Абсолютна творча самобутність — міф і нагадує грецькі перекази про людей, які не мали батьків і виросли із землі.
Світів існує стільки, скільки є мислячих індивідів. Світи ці вражають своєю різноманітністю. Одні з них малі й тісні, інші неосяжні, поряд із сірими й безрадісними з'являються мальовничі, де звучать дзвінкі, веселі голоси, в одних панує вічна сльота, інші насолоджуються незмінно чудовою погодою. На зразок деяких туманностей, відомих тільки з гіпотез, ці світи настільки іноді далекі один від одного, що жоден промінь не дійде від одного до другого. В самотності рухаються вони своїми шляхами і гинуть у безконечності. У цій різноманітності людських характерів письменники не тільки не становлять винятку, але навіть відрізняються один від одного більше, ніж решта людей. Кожен з них живе під своїми власними зорями, приречений на власний, йому одному уготований жереб, на неповторну, ні на що не схожу долю. Не випадково, що письменникові приходять помисли, яких ніхто, крім нього, навіть не передчуває, а якби хтось до них і додумався, то, звісна річ, побачив би їх не в тій формі, в якій вони відкрилися письменникові.
Ніхто не бачить усього, кожен проходить мимо безлічі речей, так їх і не помітивши, тому що це не зачепить його уваги, поглинутої предметами, які його цікавлять. Звідси виникали звинувачення в розумовій сліпоті, у браку уяви, в черствості серця. Гете шукав у Падуї книги Палладіо й обійшов увагою фрески Джотто, як не помітив їх і в Асоізі, де розшукував вівтар Мінерви. Будь-який письменник може бути гак само неуважний серед багатств світу. Він вибирає лише малу частку, потрібну йому, і причому іноді ще урізає її. Міцкевич у найнесподіваніших місцях умудрявся відшукувати пейзажі, які нагадували йому Литву, не помічаючи решти краєвидів і пам'яток, що надихали інших поетів. Генії набагато розбірливіші й примхливіші за дилетантів з їхньою величезною, всепоглинаючою цікавістю.
Фізичні й психічні особливості, спадкові чи надбані, прив'язаності й уподобання, які сягають своїм корінням іноді в раннє дитинство, всілякі звички, пристрасті, ідіосинкразії формують механізм сприйняття нашого розуму, і від них залежить, на що може бути звернуто нашу увагу, що запліднить нашу думку. Особливо ясно це відчувається, коли письменник примушує себе працювати над темою, йому чужою, нав'язаною зовнішніми обставинами: всієї майстерності, якою він володіє, недостатньо, щоб забезпечити йому свободу рухів, він заблукає у речах незнайомих, буде ковзати по поверхні й говорити про них так, ніби думає в цю хвилину про щось зовсім інше.
Пам'ятаєте XI пісню "Одіссеї"? Одіссей сидить біля входу в підземний світ і чекає душу Терезія, яка повинна явитись, напитися свіжої крові закланного барана, а підкріпившись нею, віднайти мову й провістити майбутнє. Тим часом звідусіль тісняться тіні померлих, прагнучи цієї крові, бажаючи бодай на мить стати свідомими. Та невтомний Одіссей відштовхує душі померлих, відштовхує навіть рідну матір, чекаючи єдину душу, заради якої він здаля прибув сюди.
Ось метафоричне зображення письменника, знеможеного у боротьбі з Привидами, що прагнуть життя, втілення,— він стійко їм протистоїть, віддаючи перевагу образу, обраному серцем чи розумом з безлічі інших. Дійде черга й до останніх, якщо вистачить часу. Проте його майже завжди обмаль. Письменник, розлучаючись із світом, в глибокій зажурі прощається з усіма голосами, обрисами, обличчями, постатями, що їм не зміг дати життя і які часто приходили до нього в мріях.
У ЛАБОРАТОРІЯХ ЛІТЕРАТУРИ
Впродовж багатьох століть поети не гребували тим, щоб їх вважали за вчених. Босий було почесним звертанням у римській поезії. В період, коли зароджувалась латинська література, грецька переживала олександрійську епоху, коли вченість поезії досягла апогею. Не кажучи вже про великі поеми, навіть у легкій епіграмі видно сліди міфології, історії або літератури, зрозумілі тільки дуже освіченим людям. Саме по собі це явище не було новиною, проте для александрійського періоду воно особливо характерне. Уже й Піндар був ученим, неперевершеним знавцем народних переказів, який умів видобувати з них неповторні тони, надавати їм особливого забарвлення. Гесіод виявив себе скрупульозним теологом, коли складав "Теогонію", а як уважно спостерігав він за польовими роботами, коли писав "Роботи і дні". Гомер не зміг би без серйозного дослідження добути відомості про бронзовий вік, і цілком очевидно, що він вивчив ще дуже багато речей, насамперед із сфери військового мистецтва, мореплавства, медицини. Поети, які обробляли після нього тему Троянської війни, збирали величезний матеріал з міфології — тисячі варіантів. Наявність такої ж попередньої роботи легко виявити і у трагіків, особливо в Евріпіда, який старався знайти незвичну й оригінальну форму для банального, всім відомого переказу.
Важко уявити собі, що батько римської поезії Енній не заглядав у книжки, коли збирав матеріал для свого "Літопису", Лукрецій у поемі "Про природу речей" дав ніби загальний огляд матеріалістичної філософії. Вергілій для "Енеїди" використав свої широкі знання міфології, історії, географії, релігії — в кожному вірші, в кожному визначенні відчувається ґрунтовне вивчення деталей, і пан Бержаре, висиджуючи над своїм "Virgilius nauticus" ("Вергілій-мореплавець"), використав всього лише маленьку часточку цієї поетичної енциклопедії. Овідій, працюючи над "Метаморфозами", виявив себе як справжній учений-міфолог, а його "Фасти" лишились незакінченими, адже в засланні, у варварських Томах, у нього не було під рукою наукових праць.
Середньовічна наука була безладна й фантастична, одначе поети вважали своїм обов'язком опанувати її, і "Божественна комедія" однаковою мірою ввібрала в себе натхнення Данте із знанням поета про сучасний йому світ. Ці знання проявилися і в "Симпозіумі", який поставив його в один ряд з найученішими людьми того часу. Гуманізм привчив поетів користуватися матеріалами, почерпнутими з книжок, навіть для вираження найбільш особистих, інтимних відчуттів, і при читанні кожного вірша, написаного в ту епоху, ми спершу бачимо руку, яка тягнеться до книжкової полиці, і лише потім папір, чорнильницю і перо. Мільтон видав підручник латинської граматики, логіку, історію Британії, теологічний трактат "De doctrina Christiana", збирав матеріали для великого латинського словника. XVII — XVIII століття в Європі — це доба поетів, які розробляли теми, що вимагали попереднього вивчення, і навіть Лафонтен, єдиний, можливо, справжній учень "школи нероб", мав репутацію сумлінного дослідника природи.
Романтизм увільнив від обов'язкової вченості принаймні лірику, завдяки чому нині ніхто з тих, хто пише еротичні вірші чи вірші "з настроєм", наприклад, про дощовий день, не вивчає "літературу предмета", не складає реєстр метафор і зітхань, яким послуговувались поети минулого. Одначе й романтизм не надавав права на невігластво. Міцкевич здобув чудову освіту, що дозволила йому з однаковою легкістю читати лекції з латинської літератури в Лозанні і зі слов'янської в Колеж де Франс, а його написану латиною оду на честь Наполеона III цілком можна поставити в один ряд з латинськими віршами гуманістів XVI століття. Красінський чудово знав історію і філософію, Словацький не черпав своїх знань з елементарних довідників. Усі видатні поети володіють ґрунтовною розумовою культурою, це відчутно у Висп'янського, який аж до глибин продумав історію Польщі й античність, і в Каспровича, який очолював університетську кафедру. Це лише серед літературних одноденок, авторів без будь-якого майбутнього зустрічаються пустоголові екземпляри.
Стефан Жеромський на сторінках "Снобізму й прогресу" обурювався з невігластва польських кубістів, футуристів та експресіоністів, а через десять років якийсь віршомаз заперечував "французьких больделерів", нездатний поважати художника, чиє ім'я, мабуть, знав лише з чуток. На кожного, хто розкриє том віршів Аполлінера, зразу ж війне густим чадом ерудиції, ерудиції незвичної і заплутаної, здобутої автором "Алкоголів" у ті численні години, проведені в Національній бібліотеці, бо ж він зовсім не просидів усе життя в шинку, як це уявляють його нинішні шанувальники. "Поет за роботою",— такий підпис під портретом Верхарна пензля Рейсселберга: схилений над рукописом поет, на столі — розгорнута книга, в глибині — бібліотека.
Колись роман зовсім не потребував підготовчої роботи. У ті безтурботні часи, коли Геліодор писав "Ефіопську повість", а Лонг складав чарівну ідилію "Дафніс і Хлоя", і згодом, коли створювалася книга про Магелона й книга про Мелюзіну, і, нарешті, в пору приголомшливих любовних історій, від яких запаморочилось у голові в лицаря з Ламанці, роман народжувала нічим не стримувана фантазія, збагачена спогадами прочитаного і підслуханих казок, оповідань, вечірніх бесід, які перемішалися між собою,— словом, роман народжувався з численних мотивів, які кружляли по світу по всіх дорогах, де тільки ступали люди. Але в цій гущавині безглуздь і нісенітниць з'являвся іноді художник, якому вдавалося крізь нетрі прокласти стежинку до справжньої краси. Загалом же від переважної більшості тодішніх романів явно відгонило ярмарковим балаганом. Небилиці, що називались у XVIII столітті в Польщі "романами", були смішні й ганебні.
Роман зажив новим життям завдяки письменникам, які знехтували цю зневажену літературну форму і перетворили її в предмет серйозної художньої роботи. Вони внесли в роман психологію, зображення побуту, виявили правильне чуття історії, збагатили твір думкою суспільною і філософською, зігріли його настроєм, ушляхетнили стиль. Річардсон, ' Філдінг, Голдсміт, Стерн, Вальтер Скотт — в Англії; Лесаж, Прево, Бернарден де Сен-П'єр" Шодерло де Лакло, Руссо — у Франції, великий Сервантес в Іспанії; в Німеччині Гете ("Вертер", "Вільгельм Майстер", "Виборчий засіб") довели, що роман може бути витвором мистецтва і витвором думки, якщо за нього береться митець, якому є що сказати.
З'явилися Бальзак і Стендаль, Теккерей і Діккенс. Рушила повінь XIX століття. Флобер, Доде, Золя з тисячами дрібніших приток показали світові картину життя Франції; Гоголь, Тургенев, Толстой, Достоєвський, розпушуючи по дорозі чорноземну таємницю російської душі, утворили могутній потік північних вод; хвилями Вісли напливли Сенкевич, Прус, Жеромський, Скандінавські країни заявили про себе прозою Гамсуна, Б'єрнсона, Сельми Лагерлеф.