П'ятдесятирічному чоловікові важко довго гніватися на дружину, якій ледве минуло двадцять три роки…
Пані Бонасьє зрозуміла, що він вагається.
— Яким буде ваше рішення? — спитала вона.
— Але ж, моя люба, подумайте самі, чого ви вимагаєте від мене! Лондон далеко, дуже далеко від Парижа, до того ж це доручення може бути й небезпечне.
— А ви зумійте уникнути небезпеки!
— Повірте, пані Бонасьє, — сказав галантерейник, — повірте, я не можу погодитися: інтриги мене лякають. Я побував у Бастилії! Бр-р-р! Який це жах — Бастилія! Досить згадати про неї — і мороз проймає мене до кісток. Мені погрожували тортурами. Чи знаєте ви, що таке тортури? Дерев'яні клинці заганяють між пальці ноги, аж поки тріснуть кістки! Повірте, я не можу поїхати… А втім, хай йому чорт, чому б вам самій цього не зробити? Бо й справді, мені починає здаватися, що досі я взагалі помилявся в вас. Тепер я певен: ви народилися, щоб бути мужчиною, до того ж — найвідчайдушнішим!
— А ви… ви — баба, нікчемна баба, дурна й тупа! Ага! Ви злякалися! Гаразд! Якщо відмовляєтесь виконати моє доручення, я накажу вас арештувати ім'ям королеви, і вас кинуть до тієї самої Бастилії, якої ви так страхаєтесь.
Бонасьє знову глибоко замислився; він намагався з'ясувати, з якого боку йому загрожує більша небезпека — з боку кардинала чи з боку королеви.
Гнів кардинала видався йому куди страшнішим.
— Ви накажете арештувати мене ім'ям королеви, — мовив він нарешті, — а я пошлюся на його високопреосвященство.
Тільки тепер пані Бонасьє збагнула, як далеко вона зайшла, і перелякалась. Вона з жахом вдивлялася в це тупе обличчя, на якому не можна було прочитати нічого — хіба що затятість одурілого від страху телепня.
— Що ж, ви, може, й маєте рацію, — сказала вона. — Чоловіки взагалі краще розуміються на політиці; а що ж казати про вас, пане Бонасьє, коли вже вам пощастило розмовляти з кардиналом!.. І все-таки мені дуже прикро, — додала вона, — що мій чоловік, на прихильність якого я, здавалося, завжди могла важити, не схотів задовольнити моєї примхи.
— Ваші примхи, либонь, надто далеко вас заведуть, — переможно глянувши на дружину, мовив Бонасьє. — Я їх боюсь.
— І тому я відмовляюся від них, — сказала молода жінка, зітхнувши. — Ну, годі про це.
— Якби ви хоч пояснили, що я мушу робити в Лондоні, — озвався після короткої мовчанки Бонасьє, надто пізно згадавши, що Рошфор наказав йому вивідувати в дружини всі її таємниці.
— Вам це знати ні до чого, — відповіла молода жінка, не довіряючи більше чоловікові. — Йшлося про звичайну дрібничку, про яку іноді мріє жінка: про крам, на якому можна було б добре заробити.
Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, — дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон.
— Пробачте, люба пані Бонасьє, але я мушу вас залишити, — сказав галантерейник. — Не знаючи, що ви сьогодні прийдете додому, я призначив побачення одному своєму приятелю; я затримаюсь у нього ненадовго, і якщо ви зачекаєте якусь хвилинку, то я, поговоривши з приятелем, повернуся й відведу вас до Лувру, бо вже сутеніє.
— Дякую вам, пане, — відповіла пані Бонасьє. — Ви не такі хоробрі, щоб стати мені в пригоді; я піду до Лувру сама.
— Як вам буде завгодно, пані Бонасьє, — мовив колишній галантерейник. — Чи скоро я побачу вас знову?
— Певно, що скоро; наступного тижня в мене має бути менше роботи, і я скористаюся з цього, щоб зробити лад у нашому господарстві.
— Гаразд; я чекатиму на вас. Ви на мене не сердитеся?
— Я? Анітрішечки.
— Отже, до скорого побачення?
— До скорого побачення.
Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов.
— От тобі й маєш, — мовила пані Бонасьє, коли двері за чоловіком зачинилися, — Тільки й бракувало, щоб цьому дурневі стати кардиналістом! Але ж я ручилася королеві, обіцяла моїй володарці… О Боже, Боже! Вона вважатиме мене однією з тих тварюк, якими кишить палац і яких спеціально тримають біля королеви, щоб вони стежили за нею! О пане Бонасьє! Я ніколи палко вас не кохала; тепер усе стало куди гірше: я ненавиджу вас! І обіцяю поквитатися з вами!
Не встигла пані Бонасьє вимовити ці слова, як стукіт, що долинув згори, змусив її підвести голову.
— Люба пані Бонасьє! — почула вона з-над стелі чийсь голос — Відчиніть дверцята на сходах, і я зараз зійду до вас.
XVIII. Коханий і чоловік
Так от, пані, — сказав Д'Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка, — дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.
— Ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д'Артаньяна.
— Від першого до останнього слова.
— Яким же то чином, Боже мій?
— Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.
— Що ж ви зрозуміли з неї?
— Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі — що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті — що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.
Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.
— А що мені буде запорукою, — спитала вона нарешті, — коли я довірю вам цю місію?
— Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?
— Боже мій, Боже мій, — прошепотіла молода жінка, — чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!
— Я бачу — хтось мусить ручитися за мене.
— Так, це мене дуже заспокоїло б.
— Ви знаєте Атоса? — Ні.
— Портоса? — Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто це?
— Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?
— Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.
— Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?
— О, звичайно, ні!
— Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.
— Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.
— Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє, — ображено сказав Д'Артаньян.
— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.
— Але ж ви бачите, як я вас кохаю.
— Авжеж, ви про це говорите.
— Я чесний!
— Я вірю в це.
— Я хоробрий!
— О, в цьому я певна.
— Тоді випробуйте мене.
Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.
Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.
— Отже, — сказала пані Бонасьє, — я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім'ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.
— А я присягаюсь ім'ям Бога, — й собі мовив Д'Артаньян, — що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.
Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.
Це було їхнє освідчення в коханні.
Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.
— Я їду! — вигукнув він. — Їду негайно!
— Як це — ідете? — спитала пані Бонасьє. — А ваш полк, а командир?
— Присягаюсь душею — через вас я забув про все, люба Констанціє! Справді, мені потрібна відпустка.
— Ще одна перешкода, — сумно прошепотіла пані Бонасьє.
— О, з цією перешкодою, — вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку, — я впораюсь легко, можете бути певні!
— Яким чином?
— Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.
— А тепер про інше…
— Про що? — спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.
— У вас, можливо, немає грошей?
— "Можливо" тут цілком зайве, — усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.
— Тоді візьміть цей гаманець, — сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.
— Гаманець кардинала? — зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він — читач добре це пам'ятає — розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.
— Гаманець кардинала, — відповіла пані Бонасьє. — Як бачите, він досить повний.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян. — Оце здорово — врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! — Ви розумний і приємний юнак, — сказала пані Бонасьє. — Повірте, її величність віддячить вам.
— О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?
— Тихше! — раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.
— Що таке?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос…
— Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.
— Він не зайде, поки я звідси не вийду, — сказав юнак. — А коли я вийду, ви йому відчините.
— Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?
— Авжеж, вам треба вибиратися звідси.
— Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.
— Тоді треба піднятися до мене.
— Ах! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.
Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.
— У мене, — сказав він, — ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!
— Ходімте, — мовила молода жінка. — Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.
Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.
Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.
То був незнайомець із Менга.
— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє.