Олексію дозволили вставати, і він грав на балконі в карти з іншим інвалідом, якому відрізали руку, а шию борознив глибочезний шрам.
— Знайомтеся. Це мій приятель Микола,— притримав Олексій його за рукав, бо той хотів тікати.— Він теж побував у Арктиці, де на нього впала бочка з гасом і мало не розчерепила голову.
Микола мляво посміхавсь, намагаючись видертись.
— Не йдіть. Посидьте з нами,— припросила Ніна.
— Тут надто пече,— муркнув він і пішов.
— Соромливий, мов дівча,— пояснив Олексій.— Хоче побратись з тутешньою сестрою, а духу не вистачає. Просить мене освідчитись. Не заперечуєш? — усміхнувся він до Ніни.
— Не треба. Він ще ббразиться...
— Він не розуміє по-англійськи. Зате розмовляє німецькою і японською. Якось я спитав у нього, чи не був він закоханий у японку, і він розповів, що в Японії була відома письменниця Мурасакі. Він запевняє, що ніколи чогось подібного не читав. Просто диво. Японські жінки, на його думку, пишуть краще, ніж чоловіки. Каже, що з радістю одружився б з японкою, коли б у житті такі були.— Олексій весело розсміявся.— Бідний Микола. Ти б допомогла йому, Ніно.
— А чим він займається? — поспитав Руперт. (Його зацікавило, що міг робити в Арктиці знавець японської мови).
— Він іхтіолог. Добре розуміється на рибах, а от у жінках — ні. Бідолаха... І ось тепер боїться, що жодна на нього не гляне. Треба, щоб він перестав думати про своє каліцтво. Все це дурниці, вмовляємо ми його. Ти ж герой! Ні, ми таки обкрутимо Миколу. Хоч йому більш за всіх подобається моя дружина.
— Не мели дурниць,— обірвала Ніна. Олексій підвівся і всадовив її в крісло.
— Мені вже ліпше,— мовив він.— Не турбуйся* Ось ще трохи полежу й наздожену вас у Криму.
— Бачите,— пожалілася Ніна і, повернувшись до чоловіка, пригрозила: — Якщо ти це зробиш, я покину тебе. Ось побачиш!
— Вам не можна перевтомлюватись,— підтримав Руперт.
— Чому? — запитав Олексій і ляснув себе по добі.— Головне, щоб отут все було гаразд, правда ж, Ніно?..
Він був у гарному настрої і ще довго смішив їх, розповідаючи, як гуси посадили літак, коли той пролітав над їхнім гніздовиськом. Навіть божився, що це правда.
* * *
Коли під час руху Федір нагадував розпрямлену пружину, то за інших обставин полюбляв спокійно стежити або слухати і навіть з першого погляду здавався тюхтієм.
Та Руперт вважав його своїм Жавером — таємним шпигом, який не спускатиме з нього ока. І що коли, на кшталт знаменитого прототипу з роману Гюго, він якось візьме та й схопить його?
На білому лайнері, що ним вони пливли з Сочі до Ялти, Федір вмостився в кріслі, читав книгу "Життя Матвія Ко-жем'якіна". У нього тільки й було речей, що білий плащ та чорна валізка. Ніна, здавалось, не терпіла його. Вона з найменшого приводу сперечалася з ним, а Федір, поважно висловивши свою думку, незворушно слухав далі, чим тільки дратував її. Ніна величала його "Федір Миколайович". і що більше вони сварилися, то частіше вона це повторювала. Але говорили так швидко, що Руперту годі було щось розібрати.
Федір довгенько спостерігав за Роландом, перш ніж наважитись з ним заговорити. Потім узявся показувати йому, як "ковтати" монети й олівці, навчив робити бісиків з паперу та підписувати своє ім'я задом наперед.
— А може, хлопчина не хоче знати ваших фокусів,— сердито мовила Ніна.
— їм це завжди подобається,— наполіг Федір.— Зви мене "дядько Тедді",— звернувся він до Роланда.
— Добре,— з охотою погодився хлопчик, чим немало здивував батька.
Федір розмовляв з Роландом по-англійськи, але відмовився говорити з Рупертом, коли довідався, що той трохи розуміє російську.
"Спробуйте вийти в море!" т— радив адмірал Лілл, а за ним — Колмен. Ну, ось він у морі, та що з того? Берег, хоч і недалеко, геть запнутий туманом. Де ж оті кляті радари й антени?.. Новоросійськ справив приємне враження, але в ньому було надто мало пароплавів. Фарватер дозволяв заходити в порт навіть великим танкерам. Десяток торпедних катерів шикувався біля причалу, а неподалік стояли чотири доволі місткі й витривалі човни, що чомусь називалися "Рятувальними".
— Що значить "Рятувальний"? — звернувся він до Ніни.
— Той, що рятує потопаючих.
В умовах сучасної війни, подумав Руперт, вистачить однієї чи двох бомб, щоб зруйнувати такий порт, і в душі покепкував: "Ну ж бо, Тедді, чи вгадаєш ти, про що я думаю?" Цей російський Ж а вер навряд чи пролізе йому в голову. "Хоч Тедді й always, ready, тут йому зась..."
Він вирішив дати бій цьому, з виду спокійному й незворушному росіянину, який дратував і насторожував його. Ким би він там не був, але нітрохи не скидався на лікаря, що, за словами Ніни, приставлений до них, аби Руперт чи Роланд часом не захворіли, як ото Тесе...
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Одного тихого спекотного дня, десь у серпні, Колмен одшукав "англійського героя" на даху цементової насосної станції, де той ніжився на сонці в оточенні цілої зграї дітей, що смажили на багатті рибу, спійману гарпуном.
Руперт залюбки спостерігав їх кмітливі й рішучі личка й біляві голівки. І хоч Роланду теж не бракувало волі, Руперта вельми дивувала ота настирливість "цих гірських дітей. Двоє з них курили, а коли хтось намагався непомітно витягти з вогню кавалок риби, всі інші дивились на нього з суворим осудом.
Роланду в цьому дивному середовищі надавалися всі переваги: йому дозволяли тягнути рибу та їсти, коли заманеться, і він користувався цим з дивною самовпевненістю.
Це був хлопчачий світ, куди не пускали дорослих. Руперт поглянув на Ніну, потім на Федора. Ніна сердилась, що хлопці курять, а Федір пробував заприязнитися з ними, пірнаючи в їхніх масках та полюючи саморобними гарпунами, але наковтався води і облишив.
— Куди тільки дивляться їхні матері? — не вгавала Ніна.
— Вони ж усі працюють,— заперечував Федір.— До того ж хлопці не роблять нічого поганого.
— Ви хотіли б бачити таких шибеників у себе? — звернулася Ніна до Руперта.
— Я волів би бачити їх будь-де,— одказав той.
Ніна постійно виявляла таку жагу бавитися з дітьми, що Руперт подумав, чому в неї нема власних? Та раптом уздрів Колмена — той стояв над самою водою, парячись у своєму твидовому піджаці.
— Хелло, Колмене! — підвівся він.
— Хелло, містере Ройс
Колмен несміливо наблизився, ніби мацаючи грунт під ногами. Він глипнув на Ніну, потім на Федора і вчепився гострими очицями в Руперта.
Руперт відрекомендував його, як свого знайомого студента, а відтак запитав, удаючи здивованого, що він тут робить.
— Я прибув до Ялти з туристською групою. Ми оглядали санаторій, і нас повідомили, що тут відпочиває "англійський герой"... от я й вирішив побачитися... Проте у мене обмаль часу — на мене чекають.
— Я проведу вас...
І, пробачившись перед Ніною й Федором, накрив голову й плечі рушником та пішов з Колменом кам'янистою стежкою.
— Я так і знав, що обов'язково зустріну вас,— почав Колмен.
Потім пояснив, що приїхав з групою іноземних студентів до санаторію неподалік од Ялти. Одшукав Ройса, щоб де в чому попередити.
— Тиждень тому вони затримали на Україні двох німців — дружину й чоловіка. За віщо — не знаю, але вони намагалися щось там фотографувати. Я пригадав, що забув вас попередити. Отож будьте обережні з фотоапаратом!
— У мене його нема,— розлютився Руперт,— на біса турбувати через якісь дурниці!
— От і добре,— вів своєї Колмен.— Будьте обережні, містере Ройс. Німців застукали, як немовлят. Вони таке розпитували — типові німці!.. Роздивилися щось путяще?..
— Нічого я не бачив!
—— Не сумуйте. Там, нагорі, можна дещо підглянути.— Колмен кивнув у бік Ай-Петрі, що, мов сердита квочка, розвісивши скелясті крила, закривала півнеба.— Ви ще не були там?
— Ні.
— Підіть і гарненько роздивіться. Заради цього можна й ризикнути. Та ще ради Севастополя. У пих тутобов'яз^ ково є військові об'єкти, отож будьте уважні.
— А вам не небезпечно тут появлятись?
— Нітрохи. Я ж відпросився, щоб вас навідати. Сам гід сказав мені, що ви тут. Проте застерігаю, містере Ройс, будьте якомога обережніші. Вони за всіма стежать. Навіть за вами. До того ж хитро вміють викривати, що ти за птиця. Ті двоє німців удавали з себе мистецтвознавців і мали чудові зв'язки.
Руперт помітив, що Ніна піднімається вгору за ним, і поспішив розпрощатися.
— Нас цікавлять перш за все радари,—підкреслив Колмеп.— Особливо сферичні антени. Вони мусять бути поблизу Севастополя... Ми покладаємось на вас.
Колмеп потис йому руку і вскочив до автобуса, що чекав біля брами санаторію, і
— Руперте,— сказала Ніна, підходячи,— я хочу поговорити з вами про Роланда.
— Що трапилось?
— Я вважаю, що його слід влаштувати до "Артеку". Навіщо йому водитися з такими дітьми.
— Що ви? То дуже гарні хлопці.
— Гарні-то гарні, але в "Артеку" йому було б цікавіше.
— Чому?
— Там діти багато дечому вчаться: самі турбуються про свій побут, грають в цікаві ігри, читають книжки, ходять на природу, влаштовують концерти.
— А де той табір?
— Тут, недалеко. Роланду мусить сподобатись. А коли поїдемо до Севастополя, нам буде спокійніше.
— Я думав, що ви залишитеся з ним...
— Ні, я поїду з вами.
— Я запитаю в нього. Якщо він схоче, то гаразд.
* * *
Роланд подумав і сказав:
— Ну що ж, коли там цікаво, то я згоден.
Руперт признався, що не знав, та Ніна все вирішила за них. Вона пішла до свого таємного порадника і заявила, що все полагоджено.
Вранці вони поїхали машиною до "Артеку". Дорога в'юнилась повз виноградники, потім проскочили чистеньку Ялту і, поминувши оксамитові схили гір, спустилися на узбережжя.
Табір виявився чудовим місцем відпочинку для тисячі дітей в червоних краватках. Хлопчики й дівчатка мешкали в справжніх палацах, оточених парками й садами з асфальтовими доріжками. Над морем височів білий павільйон з колонадою. Три групи дітей одразу заволоділи Рупертом, Роландом і Ніною. Карапуз із волоссям їжачком та дівчинка, трохи старша, з двома чорними кісками, вхопила Руперта за йоли й потягли до головного корпусу, де в спальнях стояли біленькі ліжечка, а меблі було оббито червоним плюшем. Потім одвели його в парк, де діти водили російські хороводи під гармоньку. Тут були негри й китайці, монголи й таджики, а також мальовничі лапландці. Ніде не видно доглядачів, сахмі діти.
Руперт запитав дванадцятилітню дівчинку, яка вміла говорити по-англійськи, чи ведуть з ними політичні бесіди.
— Атож.
— А про що саме?
— Про Леніна.
ЇЙ
Одну з кімнат звали Ленінською.