Показавши на Ернеста, вона спитала, звертаючись до куцого нотаря:
— Як пан де Лабрієр схожий на незнайомця, що його ми бачили в церкві? Може, це він і є?
— А чом би й ні? — відказав Шарль Міньйон, помітивши, що Ернест червоніє.
Модеста зберегла свою холодну незворушність і знову заходилася вишивати.
— Може, ви й маєте слушність, пані, я двічі приїздив до Гавра,— відповів Лабрієр, сідаючи поруч Дюме.
Каналіс, зачарований красою Модести, сприйняв її захоплені слова за чисту монету і сповнився впевненістю, що йому пощастило справити належне враження.
— Геній, що не має поруч себе відданого друга, здався б мені людиною безсердечною,— сказала Модеста, поновлюючи розмову, яку пані Латурнель так недоречно урвала своїм зауваженням.
— Відданість Ернеста, мадмуазель, змушує мене повірити, що я чогось вартий,— сказав Каналіс,— бо мій дорогий Пілад сам обдарований неабиякими талантами. Він був правою рукою найвідомішого з міністрів, яких ми мали від часів укладення миру. Хоч Ернест і посідає чудове становище, він погодився бути моїм навчителем у політиці. Він щедро ділиться зі мною своїми знаннями й досвідом, хоч міг би претендувати на куди вищу роль. О, він значно кращий за мене!..— і, відповідаючи на жест Модести, Мельхіор промовив з витонченою люб'язністю: — Поезію, яку я висловлюю у віршах, він носить у серці. Я говорю так у його присутності лише тому, що він скромний, немов черниця.
— Годі, годі! — сказав Лабрієр, що не знав, як себе тримати.— Ти скидаєшся, друже, на матір, яка хоче видати дочку заміж.
— А з якого дива, добродію,— озвався Шарль Міньйон, звертаючись до Каналіса,— вам заманулося стати політиком?
— Для поета це те саме, що зректися свого покликання,— сказала Модеста.— Політика — пристановище для людей з практичним складом розуму...
— О мадмуазель, у наші дні парламентська трибуна — це найграндіозніший театр у світі. Дебати в парламенті прийшли на зміну лицарським турнірам. Парламент збирає у своїх стінах усі інтелекти, як колись армія збирала всіх сміливців.
Каналіс осідлав свого коника і хвилин десять розводився про політику. Мовляв, поезія — це вступ до політичної діяльності. В наші часи оратор удається до глибоких узагальнень, керує мислителями. Коли поет указує своїй країні шлях до майбутнього, чи перестає він бути поетом? Каналіс процитував Шатобріана, заявивши, що коли-небудь його більше цінуватимуть як політика, ніж як діяча літератури. Французький парламент стане маяком для людства. В нашу епоху словесні битви прийшли на зміну битвам між озброєними арміями. Яке-небудь засідання палати можна порівняти з Аустерліцем, і оратори не поступляться генералам ні мужністю, ні рішучістю, вони ризикують там життям не менше, ніж полководці на війні. Хіба слово — не найбільша затрата життєвих флюїдів, яку може дозволити собі людина? І так далі, і таке інше.
Ця імпровізована промова, складена з модних загальників, але розцяцькована звучними тирадами і найсучаснішими словесами, мала на меті довести, що одного дня барон де Каналіс стане видатним діячем парламенту; вона справила глибоке враження на нотаря, Гобенгейма, пані Латурнель і пані Міньйон. Модеста наче дивилася спектакль і була, здавалося, в цілковитому захваті від актора. З не меншим захватом бідолашний Ернест дивився на неї, він хоч і знав напам'ять усі ці фрази Каналіса, тепер сприймав їх зовсім інакше, стежачи за виразом очей дівчини, в яку вже був закоханий до нестями. Для цього щирого хлопця справжня Модеста затьмарила всіх Модест, яких він створив у своїй уяві, читаючи її листи та відповідаючи на них.
Візит, тривалість якого Каналіс визначив заздалегідь, не бажаючи, щоб захват його шанувальників устиг охолонути, закінчився запрошенням на обід наступного понеділка.
— На той час ми вже будемо не в Шале,— сказав граф де Лабасті.— Котедж знову переходить у цілковиту власність Дюме. Я ж переселяюся у свою колишню віллу на підставі контракту з правом викупу через шість місяців, який я щойно підписав з Вількеном у мого друга Латурнеля...
— Сподіваюся, Вількен не зможе повернути вам суму, яку ви дали йому під заставу вілли,— сказав Дюме.
— Там вас оточуватиме обстава, гідна вашого багатства...
— Багатства, яке мені приписують,— жваво заперечив Шарль Міньйон.
— Було б прикро,— сказав Каналіс, обертаючись до Модести і вишукано вклоняючись,— якби ця мадонна не мала рамки, гідної її неземної краси.
Це було все, що Каналіс сказав про Модесту, бо він удавав, ніби не звертає на неї уваги і поводився так, наче йому навіть думати про шлюб заборонено.
— Ох люба пані Міньйон, який же він розумний,— сказала нотарева дружина, коли в садочку зашарудів пісок під ногами двох парижан.
— Чи багатий він? Ось у чому суть,— зауважив Гобенгейм.
Модеста дивилась у вікно, намагаючись не пропустити найменшого жесту великого поета і не вдостоївши жодним поглядом Лабрієра. Коли Шарль Міньйон повернувся до вітальні, коли Модеста, відповівши на останній уклін двох приятелів у ту хвилину, як їхня коляска уже звертала за ріг котеджу, відійшла від вікна, щоб сісти на своє місце, почалися глибокодумні розмови, як то завжди буває у провінції після першого візиту парижан. У відповідь на потік хвали з уст пані Латурнель, Модести та її матері Гобенгейм знову повторив своє: "Чи багатий він?"
— Багатий? — перепитала Модеста.— А яку це має вагу? Хіба ви не бачите, що пан Каналіс належить до людей, яким судилося обіймати найвищі посади в уряді? Він має більше, ніж багатство — найпевніші дані, щоб його здобути.
— Він стане міністром або послом,— сказав Шарль Міньйон.
— І все ж не виключено, що його похоронять за казенний кошт,— зауважив нотар.
— А чому? — спитав Шарль Міньйон.
— Він здався мені людиною, здатною проциндрити будь-яке багатство, здобуте завдяки тим даним, що ними так щедро наділила його панна Модеста.
— Як Модеста могла не бути щедрою до поета, коли він назвав її мадонною? — сказав Дюме, який відчував до Каналіса гостру неприязнь, що пробудилася в ньому ще при першій їхній зустрічі в Парижі.
Гобенгейм став готувати стіл для гри у віст — і з тим більшим ентузіазмом, що після повернення пана Міньйона Латурнель і Дюме почали ставити по десять су за фішку.
— Ну, мій ангеле, — сказав дочці батько, стоячи з нею біля вікна,— погодься, що твій тато потурбувався про все. Якщо сьогодні ввечері ти пошлеш замовлення своїй колишній паризькій швачці та всім своїм постачальникам, то через тиждень ти з'явишся у всьому блиску багатої спадкоємиці, а я тим часом займуся переселенням до нашої вілли. У тебе гарний поні, неодмінно замов собі амазонку; обер-шталмейстер заслуговує такої уваги.
— Авжеж замовлю, адже нам доведеться тепер влаштовувати прогулянки для наших гостей,— сказала Модеста, на щоках у якої знову зарожевів рум'янець.
— Секретар майже не озивався,— зауважила пані Міньйон.
— Він чоловік обмежений,— заявила пані Латурнель.— Зате поет виявив увагу до всіх. Він не забував подякувати Латурнелеві за його турботи з пошуками дому і сказав мені, що у своєму виборі мій чоловік, мабуть, керувався жіночим смаком. А секретар сидів похмурий, як іспанець; він дивився на Модесту з таким виразом, ніби хотів її проковтнути. Я перелякалася б, якби він так поглянув на мене.
— У нього приємний голос,— сказала пані Міньйон.
— Він, думаю, приїздив до Гавра за дорученням поета, щоб зібрати відомості про нашу родину,— сказала Модеста, нишком глянувши на батька,— бо це таки його ми бачили тоді в церкві.
Пані Дюме, пані Міньйон і нотарева дружина не стали заперечувати проти такого пояснення поїздки Ернеста.
— А знаєш, Ернесте,— вигукнув Каналіс, коли вони від'їхали на двадцять кроків від Шале, — я не зустрічав у паризькому світському товаристві жодної нареченої, яку можна було б порівняти з цією чарівною дівчиною!
— Цим усе сказано,— відповів Лабрієр з гірким смутком у голосі.— Вона тебе кохає або покохає, якщо ти поставиш перед собою таку мету. Твоя слава вже зробила половину справи. Отож усе в твоїй владі. А я більше до них не поїду. Модеста глибоко зневажає мене, і вона має слушність. Навіщо ж мені наражати себе на муки? Кохати, жадати, обожнювати дівчину, яка ніколи не буде моєю!
Каналіс зронив кілька співчутливих слів, у яких проступало самовдоволення — адже йому вдалося ще раз справдити знаменитий вислів Цезаря104! — і дав зрозуміти, що хоче розірвати взаємини з герцогинею де Шольє. Неспроможний витерпіти цю розмову, Лабрієр послався на сумнівну красу ночі, вийшов із коляски і, мов безумний, кинувся на берег моря, де й пробув до половини на одинадцяту, охоплений якимсь божевіллям: він то ходив швидкими кроками, проголошуючи монологи, то завмирав на місці, то сідав на камінь, не помічаючи, з якою тривогою стежили за ним два митники, що несли сторожову службу. Після того як він полюбив Модесту за витончений розум і сміливу щирість, він тепер покохав її за красу, тобто спізнав почуття безпричинне, непоясненне і незалежне навіть від тих міркувань, які десять днів тому привели його до гаврської церкви.
Лабрієр знову підійшов до Шале, проте піренейські вівчарки зняли такий гавкіт, що він не міг віддатися спогляданню вікон Модести. Ці пориви в коханні — те саме, що найперші мазки для художника, які згодом він прикриє останнім шаром фарби. Та саме вони становлять сутність кохання, як невидимі для сторонніх очей зусилля складають сутність мистецтва; такі пориви й такі зусилля породжують справжнього художника і справжнього коханця, але й публіка, і жінка починають розуміти це здебільшого надто пізно.
— Ну й нехай! — вигукнув Ернест.— Я залишуся тут, я страждатиму, я бачитиму й кохатиму її для самого себе, як егоїст! Модеста буде моїм сонцем, моїм життям! Я вдихатиму повітря, яким дихатиме вона, я радітиму її радістю і страждатиму її горем, навіть якщо вона стане дружиною Каналіса, який завжди любитиме тільки себе...
— Оце називається кохати! — сказав чийсь голос із-за придорожніх кущів.— Ну й дивина! Невже всі закохані у панну де Лабасті?
І, несподівано вийшовши на дорогу, Буча подивився на Лабрієра. Була світла місячна ніч. Ернест зміряв карлика поглядом і, стримавши гнів, мовчки пройшов кілька кроків.
— У солдатів, які служать під одним штандартом, має бути більше приязні один до одного! — сказав Буча.— Ви не любите Каналіса, і я теж від нього не з захваті.
— Він мій друг,— відповів Ернест.
— А, то ви його секретар? — спитав карлик.
— Знайте, добродію, що я нічий не секретар.