Пансіонери, перезирнувшись, нараз глянули на мадмуазель Мішоно – худющу, кощаву й холодну, як мумія; вона притулилась у куточку, біля каміна, опустивши очі, немов боялася, що тінь від козирка не досить темна, щоб сховати їхній вираз.
Ця особа, яка вже давно була всім осоружна, стала раптом зрозумілою. Пробіг глухий шепіт, який свідчив про одностайне почуття огиди до неї. Мадмуазель Мішоно усе чула, але не зрушила з місця. Б’яншон перший сказав на вухо своєму сусідові:
– Коли ця тварюка й далі обідатиме з нами, я звідси втечу.
Всі, крім Пуаре, схвалили намір студента-медика. Підбадьорений загальною підтримкою, Б’яншон підійшов до старого пансіонера.
– Ви приятелюєте з мадмуазель Мішоно, – сказав він йому, – тож поговоріть із нею, дайте їй зрозуміти, що вона повинна негайно забиратися геть.
– Негайно? – здивовано перепитав Пуаре.
Потім він підійшов до старої діви і шепнув їй кілька слів на вухо.
– Але я оплатила пансіон за місяць наперед, я тут живу за свої гроші, як і всі, – сказала вона, кидаючи гадючий погляд на пансіонерів.
– Це нічого не важить. Ми складемось і повернемо вам гроші, – сказав Растіньяк.
– Пан Растіньяк підтримує Коллена, – відповіла вона, кидаючи на студента отруйний, пронизливий погляд, – неважко здогадатися чому.
На ці слова Ежен метнувся до неї, мовби хотів задушити стару діву. Він зрозумів, яка підступність таїлася в цьому погляді, що раптом освітив жахливим світлом його душу.
– Облиште, не займайте її! – закричали пансіонери.
Растіньяк схрестив руки і зупинився.
– Покінчімо з мадмуазель Іудою, – сказав художник, звертаючись до пані Воке. – Якіцо ви не виженете Мішоно, то ми всі покинемо ваше лігво і скрізь розкажемо, що тут живуть самі шпигуни та каторжники. Коли ж ви згодитесь, ми мовчатимемо про цю подію, яка, зрештою, може трапитись і в найкращому товаристві, поки не тавруватимуть галерникам лоби, не заборонятимуть їм удавати з себе паризьких буржуа і отак морочити людей.
Почувши цю вимогу, пані Воке раптом стрепенулася підвелася, схрестила руки, і в її скляних очах уже не було помітно сліз.
– Що ж це, любий пане, невже ви хочете мене розорити? Ось чого накоїв пан Вотрен… Ох, боже ж мій! – вигукнула вона. – Ніяк не одвикну називати його чесним ім’ям. Одна кімната в мене вже вільна, а ви хочете, щоб їх було ще дві, саме в таку пору, коли всі вже влаштувалися.
– Панове, берімо капелюхи й ходімо обідати до Флікото на площу Сорбонни, – сказав Б’яншон.
Пані Воке в одну мить підрахувала, що їй буде вигідніше, і підкотилася до мадмуазель Мішоно.
– Слухайте, голубонько, красуне моя, ви ж не хочете, щоб мій дім загинув, га? Ви бачите, до якої крайності мене доводять ці панове. Ідіть собі на сьогоднішній вечір у свою кімнату.
– Ні, ні! – закричали пансіонери. – Ми хочемо, щоб вона забиралася геть, і то негайно!
– Але ж бідолашна панночка ще не обідала, – жалібно сказав Пуаре.
– Хай іде обідати, куди хоче, – почулося кілька голосів.
– Вигнати шпигунку!
– Геть шпигунів!
– Панове, – скрикнув Пуаре, раптом набравшись відваги, якої кохання надає навіть баранам, – поважайте особу слабої статі.
– Шпигуни не мають статі, – заперечив художник.
– Дивна статерама!
– Кбісураму!
– Панове, це нечемно! Коли людей випроваджують, то додержуються правил пристойності. Ми заплатили, ми лишаємось, – заявив Пуаре, надіваючи кашкета і сідаючи на стілець поруч із мадмуазель Мішоно, яку й досі умовляла пані Воке.
– Ах ти джиґуне! – пожартував художник. – От джиґунець!
– Гаразд, коли не підете ви, то підемо ми, – сказав Б’яншон.
І пансіонери гуртом рушили до вітальні.
– Мадмуазель, що ви робите? – скрикнула пані Воке. – Я ж розорюсь. Вам не можна лишатися, вони силою спровадять вас!
Мадмуазель Мішоно підвелась.
– Вона піде!
– Не піде!
– Піде!
– Не піде!
Вигуки, що лунали один за одним, та ворожі зауваження на її адресу примусили мадмуазель Мішоно вийти з кімнати після того, як вона потихеньку про щось умовилася з пані Воке.
– Я переїду до пані Бюно, – сказала вона грізно.
– Їдьте куди завгодно, мадмуазель;– сказала пані Воке, жорстоко ображена вибором пансіону, який конкурував із "Домом Воке" і тому був їй ненависний. – Ідіть до Бюно, матимете вино, від якого затанцює коза, і споживатимете страви з харчівні.
Пансіонери мовчки вишикувались у два ряди. Пуаре так ніжно дивився на мадмуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йти йому за нею, чи лишатися, що пансіонери, зрадівши з того, що вона покидає дім, почали сміятися.
– Киць, киць, киць, Пуаре! – крикнув йому художник. – Ну ж бо, плиг!
Чиновник із музею комічно заспівав перші рядки відомого романсу:
– Вирушив до Сірії
Красень Дюнуа…
– Та йдіть уже, вам же до смерті хочеться! Trahit sua quemque voluptas[15], – сказав Б’яншон.
"Кожен біжить за своєю подругою" – такий вільний переклад цих слів Вергілія, – додав репетитор.
Мадмуазель Мішоно глянула на Пуаре і зробила рух, немов бажала спертися на його руку; не в силі встояти проти цього заклику, Пуаре підійшов і подав їй руку. Залунали оплески, вибухнув сміх:
– Браво, Пуаре!
– От так стариган Пуаре!
– Аполлон-Пуаре!
– Марс-Пуаре!
– Молодчага Пуаре!
В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.
– Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б’ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п’ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! – мало не плачучи, скрикнула вдова.
В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.
– Іще якась халепа! – вигукнула Сільвія.
Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.
– Горіо – у фіакрі! – здивувалися пансіонери. – Настав кінець світу.
Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:
– Ходімо.
– Ви ж не знаєте, що тут сталося? – спитав Ежен. – Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.
– А нам яке діло до цього? – відповів батько Горіо. – Я обідаю з дочкою у вас! Ви це розумієте? Вона чекає на вас, ходімо!
Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.
– Давайте обідати! – гукнув художник.
Усі взяли стільці і посідали до столу.
– Ну й деньок видався! – сказала гладка Сільвія. – Куди не кинь – кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!
Пані Воке неспроможна була мовити й слова, бачачи за столом замість вісімнадцяти пансіонерів тільки десять. Але кожен намагався її втішити й розважити. Спочатку розмовляли про Вотрена та про події дня, але незабаром розмова перейшла на інше, заговорили про дуелі, про каторгу, правосуддя, недосконале законодавство, про тюрми. Невдовзі всі вже були за тисячу миль від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх зосталося тільки десятеро, проте галасували вони за двадцятьох, і здавалося, що в їдальні зійшлося люду більше ніж звичайно. Тільки цим і відрізнявся сьогоднішній обід від учорашнього. В цьому егоїстичному товаристві, що вже завтра знайде собі якусь іншу поживу в хроніці паризького життя, знову запанувала звичайна безтурботність. Навіть сама пані Воке заспокоїлася, пройнявшись надією, втіленням якої була гладка Сільвія.
Для Ежена цей день скидався на якусь фантасмагорію. Попри всю силу своєї вдачі і міцну голову, він не міг дати ладу своїм думкам, навіть коли опинився в фіакрі поруч із батьком Горіо, у словах якого звучала глибока радість. Вони долинали до Ежена після пережитих хвилювань наче вві сні.
– Все закінчено вранці! Ми обідаємо втрьох, усі вкупі, розумієте? Ось уже чотири роки, як я не обідав з моєю Дельфіною, моєю Фіфіною. Вона буде зі мною цілий вечір. Ми провели з нею день у вас. Я працював, як чорнороб, закачавши рукави, допомагав переносити меблі. Ах, ви не уявляєте собі, яка вона мила за столом! Вона упадатиме біля мене: "Тату, покуштуйте оце, – як смачно!" А я тоді зовсім не зможу їсти. Ах, як давно я не сидів з нею спокійно, так, як ми сидітимемо сьогодні.
– Що ж це, – сказав Ежен, – виходить, весь світ сьогодні перевернувся?
– Перевернувся? – вигукнув батько Горіо, – Ні, ще ніколи світ не був такий чудовий. На вулиці я бачу тільки веселі обличчя, щасливих людей, які стискають одне одному руки, обіймаються, немов теж обідатимуть у своїх дочок, ласуватимуть таким самим смачним обідом, як і той, що Дельфіна замовила при мені шеф-кухареві "Англійського кафе". Та що там казати! Коло неї й полин буде солодкий, як мед.
– Мені здається, що я повертаюся до життя, – сказав Ежен.
– Та швидше ж, кучере! – гукнув Горіо, відчиняючи переднє віконце карети, – їдьте хутчій, я дам сто су на горілку, якщо привезете мене за десять хвилин, куди вам сказано.
Почувши таку обіцянку, візник щодуху погнав коней.
– Та він же ледве повзе! – сказав батько Горіо.
– Та куди ж це ви мене везете? – спитав Растіньяк.
– До вас, – відповів батько Горіо.
Фіакр зупинився на вулиці д’Артуа. Старий вийшов перший і кинув візникові десять франків із щедрістю вдівця, якого закрутило у вирі насолод.
– Ну, ходімо, – сказав він Растіньякові і провів його через двір до дверей квартири на четвертому поверсі нового гарного будинку. Батькові Горіо не довелося дзвонити; Тереза, покоївка пані де Нусінген, відчинила їм двері. Ежен опинився в чарівній парубоцькій квартирі, що складалася з передпокою, віталеньки, спальні та кабінету з вікнами в сад. У віталеньці, вмебльованій і прибраній із витонченим смаком, він побачив при світлі свічок Дельфіну, що сиділа на козетці біля вогню. Вона встала, поклала ручний екран на камін і сказала Еженові чарівним ніжним голосом:
– Виявляється, за вами треба посилати, пане недогадьку?
– Тереза вийшла. Студент стиснув Дельфіну в обіймах і заплакав від щастя. Разючий контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що йому довелося бачити в "Домі Воке", після дня, який знесилив його серце і мозок, – викликав у Растіньяка напад нервової розчуленості.
– Я ж добре знав, що він тебе любить, – тихенько мовив батько Горіо дочці, поки Ежен лежав на козетці, неспроможний вимовити й слова і не розуміючи, звідки таке чарівне перетворення.
– Ходімо ж подивимося, – сказала пані де Нусінген і, взявши його за руку, повела в кімнату, де килими, меблі й найменші дрібнички нагадували йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.
– Бракує тільки ліжка, – сказав Растіньяк.
– Так, – сказала вона, червоніючи і потискуючи йому руку.
Ежен глянув на неї і зрозумів, хоч був іще дуже юний, скільки справжньої чесноти в серці закоханої жінки.
– Ви одна із тих жінок, яких треба кохати вічно! – прошепотів Ежен їй на вухо. – Так, я наважуся вам сказати це, бо ми так добре розуміємо одне одного: чим сильніше й щиріше кохання, тим глибше його треба ховати.