Груди сліпої дівчинки здійнялися й опали, почувся несьогосвітній, високий свист – це рана всмоктувала повітря.
– Нумо! – гаркнув Нік. – Натискайте! Якомога сильніше!
Лорел нахилилася вперед, лише на мить вона побачила, як кров рине з діри в грудях Дайни, і враз рану вже було накрито. Тампон зі скатерки під її долонями майже відразу став теплим і вологим.
– Сильніше! – гримнув на неї Нік. – Тисніть сильніше! Запечатуйте її! Запечатуйте рану!
Тепер Лорел зрозуміла, що люди мали на увазі, коли говорили про повну нервову зруйнованість, тому що сама почувалася на її межі.
– Я не можу! Я зламаю їй ребра, якщо…
– Нахер її ребра! Ти мусиш запечатати рану!
Уклякла на колінах Лорел хитнулась вперед і перенесла всю свою вагу собі на руки. Тепер вона відчувала, як між пальців їй просочується рідина, хоча складений нею зі скатертини тампон був товстим.
Англієць відкинув ніж кудись вбік і нахилився вперед, ледь не торкаючись своїм обличчям обличчя Дайни. Очі дівчинки були заплющені. Він відкотив одну повіку.
– Я думаю, вона нарешті знепритомніла, – сказав він. – Не можу сказати напевне, бо в неї такі незвичайні очі, але сподіваюся на небеса, що це так. – На лоба йому впало волосся. Він нетерпляче відкинув його назад посмиком голови і подивився на Лорел. – Ви добре працюєте. Так і продовжуйте, гаразд? Я зараз її піднімаю. Продовжуйте натискати, коли я це робитиму.
– Так багато крові, – простогнала Лорел. – Їй її вистачить?
– Не знаю. Продовжуйте натискати. Готові, містере Ворік?
– Ой, Боже, гадаю, так, – прохрипів Руді Ворік.
– Добре. Починаємо.
Нік просунув долоні Дайні під праву лопатку і скривився.
– Тут гірше, ніж я думав, – пробурмотів він. – Набагато гірше. Вона геть просякла.
Він почав повільно підважувати Дайну проти тиску Лорел. Дайна простогнала густим "кряк". Бульба напівзапеченої крові вихлюпнулася в неї з рота й розбризкалася по підлозі.
І тепер Лорел почула, що з-під дівчинки на килим кров ляпотить дощем.
Раптом світ почав спливати від неї.
– Не припиняйте, тисніть! – крикнув Нік. – Не здавайтесь!
Але вона вже зомлівала.
Лише усвідомлення, що подумає про неї цей Нік Гопвел, якщо вона дійсно зомліє, змусило Лорел до того, що вона зробила далі. Лорел вистромила між зубами язика, наче дитина, що кривляється, і щосили його прикусила. Яскраво-гострий біль і солоний смак власної крові негайно заповнили їй рота… але те відчуття, ніби цей світ великою лінивою рибою в акваріумі спливає від неї, минулося. Вона знов була наявна тут.
Знизу пролунав раптовий зойк чи то болю, чи подиву. За ним якийсь хриплий скрик. По п'ятах цього крику добігло гучне, пронизливе верещання.
Руді з Лорел разом повернули голови в тому напрямку.
– Це хлопець! – сказав Руді. – Він і Ґефні! Вони…
– Вони таки зрештою знайшли містера Тумі, – промовив Нік. Обличчя в нього було незбагненною маскою зусиль. Жили на шиї напнуті сталевими тросами. – Ми лише мусимо надіятися…
Знизу почувся глухий грюк, а за ним жахливе скиглення болю. Потім ціла низка важких гупань.
– …що вони контролюють ситуацію. Зараз ми не можемо нічого з цим вдіяти. Якщо ми перервемося посеред того, що зараз робимо, ця дівчинка точно помре.
– Але там голос ніби нашого хлопчика!
– Нічого не поробиш, чи не так? Воріку, просовуйте тампон під неї. Зараз же це робіть, а то я копняками розірву вам вашу чортову сраку!
6
Дон спускався першим по ескалатору, а внизу на мить зупинився, риючись у себе в кишені. Звідти він видобув якусь прямокутну річ, що тьмяно зблиснула в темряві.
– Це моя "Зіппо", – пояснив він. – Як гадаєш, вона загориться?
– Не знаю, – сказав Алберт. – Може… на якийсь час. Краще вам не засвічувати запальничку до того, як з'явиться необхідність. Я сподіваюся, вона горітиме. Без неї нам не вдасться тут нічого роздивитися.
– А де те місце, "Послуги аеропорту"?
Алберт показав на двері, крізь які менш як п'ять хвилин тому пройшов Креґ Тумі.
– Прямо там.
– Ти вважаєш, вони незамкнені?
– Ну, – сказав Алберт, – є тільки один спосіб цього дошукатися.
Вони вирушили через зал, Дон так само вів перед зі своєю запальничкою в правій руці.
7
Креґ почув, як вони підходять – чергові слуги ленґоліерів, поза всякими сумнівами. Але його це не стурбувало. Він подбав про ту істоту, що була замаскована під маленьку дівчинку, так само він подбає і про цих істот. Він оповив пальцями розпечатувач листів, підвівся і бокаса прослизнув назад навкруг стола.
"Ти вважаєш, вони незамкнені?"
"Ну, є тільки один спосіб цього дошукатися".
"У всякому разі, дечого ви дійсно собі нашукаєте", – подумав Креґ.
Він підійшов до стіни біля дверей. Уздовж неї тягнулися забиті паперами полиці. Креґ намацав рукою дверні завіси. Добре. Відчинившись, двері приховають його від них… хоча навряд чи вони його взагалі змогли б зараз побачити. Тут чорна темрява, як у слона в гузні. Він підняв розпечатувач листів на рівень плеча.
– Ручка не крутиться…
Креґ розслабився… але лише на мить.
– Спробуйте їх штовхнути.
Це голос того хитросракого підлітка. Двері почали прочинятися.
8
Дон зробив крок у кімнату, моргаючи в мороці. Відкинувши великим пальцем кришку запальнички, він її підняв і крутнув коліщатко. Блиснула іскра, і гніт відразу ж зайнявся, народивши низеньке полум'я. Вони побачили те, що було, либонь, одночасно і кабінетом, і коморою. В одному кутку – купа абияк складених валіз, а в іншому – ксерокс. По задній стіні тягнулися полиці, схоже, забиті різноманітними формулярами полиці.
Дон ступив далі в кабінет, піднявши запальничку над головою, наче той спелеолог, що тримає спливаючу свічку в темній печері. Він показав на праву стіну:
– Агов, хлопче! Козирю! Дивися!
Там висів плакат із зображенням підпилого парубка в діловому костюмі, який нетвердо виходить з бару. "РОБОТА – ПРОКЛЯТТЯ ПИТУЩОГО ПРОШАРКУ" – повідомляв напис на плакаті. На тій самій стіні поряд з ним висів білий пластиковий ящик з великим червоним хрестом. А під ним були притулені складені ноші… того типу, що з коліщатами.
Проте Алберт не дивився ні на плакат, ні на аптечку. Його очі були прикуті до столу в центрі кімнати.
Він побачив на ньому плутанину паперових смужок.
– Бережіться! – крикнув хлопець. – Бережіться! Він ту…
Креґ Тумі виступив з-за дверей і вдарив.
9
– Ремінь, – гукнув Нік.
Руді ані поворухнувся, ні відгукнувся. Голова його залишалася повернутою до дверей ресторану. Звуки знизу припинилися. Залишилося тільки те хрумкання та ритмічне, пульсуюче стугоніння реактивного двигуна в темряві за стінами.
Нік, наче той мул, брикнув ногою, поціливши Руді в гомілку.
– Ой!
– Ремінь! Негайно!
Руді незграбно впав на коліна й підсунувся до Ніка, який однією рукою підважував Дайну, а другою притискав їй до спини скатерковий тампон.
– Просуньте ремінь під тампон, – сказав Нік. Він уже хекав, піт широкими струменями стікав по його обличчю. – Мерщій! Я не можу тримати так її вічно!
Руді посунув ремінь під тампон. Нік опустив Дайну, сягнув рукою через маленьке тіло дівчинки і підняв її ліве плече рівно настільки, щоб витягти ремінь з того боку. Потім він оперезав ним її груди і туго затягнув. Вільний кінець ременя він поклав у долоню Лорел.
– Не послаблюйте тиску, – сказав він, підводячись. – Пряжкою скористатися неможливо… наша мала занадто мала.
– Ви вниз? – запитала Лорел.
– Так. Це здається доцільним.
– Будьте обережні. Прошу, будьте обережні.
Він вищирився до неї, і всі ті білі зуби, що раптом сяйнули в напівтемряві, були вражаючими… проте не лячними, як вона виявила. Зовсім навпаки.
– Звісно. Саме так я досі й існую. – Простягнувши вниз руку, він стиснув їй плече. Рука була теплою, і з цим доторком крізь тіло Лорел промайнув невеличкий трепет. – Ви діяли дуже добре, Лорел. Дякую вам.
Він уже почав відвертатися, та тут маленька ручка намацала і вхопила манжету його джинсів. Він глянув долі й побачив, що сліпі очі Дайни знову розплющені.
– Ви… не… – почала вона, але тут же її стрясло задавленим кашлем. Кров приснула з її носа, розлетівшись дрібними крапельками.
– Дайно, тобі не можна…
– Ви… не… вбивайте… його… – прошепотіла вона, і навіть у цій темряві Лорел пройняло те фантастичне зусилля, яке зробила дівчинка, щоб взагалі щось сказати.
Нік зачудовано дивився вниз на дівчинку.
– Цей мудак ударив тебе ножем, сама знаєш. Чому ти так наполягаєш на тому, щоб залишити його цілим?
Її вузькі груди напружилися проти ременя. Піднісся закривавлений скатерковий тампон. Дівчинка, доклавши всіх сил, спромоглася сказати ще одну річ. Це почули всі; Дайна заплатила великим болем, щоби промовити це ясно:
– Все… що я знаю… він нам потрібен, – прошепотіла вона, а тоді її очі знову заплющилися.
10
Креґ аж по кулак увігнав розпечатувач листів у зашийок Дону Ґефні. Дон закричав і впустив запальничку. Та вдарилися об підлогу і лежала там, хворобливо мерехтячи. Алберт скрикнув з подиву, коли побачив, як Креґ робить крок до Дона, якого тепер повело в бік столу, він хитався, безсило намацуючи в себе ззаду ту річ, що там стирчала.
Креґ вхопився за ніж однією рукою, а другою вперся Донові в спину. Коли він так одночасно потяг і штовхнув, Алберт почув звук, ніби хтось зголоднілий обсмоктує стегенце добре засмаженої індички. Дон знову закричав, цього разу гучніше, і ницьма повалився на стіл. Руки метнулися поперед нього, збиваючи коробку ВХІДНІ/ВИХІДНІ і стос тих бланків для реєстрації загублених речей, які був роздирав Креґ.
Струшуючи кров, яка бризками розліталася з леза розпечатувача листів, Креґ обернувся до Алберта.
– Ти теж один з них, – видихнув він. – Ну й хер з тобою. Я вирушаю в Бостон, і ти мене не зупиниш. Ніхто з вас не зможе мене зупинити.
А тоді запальничка на підлозі погасла і вони опинилися в темряві.
Алберт зробив крок назад і відчув тепле "шух" у себе перед обличчям, коли Креґ майнув лезом через те місце, де хлопець стояв за секунду до цього. Задкуючи, він лапав позаду себе вільною рукою, жахаючись потрапити в глухий кут, де Креґ легко скористається різницьким ножем (у блідому, непевному світлі запальнички "Зіппо" той йому здався саме таким), тоді як його власна зброя виявиться і даремною, й ідіотською. Пальці його знаходили тільки вільний простір, і так він прозадкував крізь двері в залу.