Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.
До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, фонтанами, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, дзеркалами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той здавався йому справжнім палацом Аладіна .
Одного недільного ранку Марі Сен Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі,– в діамантах, шовках і мереживах,– вона вирушала до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях дуже побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легеньким серпанком. Чарівна на вигляд, вона і в душі почувала себе доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту протилежність.не тому,, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, кощава й негнучка, вона, на відміну від своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.
1 Аладін – герой однієї з арабських казок "Тисячі і однієї ночі", що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.
– А де Єва? – запитала Марі.
– Вона спинилася на сходах сказати щось няні. Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.
– Люба няню, я знаю, що в тебе дуже болить голова.
– Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова в мене останнім часом завжди болить. То нема чого вам про те турбуватись.
– Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню,– і дівчинка обняла її за шию,– візьми но мій флакончик з нюхальною сіллю.
– Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.
– Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.
– І що вона каже, рибонька моя! – мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.
– Чого ти там затрималась?
– Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.
– Єво! – мовила Марі, гнівно тупнувши ногою.– Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!
Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.
– Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій,– сказав Сен Клер.– Нехай собі робить що хоче.
– Сен Клер, як же вона житиме на світі? – вигукнула Марі.
– Якось проживе,– відказав Сен Клер.– Гадаю, краще, ніж ми з тобою.
– Тату, не треба,– мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя.– Мамі це неприємно.
– А ви, брате, їдете з нами до церкви? – зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен Клера.
– Ні, дякую.
– Я так хочу, щоб Сен Клер показувався в церкві,–обізвалась Марі,– але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно...
Дорогою Марі повчала дочку:
– Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко? ,
– Ну звісно, мамо, що поклала б,– відказала Єва.– Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.
Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.
– Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? – вигукнула вона.
– Нічого,– промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.
Та, на щастя, діти не довго пам'ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.
Розділ XVII
ЯК ЗАХИЩАЄТЬСЯ ВІЛЬНА ЛЮДИНА
Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.
– Твоя правда, Елізо,– мовив Джордж.– Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по доброму.
– А коли ми дістанемось до Канади,– докинула Еліза,– я буду тобі за помічницю. Я добре обізнана в кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.
– Так, Елізо. Аби тільки нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, якби ці люди знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почував себе багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, крім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п'яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю,– я буду вдоволений, буду вдячний, тільки б мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп'ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.
– Але ж небезпека для нас ще не минула,– мовила Еліза.– Ми з тобою ще нев Канаді.
– Це так,– відказав Джордж,– але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і воно додає мені сили.
В цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.
То був Саймон Геллідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудоголовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну від статечного й неговіркого Саймона, він мав вигляд заповзятливої, спритної людини, яка добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не дуже пасували до його квакерського капелюха та поважної мов.
– Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже,– сказав Саймон.– Тож не завадить і тобі послухати.
– Дещо таки вивідав,– обізвався Файнес.– Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.
– Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? – стиха запитав Саймон.
– Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу – сидять коло столу якісь люди, п'ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: "Еге ж, вони напевне в квакерському селищі". Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав,, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів" Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту – малий такий, улесливий – присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?
Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.
– Що будемо робити, Джордже? – кволим голосом спитала Еліза
– Я знаю, що я робитиму! – відказав Джордж і, перейшовши до маленької кімнати, взявся оглядати свої пістолі.
– Так так,– мовив Файнес, киваючи головою до Саймона.– Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?
– Та бачу,– зітхнув Саймон.– Краще б минулося без цього. ~~
– Я не хочу нікого вплутувати в свої справи,– сказав Джордж.– Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.
– Все воно так, друже, – озвався Файнес,– але тобі знадобиться проводир.