Вони були вже на "ви". І голоси віддалилися. "Дуель! Дуель!" — защебетали дівчата. Про Хунту ходила хвацька слава бретера і задираки. Подейкували, що він приводить супротивника до своєї лабораторії, пропонує на вибір рапіри, шпаги чи алебарди, а потім починає а-ляЖан Маре стрибати по столах і перекидати шафи. Але за Федора Симеоновича можна було не хвилюватися. Було зрозуміло, що в кабінеті вони упродовж півгодини похмуро мовчатимуть через стіл, потім Федір Симеонович тяжко зітхне, відкриє погрібець і наповнить дві чарки еліксиром Блаженства. Хунта поворушить ніздрями, закрутить вус і вип'є. Федір Симеонович відразу наповнить чарки знову і гукне в лабораторію: "Свіжих огірочків!"
У цей час зателефонував Роман і дивним голосом сказав, щоб я негайно піднявся до нього. Я побіг нагору.
У лабораторії були Роман, Вітько і Едик. Крім того, в лабораторії був зелений папуга. Живий. Він сидів, як і вчора, на коромислі терезів, розглядав усіх по черзі то одним, то другим оком, длубався дзьобом у пір'ї і почувався, вочевидь, пречудово. Вчені, на відміну від нього, виглядали кепсько. Роман, понурившись, стояв над папугою і час від часу гірко зітхав. Блідий Едик обережно масажував собі скроні з болісним виразом обличчя, немов його мучила мігрень. А Вітько, верхи на стільці, розгойдувався, як хлопчик, що грається в коника, і нерозбірливо бурмотів, гарячково вилупивши очі.
— Той самий? — запитав я упівголоса.
— Той самий, — сказав Роман.
— Фотон? — Я теж почувся кепсько.
— Фотон.
— І номер співпадає?
Роман не відповів. Едик сказав хворобливим голосом:
— Якби ми знали, скільки в папуг пір'їн у хвості, ми могли б їх перелічити і врахувати те перо, яке було загублено позавчора.
— Хочете, я за Бремом збігаю? — запропонував я.
— Де покійник? — запитав Роман. — От із чого треба починати! Слухайте, детективи, де труп?
— Тр-руп! — рявкнув папуга. — Цер-ремонія! Тр-руп за бор-рт! Р-рубідій!
— Чортзна-що він говорить, — сказав Роман спересердя.
— Труп за борт — це типово піратський вислів, — пояснив Едик.
— А рубідій?
— Р-рубідій! Резер-рв! Невичер-рпний! — сказав папуга.
— Резерви рубідію невичерпні, — переклав Едик. — Цікаво, де?
Я нахилився і почав розглядати кільце.
— А може, це все-таки не той?
— А де той? — запитав Роман.
— Ну, це інше питання, — сказав я. — Всетаки це простіше пояснити.
— Поясни, — запропонував Роман.
— Зачекай, — сказав я. — Давай спершу вирішимо: той чи не той?
— По-моєму, той, — сказав Едик.
— А по-моєму, не той, — заперечив я. — Ось тут на кільці подряпина, де трійка…
— Тр-рійка! — промовив папуга. — Тр-рійка! Кр-рутіше пр-раворуч! Смер-рч! Смер-рч!
Вітько раптом стрепенувся.
— Є ідея, — вигукнув він.
— Яка?
— Асоціативний допит.
— Як це?
— Стривайте. Сядьте всі, мовчіть і не заважайте. Романе, ти маєш магнітофон?
— Є диктофон.
— Давай сюди. Тільки всі мовчіть. Я його зараз розколю, пройдисвіта. Він у мене все скаже.
Вітько підтягнув стілець, сів із диктофоном у руці навпроти папуги, начубився, подивився на папугу одним оком і гаркнув:
— Р-рубідій!
Папуга здригнувся і мало не звалився з терезів. Помахавши крилами, щоб відновити рівновагу, він озвався:
— P-резерв! Кр-ратер Р-річі!
Ми перезирнулись.
— Р-резерв! — гаркнув Вітько.
— Невичер-рпні! Гор-ри! Гор-ри! Р-річі пр-равий! Р-річі пр-равий! P-роботи! Р-роботи!
— Роботи!
— Кр-рах! Гор-рять! Атмосфер-ра гор-рить! Забр-рати р-руки! Др-рамба, р-руки!
— Драмба!
— Р-рубідій! Р-резерв!
— Рубідій!
— Р-резерв! Кр-ратер Р-річі!
— Замикання, — сказав Роман. — Коло.
— Стривай, стривай, — бурмотів Вітько, — Зараз…
— Спробуй що-небудь із іншої галузі, — порадив Едик.
— Янус! — сказав Вітько.
Папуга відкрив дзьоба і чхнув.
— Я-нус, — повторив Вітько суворо.
Папуга замислено дивився у вікно.
— Літери "р" немає, — сказав я.
— Мабуть що так, — сказав Вітька. — А нумо… Невстр-руєв!
— Пер-реходжу на пр-рийом! — сказав папуга. — Чар-родій! Чар-родій! Говор-рить Кррило, говор-рить Кр-рило!
— Це не піратський папуга, — сказав Едик.
— Запитай його про труп, — попросив я.
— Труп, — неохоче сказав Вітько.
— Цер-ремонія похор-ронів! Пер-ріод корроткий! Пр-ромова! Пр-ромова! Тр-ріпання! Пр-рацювати! Пр-рацювати!
— Цікаві у нього були господарі, — сказав Роман. — Що ж нам робити?
— Вітько, — сказав Едик. — У нього, по-моєму, космічна термінологія. Спробуй щонебудь просте, повсякденне.
— Атомна зброя, — сказав Вітько.
Папуга нахилив голову і почистив лапкою дзьоба.
— Паровоз! — сказав Вітько.
Папуга промовчав.
— Так, не виходить, — сказав Роман.
— От чорт, — буркнув Вітько, — нічого не можу придумати повсякденного з буквою "р". Стілець, стіл, стеля… Диван… О! Тр-ранслятор!
Папуга подивився на Вітька одним оком.
— Кор-рнєєв, пр-рошу!
— Що? — запитав Вітько. Вперше в житті я бачив, як Вітько розгубився.
— Кор-рнєєв гр-рубий! Гр-рубий! Пррекрасний пр-рацівник! Дур-рень р-рід-кісний! Пр-росто р-радість!
Ми захихотіли. Вітько подивився на нас і мстиво сказав:
— Ойр-ра-Ойр-ра!
— Стар-рий, стар-рий! — з готовністю відгукнувся папуга. — Р-радий! Дор-рвався!
— Це щось не те, — сказав Роман.
— Чому ж не те? — заперечив Вітько. — Дуже навіть те… Пр-ривалов!
— Пр-ростодушний пр-роект! Пр-римітив! Тр-рудяга!
— Хлопці, він знає усіх тут присутніх, — сказав Едик.
— Пр-рисутні, — озвався папуга. — Зеррнятко пер-рцю! Зер-ро! Зер-ро! Гр-равітація!
— Амперян, — поквапно сказав Вітько.
— Кр-рематорій! Пер-редчасно обір-рвалось! — сказав папуга, подумав і додав: — Ампер-рметр!
— Нісенітниця якась, — сказав Едик.
— Нісенітниць не буває, — замислено сказав Роман.
Вітько, клацнувши замочком, відкрив диктофон.
— Стрічка закінчилася, — сказав він. — Шкода.
— Знаєте що, — сказав я, — як на мене, найпростіше запитати в Януса. Що це за папуга, звідки він, і взагалі…
— А хто питатиме? — поцікавився Роман.
Ніхто не хотів братися за це. Вітько запропонував прослухати запис, і ми погодилися. Все це звучало дуже дивно. При перших же словах із диктофона папуга перелетів на Вітькове плече і почав зацікавлено слухати, вставляючи інколи репліки на кшталт: "Др-рамба ігнор-рує ур-ран", "Пр-равильно" і "Кор-рнєєв гр-рубий, гр-рубий, гр-рубий!". Коли запис закінчився, Едик сказав:
— У принципі, можна було б скласти лексичний словник і проаналізувати його на машині. Але дещо зрозуміло й так. По-перше, він усіх нас знає. Це вже дивовижно. Це означає, що він багато разів чув наші імена. По-друге, він знає про роботів. І про рубідій. До речі, де використовують рубідій?
— У нас в інституті, — сказав Роман, — його, в усякому разі, ніде не використовують.
— Це щось на кшталт натрію, — додав Корнєєв.
— Рубідій — добре, — сказав я. — Звідки він знає про місячні кратери?
— Чому саме місячні?
— А хіба на Землі гори називають кратерами?
— Ну, по-перше, є кратер Арізона, а по-друге, кратер — це не гора, а радше діра.
— Дір-ра темпор-ральна, — повідомив папуга.
— У нього напрочуд цікава термінологія, — сказав Едик. — Д ніяк не можу назвати її загальновживаною.
— Так, — погодився Вітько. — Якщо папуга весь час перебуває при Днусі, то Янус займається чимось підозрілим.
— Підозр-рілий ор-рбітальний пер-рехід, — сказав папуга.
— Днус не займається космосом, — сказав Роман. — Д би знав.
— Може, раніше займався?
— І раніше не займався.
— Роботи якісь, — тоскно сказав Вітько. — Кратери… До чого тут кратери?
— Може, Янус читає фантастику? — припустив я.
— Вголос? Папузі?
— Ммм…
— Венера, — сказав Вітько, звертаючись до папуги.
— Амур-рні стр-раждання, — сказав папуга. Він задумався і пояснив: — Р-розбився. Даррма.
Роман підвівся і почав ходити по лабораторії. Едик ліг щокою на стіл і заплющив очі.
— А як він тут з'явився? — запитав я.
— Так само, як учора, — сказав Роман. — З Янусової лабораторії.
— Ви це самі бачили?
— Угу.
— Я одного не розумію, — сказав я. — Він помирав чи не помирав?
— А ми звідки знаємо? — сказав Роман. — Я не ветеринар. А Вітько не орнітолог. І взагалі, це, може, не папуга.
— А що?
— А я звідки знаю?
— Це може бути складна наведена галюцинація, — сказав Едик, не розплющуючи очей.
— Ким наведена?
— Ось про це я зараз і думаю, — сказав Едик.
Я натиснув пальцем на око і подивився на папугу. Папуга роздвоївся.
— Він роздвоюється, — сказав я. — Це не галюцинація.
— Я сказав: складна галюцинація, — нагадав Едик.
Я натиснув на обидва ока. Я тимчасово осліп.
— Ось що, — сказав Корнєєв. — Я заявляю, що ми маємо справу з порушенням закону причин і наслідків. Тому вихід один — усе це галюцинація, а нам потрібно встати, вишикуватись і з піснями йти до психіатра. Шикуйсь!
— Не піду, — сказав Едик. — Я маю ще одну ідею.
— Яку?
— Не скажу.
— Чому?
— Поб'єте.
— Ми тебе і так поб'ємо.
— Бийте.
— Не маєш ти ніякої ідеї, — сказав Вітько. — Це все тобі здається. Гайда до психіатра.
Двері рипнули, і в лабораторію з коридору зайшов Янус Полуектович.
— Так, — сказав він. — Здрастуйте.
Ми встали. Він обійшов нас і по черзі потис кожному руку.
— Фотончик знову тут? — сказав він, побачивши папугу. — Він вам не заважає, Романе Петровичу?
— Заважає? — сказав Роман. — Мені? Чому він заважає? Він не заважає. Навпаки…
— Ну, все-таки кожен день… — почав Янус Полуектович і раптом осікся. — Про що це ми з вами вчора розмовляли? — запитав він, потираючи чоло.
— Вчора ви були в Москві, — сказав Роман з покірливістю в голосі.
— Ах… так-так. Ну добре. Фотончику! Ходи сюди!
Папуга, спурхнувши, сів Янусові на плече і сказав йому на вухо:
— Пр-росо, пр-росо! Цукор-рок!
Я і іус Полуектович ніжно заусміхався і пішов до своєї лабораторії. Ми отетеріло подивились одне на одного.
— Ходімо звідси, — сказав Роман.
— До психіатра! До психіатра! — зловісно бурмотів Корнєєв, поки ми йшли коридором до нього на диван. — До кратера Річі. Др-рамба! Цукор-рок!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Фактів завжди достатньо — не вистачає фантазії.
Д. Блохінцєв
Вітько зіставив на підлогу контейнери з живою водою, ми повалилися на диван-транслятор і закурили. Через якийсь час Роман запитав:
— Вітько, а ти диван вимкнув?
— Так.
— Щось мені в голову нісенітниця якась лізе.
— Вимкнув і заблокував, — сказав Вітько.
— Ні, хлопці, — сказав Едик, — а чому всетаки не галюцинація?
— Хто каже, що не галюцинація? — запитав Вітько.