Статки померлих синів маркіза привела в зразковий порядок, а власні заощадження і маєтки віддала Моїні, своїй улюблениці. Змалку Моїна була чарівною дівчинкою, і пані д'Еглемон любила її дужче, ніж інших своїх дітей — матерям бувають притаманні такі природжені чи мимовільні почуття; цей фатальний потяг іноді здається незбагненним, але люди спостережливі розгадують такі таємниці легко. Привабливе Моїнине личко, звук голосу улюбленої дитини, її манери, хода, вираз очей, рухи — усе пробуджувало в душі маркізи ті глибокі почуття, які пожвавлюють, хвилюють і розчулюють материнське серце. Зміст її нинішнього, майбутнього і всього минулого життя зосередився в цій молодій жінці, якій вона віддала усі скарби материнської ніжності. Тепер Моїна залишилася єдиною втіхою матері, адже чотирьох інших своїх дітей маркіза д'Еглемон втратила. Її старша красуня-дочка померла за якихось майже нікому не відомих і трагічних обставин, — принаймні так говорили у світському товаристві, — а найстарший син загинув ще в п'ятирічному віці від нещасливого випадку. Маркіза, безперечно, бачила небесний знак у тому, що доля пощадила її улюбленицю, і зберегла лише невиразний спогад про дітей, яких у неї забрала смерть; пам'ять про них вона берегла десь на самому дні душі, то були наче могилки на полі битви, майже невидимі — так заросли вони польовими квітами. Світське товариство могло б зажадати від маркізи пояснення причин такої легковажності й такого надання переваги одній дитині; але парижани настільки закручені у вирі подій, мод, нових поглядів, що про минуле життя пані д'Еглемон навряд чи хто й згадував. Її й не думали осуджувати за те, що вона була холодна до своїх дітей і швидко їх забула, нікого, власне, це не цікавило; зате її надмірна любов до Моїни зворушувала багатьох, і це почуття вважали святим, як вважають святим той чи той забобон. Крім усього, маркіза вельми рідко з'являлась у світському товаристві, а в тих домах, де вона бувала, її мали за жінку лагідну, добру, благочестиву, поблажливу. Звичайно світське товариство задовольняється такими зовнішніми виявами почуттів — треба мати якийсь особливий інтерес, щоб захотіти проникнути в їхню суть. Та й багато чого люди молоді схильні прощати старим, коли ті самохіть відсуваються в тінь і хочуть залишитися тільки спогадами. Одне слово, на пані д'Еглемон охоче посилалися діти, розмовляючи зі своїми батьками, і зяті — у розмовах із тещами. Адже вона ще за життя віддала все своє багатство дочці й, радіючи щастю молодої графині, жила тільки нею і задля неї. Правда, декотрі розважливі діди або занудні дядьки, від яких чекають спадщини, картали її за таку необачливу поведінку, запевняючи, що настане день, і пані д'Еглемон пожалкує, що віддала дочці усе багатство. Хай навіть вона впевнена в доброму серці графині де Сент-Ерен, але чи може вона з тією самою впевненістю покластися на зятя? Проте висловлювання таких пророків повсюди зустрічали вигуками осуду і скрізь на всі лади вихваляли Моїну.
— Слід віддати належне пані де Сент-Ерен, — казала одна молода жінка, — її мати живе, як і раніше. У пані д'Еглемон чудові покої; до її послуг екіпаж, і вона може виїздити в світ, як і колись…
— Тільки не в Італійську оперу, — зауважував старий нахлібник, один із тих дармоїдів, що полюбляють осипати друзів дошкульними насмішками, цим нібито доводячи свою незалежність. — Крім своєї розманіженої донечки, вдова д'Еглемон тільки музику й любить. Як чудово вона колись співала і як грала на фортепіано! Проте графинину ложу завжди заповнюють молоді вітрогони, і бідолашна мати боїться стати на перешкоді любій донечці, яка вже здобула собі славу великої кокетки, тим-то пані д'Еглемон і не їздить ніколи до Італійської опери.
— Пані де Сент-Ерен, — казала одна дівчина на порі, — влаштовує для своєї матері чудові вечори, у неї салон, де буває весь Париж.
— Салон, де ніхто не звертає найменшої уваги на маркізу, — заперечив нахлібник.
— Але ж пані д'Еглемон ніколи не залишається сама-одна, це щира правда, — докидав якийсь світський хлюст, щоб підтримати молодих дам.
— Вранці люба Моїна спить, — казав старий пролаза, стишуючи голос. — О четвертій люба Моїна виїздить у Булонський ліс. Увечері люба Моїна вирушає на бал або в Італійський театр… Правда, пані д'Еглемон може бачити свою ненаглядну донечку, коли та вдягається або за обідом, якщо люба Моїна випадково обідає з дорогою мамусею. Менше ніж тиждень тому, — сказав нахлібник, беручи під руку сором'язливого вчителя, якого недавно взяли в дім, де відбувалася ця розмова, — я був у них і бачив бідолашну матір — вона сиділа в сумній самотині біля каміна. "Що з вами?" — запитав я. Маркіза подивилася на мене з усмішкою, але очі в неї були заплакані. "Я думала, — сказала мені вона. — Як дивно, що в мене було аж п'ятеро дітей, а нині я самотня! Але така наша доля! До того ж мені приємно знати, що моя Моїна розважається!" Вона могла говорити зі мною відверто, адже я близько знав маркіза д'Еглемона. Нічим не примітний був чоловік, і йому пощастило з дружиною. Звісно, тільки завдяки їй він став пером і придворним Карла Десятого.
Але в розмовах світських балакунів висловлюється стільки помилкових міркувань, з такою безтурботністю завдають вони людям глибоких душевних ран, що історик звичаїв повинен розумно зважувати несерйозні погляди, висловлені несерйозними людьми. Та й узагалі, хіба можна судити про те, хто має слушність — мати чи її дитина? Над їхніми почуттями лише один суддя. Цей суддя — Бог. Бог, який часто вказує своїм грізним перстом на сім'ю і підбурює дітей проти матерів, батьків проти синів, народи проти царів, володарів проти їхніх підданих, усе суще проти всього сущого; який у світі духовному замінює одні почуття іншими — так ото навесні молоде листячко витісняє торішнє; і який діє в інтересах незрушного порядку, в ім'я мети, відомої лише йому. Немає сумніву, що все прагне у лоно його чи, точніше, туди повертається.
Ці благочестиві міркування, такі природні в похилому віці, безладно тіснилися в душі пані д'Еглемон; жевріючи там неяскравим світлом, вони то зникали зовсім, то вирізнялися чітко, наче квіти, що їх буря розметала на поверхні вод. Вона сиділа стомлена, змучена тривалими роздумами, тими болісними мареннями, в яких перед людиною, що передчуває близьку смерть, постає усе її минуле життя.
Якби в ту пору якийсь поет, прогулюючись бульваром, помітив цю жінку, так завчасу постарілу, вона здалася б йому особою вельми цікавою. Кожен, хто побачив би, як вона сидить ополудні в мереживному затінку акації, багато чого прочитав би на її блідому обличчі, незворушному й холодному навіть під жаркими променями сонця. Її виразне обличчя віддзеркалювало щось набагато значливіше, ніж просто людське життя, яке наближалося до свого кінця, щось набагато глибше, ніж людську душу, змучену тяжкими випробуваннями. Це обличчя належало до тих, яке ви неодмінно виділили б серед тисячі нічим не примітних облич, на якому ви зупинили б на мить погляд і замислились; так у музеї, серед тисячі картин на вас справить незабутнє враження лише величний образ скорбної матері, створений генієм Мурільйо, або обличчя Беатріче Ченчі, якому Гвідо зумів надати зворушливого виразу невинності{41}, не стертої страхітливим злочином, або картина Веласкеса, де художник зобразив похмурі риси Філіппа Другого, в яких відбилася грізна могутність царів, що вселяє жах. Певні людські обличчя приковують до себе зір, вони розмовляють з нами і розпитують нас, вони відповідають на наші потаємні думи й іноді уявляються справжньою поемою. Застигле крижане обличчя пані д'Еглемон і здавалося такою моторошною поемою, одним з незліченних і страшних образів; які юрмляться в "Божественній Комедії" Данте Аліг'єрі.
Протягом свого короткочасного розквіту жіноча врода чудово служить лицемірству, до якого жінку приневолює її природна слабкість та закони суспільства. Під рум'яним свіжим кольором обличчя, під сяйвом очей, під вишуканим малюнком витончених рис, під багатством ліній, плавних або різких, але чистих і досконало завершених, ховаються всі потаємні порухи її душі. Навіть якщо вона почервоніє, це не викаже її почуттів, а тільки пожвавить і без того яскраві барви; вогонь її жвавих очей затьмарює в ту пору всі внутрішні спалахи, а полум'я страждань, вихоплюючись на мить, надає їй ще більшої привабливості. Отож нема нічого непроникнішого, ніж обличчя молодої жінки, бо нема нічого нерухомішого. Таке обличчя завжди незворушне, воно гладеньке і чисте, як поверхня озера в тиху погоду. Певного виразу жіночі риси набирають лише десь у тридцять років. А до цього віку художникові не знайти в них нічого, крім рожевих та білих барв, крім усмішок та виразу, який повторює одну й ту саму думку — думку про втіхи молодості й кохання, думку одноманітну і неглибоку. Але в свої похилі літа, коли жінка уже пережила всі пристрасті, вони наче закарбовуються на її обличчі; вона була коханкою, дружиною, матір'ю; найбурхливіші вияви радості й горя в решті решт змінили, спотворили її риси, проборознили обличчя тисячею зморщок, наділивши кожну власною мовою; і лице жінки стає тоді величним у своєму стражданні, прекрасним у своєму смутку, шляхетним у своїй незворушності; і якщо нам буде дозволено розвинути наше образне порівняння, то у висохлому озері стають помітні сліди всіх джерел, які живили його; тоді обличчя жінки уже не привабить уваги світського товариства, бо у своїй легковажності, світське товариство буде налякане, побачивши, що зруйновані його уявлення про красу; не привабить воно й банального художника, який не знайде в ньому нічого для себе цікавого; зате воно надихне справжнього поета, того, хто наділений відчуттям прекрасного, хто вільний від усіх умовностей, на яких грунтується стільки фальшивих уявлень про мистецтво й красу.
Пані д'Еглемон була в модному капелюшку, та не важко було роздивитись, що її колись чорне волосся посивіло від душевних тривог. Її зачіска з елегантним проділом, що свідчила про вишуканий смак світської жінки, не прикривала зів'ялого, зморшкуватого чола, яке зберегло, проте, свою прекрасну форму. З тонких, правильних рис, з овалу обличчя ще можна було уявити собі, хай і невиразно, колишню вроду цієї жінки, якою вона так пишалася.