Куди ж це вона пішла?"
Він пошукав у валізі, вийняв потрібні йому папери і засунув їх у кишеню. Потім його увага зосередилась на покоївці: вона була непогана з себе і ставилася до нього прихильно.
— А ви що тут робите? — спитав він, усміхаючись.
— Та ось прибираю, — відповіла вона і спинилась, накручуючи на руку ганчірку, якою стирала порох.
— Стомились?
— Ні, не дуже.
— Заждіть, ось я вам покажу щось цікаве, — мовив він привітно, підходячи до неї і виймаючи з кишені маленьку літографовану картку, рекламу однієї тютюнової фірми. На картці була зображена вродлива дівчина зі смугастою парасолькою, кольори якої можна було міняти за допомогою диску ззаду: коли диск крутився, крізь вузенькі прорізи просвічували поперемінно червоні, зелені, жовті й сипі смужки.
— Дотепно вигадано, правда ж? — сказав він, подаючи покоївці картку і показуючи, як крутити диск. — Ви, мабуть, ніколи й не бачили нічого подібного.
— Справді, гарненька штучка! — погодилася вона.
— Можете лишити її собі, якщо хочете, — сказав Друе. — У вас чудова каблучка! — додав він, торкаючись простенької оздоби на руці, яка тримала подаровану картку.
— Вам подобається?
— Дуже, — відповів він і взяв дівчину за руку, вдаючи, ніби розглядає каблучку, — Справді, гарна каблучка.
Зробивши так перший крок, він провадив розмову, немов забувши, що все ще тримає її пальці в своїй руці. Але дівчина висмикнула їх і, відступивши трохи назад, сперлася на підвіконня.
— Я вас давненько не бачила, — мовила вона, кокетуючи і ухиляючись від його занадто палких залицянь. — Вас, мабуть, не було?
— Ні, не було, — відповів Друе.
— Ви далеко їздите?
— Так, досить далеко.
— Вам подобається подорожувати?
— Та ні, не дуже. Це швидко набридає.
— А мені б хотілося подорожувати, — мовила дівчина і, відвернувшись, задивилася у вікно. — А де ж це ваш друг, містер Герствуд? — спитала вона раптом, згадавши про управителя бару, що, на її думку, міг стати темою для розмови.
— Він тут, у місті. А чого це вам раптом спало на думку запитувати про нього?
— Та просто так… Він не був тут з того часу, як ви приїхали.
— А звідки ви його знаєте?
— Отаке! Хіба ж я не доповідала про нього разів десять за останній місяць?
— Та де там! — недбало заперечив Друе, — Він і п'яти разів не був у нас за весь час, що ми тут живемо.
— Справді? — усміхнулась вона. — Багато ви знаєте, я бачу!
Друе трохи споважнів. Він ще не був певний, жартує вона чи каже правду.
— Пустунко! — мовив він. — Чого це ви так усміхаєтесь?
— Та нічого, просто так.
— А останнім часом ви його бачили?
— Ні, не бачила, відколи ви повернулися, — відповіла вона, сміючись.
— А до того?
— Аякже!
— Часто?
— Та мало не щодня.
Дівчина була язиката, любила баламутити людей, і тепер її дуже цікавило, яке враження справляють її слова,
— До кого ж він приходив? — недовірливо спитав комівояжер.
— До місіс Друе.
Друе витріщив на неї очі, але одразу отямився і додав, щоб не бути смішним в її очах:
— Ну, і що ж з того?
— Нічогісінько, — відповіла дівчина, кокетливо схиляючи голівку набік.
— Він наш давній знайомий, — вів далі Друе, загрузаючи все глибше.
Кілька хвилин тому він би охоче продовжив цей легенький флірт, але тепер у нього зникло всяке бажання. Він дуже зрадів, коли дівчину покликали знизу.
— Я повинна йти, — мовила вона, весело відступаючи від нього.
— Ми ще побачимось, — відповів він, удаючи, ніби засмучений цією перешкодою.
Коли дівчина пішла, Друе дав волю своїм почуттям. На його обличчі, яким він ніколи не вмів володіти, відбивався безмежний подив і збентеження. Чи можлива це річ, що Керрі так часто приймала Герствуда і нічого йому про це не сказала? А Герствуд — невже він брехав? Та й що, власне, мала на думці покоївка?.. Він і справді почав помічати щось дивне в поведінці Керрі останнім часом. Чому вона так розгубилася, коли він спитав, скільки разів заходив Герствуд? Чорт забирай, він тепер це пригадує! Тут щось не так у всій цій справі.
Він сів у крісло-гойдалку, щоб добре усе обміркувати, закинув ногу на ногу і сердито насупився. Думки проносилися в голові з гарячковою швидкістю.
Ні, все-таки в поведінці Керрі не було нічого незвичайного. Чи ж можливо, чорт забирай, щоб вона його обдурювала? Ні, вона не так поводилася. Та чого там, ось і вчора ввечері вона була з ним така мила, та й Герствуд теж. І вони б його обдурювали? Він не міг цьому повірити.
Його думки вилилися, нарешті, у словах:
— Часом вона й справді поводиться якось дивно. От і тепер — одяглася і вийшла зрання, ні слова мені про це не сказавши.
Він почухав потилицю і зібрався йти. Обличчя в нього ще було насуплене. У вітальні він знову зустрівся з покоївкою, яка прибирала тепер в іншій кімнаті. З-під білої наколки сяяло її кругленьке личко. Вона усміхнулася до нього, і Друе одразу забув про свою турботу. Він фамільярно поклав їй руку на плече, ніби вітаючи її мимохідь.
— Перестали злитися? — спитала вона, готова теревенити далі.
— Я й не злився, — відповів він.
— А мені так здалося, — усміхнулась вона.
— Та годі вам дуріти! — безцеремонно вигукнув він. — Хіба ви це все говорили не жартома?
— Звичайно, ні,— відповіла дівчина і додала з таким виглядом, ніби зовсім не хотіла вчинити йому прикрість: — Він приходив дуже часто. Я думала, що ви знаєте про це.
Тепер уже Друе зовсім перестав приховувати свої почуття й удавати байдужого.
— А вечорами він тут лишався? — спитав комівояжер.
— Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.
— Увечері?
— Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.
— Я зовсім не лютую, — сказав Друе. — Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?
— Аякже! — відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.
— І давно це було востаннє?
— Якраз перед тим, як ви повернулись.
Комівояжер нервово прикусив губу.
— Не кажіть нікому про це! Добре? — промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.
— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Та й не варто цим псувати собі настрій.
— Гаразд, — промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.
"Ми поговоримо про це з Кед! — сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. — Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!"
РОЗДІЛ XXI
Дух, що прагне. Плоть, що жадає
Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.
— Ось і ви нарешті! — мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.
— Авжеж, я, — весело відповіла Керрі.
Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п'янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.
— Ви задоволені? — спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.
— А ви?
Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.
— Це було просто чарівно!
Керрі радісно засміялася.
— Я давно не бачив нічого подібного! — додав він.
В ньому спалахнув його вчорашній захват, до якого домішувалась радість, що зараз вона біля нього.
А Керрі раювала в атмосфері, якою цей чоловік її оточував. Вона одразу пожвавішала, і на щоках її заграв рум'янець. В кожному звуку його голосу вона чула потяг до неї.
— Які гарні квіти ви прислали мені,— промовила вона, трохи помовчавши, — просто чудові!
— Я дуже радий, що вони вам сподобались, — тільки й відповів він.
Він не переставав думати про те, як би швидше досягти бажаної мети, і йому хотілося відразу завести мову про своє кохання. Здавалося, для цього настала слушна хвилина. Його Керрі йшла поруч. Герствудові кортіло почати рь шучу розмову, але йому раптом забракло слів, і він не знав, з чого почати.
— Сподіваюсь, ви щасливо добралися додому, — промовив він, раптом спохмурнівши, і в голосі його забринів жаль до себе самого.
— Авжеж, — безтурботно відповіла Керрі.
Він пильно поглянув на неї і пішов повільніше, не зводячи з неї очей.
Вона відчула, як її обіймає хвиля гарячого почуття.
— А я ж як? — спитав він.
Керрі одразу зніяковіла, почуваючи, що настає рішуча мить, і не уявляючи, що відповідати.
— Не знаю, — сказала вона.
Герствуд прикусив нижню губу і, зупинившись край алеї, почав водити по траві носком черевика. Він уп'явся в Керрі ніжним і благальним поглядом.
— Невже ви не підете від нього? — вигукнув він.
— Не знаю, — відповіла Керрі; вона неначе бездумно пливла кудись за водою і не мала за що вхопитись.
Правду кажучи, вона безнадійно заплуталась. Ось перед нею був чоловік, який їй дуже подобався, який мав на неї такий вплив, що зумів майже переконати її, ніби вона й сама почуває до нього палку пристрасть. Вона ще була зачарована його проникливим поглядом, м'якими манерами й елегантним убранням. Вона бачила перед собою закоханця, такого любого і привабливого, охопленого таким невимовно прекрасним почуттям до неї. її підкоряв його палкий темперамент, і вона сама мимохідь проймалася його почуттями.
А проте її турбували неспокійні думки. Що він знає? Що говорив йому про неї Друе? Чи вважає він її за дружину комівояжера? Чи одружиться він з нею? Навіть слухаючи його, умліваючи від його слів, ніжно дивлячись на нього, вона не переставала думати про те, чи сказав йому Друе, що вони не одружені? Ніколи не можна було вгадати, що зробить чи скаже Друе.
І все ж Герствудове кохання не завдавало їй страждань, не вливало гіркоти в її серце. Хоч би що він знав про Керрі, він, безумовно, був щирий, а його пристрасть — нестримна і палка. В його словах почувалася сила. Що ж їй робити? Вона все думала над цим, не знаходячи ясної відповіді, схвильована й збентежена, і нарешті зовсім розгубилась.
— Чом ви не підете від нього? — спитав Герствуд ніжно. — Я подбаю про все, чого…
— Ах, не треба! — перебила Керрі.
— Що не треба? — перепитав він. — Що ви хочете цим сказати?
На її обличчі відбилося замішання й біль. Вона й сама здивувалася, що ця думка так— невідступно її переслідує, але її, наче гострий ніж, вразило, що він має на думці "подбати" про щось поза межами шлюбу.
Герствуд і сам збагнув, що прохопився невдалим словом.