Він каже, що Далі або Зораїма можуть щоразу проїхати півдня конем. Він пояснює, куди саме: там росте велика й добра трава. Я згоджуюсь узяти коня, якого він обіцяє мені незабаром прислати.
Я користуюсь з цього довгого гостювання Соррільйо, аби сказати: я довіряю йому й сподіваюсь, що він не зрадить мене, не викаже мій намір податися до Венесуели або до Колумбії. Він описує мені всі небезпеки, які чатують на перших тридцяти кілометрах обабіч кордону. Згідно з розвідкою контрабандистів, з венесуельського боку загрожує більша небезпека, ніж з колумбійського. Крім того, він особисто міг би провести мене по колумбійській території аж до Санта-Марти, і Соррільйо додає, що цю дорогу вже раз був подолав і, на його думку, набагато певніше почуватимуся в Колумбії. Він згоджується, аби я купив собі інший словник чи підручник з іспанської, в якому подаються стандартні фрази. Він вважає, якщо я навчуся затинатись, то матиму чималу вигоду, бо люди нетерпеливитимуться, слухаючи мене, й самі докінчуватимуть фразу, не звертаючи особливої увагу на мій акцент і вимову. Отже, доходимо згоди, він принесе мені книжки, якнайдокладнішу карту й, коли треба, продасть мої перли за колумбійські гроші. Соррільйо пояснює мені: індіанці, починаючи з вождя, не можуть противитись моєму рішенню, бо то – моє бажання. Вони шкодуватимуть, що я їх покидаю, але зрозуміють, це цілком нормально, бо я намагаюся повернутись до своїх рідних. Важче буде порозумітися із Зораїмою й особливо з Лалі. Одна й друга, особливо Лалі, здатні вколошкати мене з рушниці. До того ж я дізнаюсь від Соррільйо про ще одне, чого досі не знав; Зораїма при надії. Я нічого не відповів, бо це страшенно мене приголомшило.
Свято скінчилося, гості роз'їхалися, намет знято, все стає по-старому, принаймні зовні. Я отримав коня, чудового сірого в яблуках коня з довгим хвостом, що майже сягає землі, із розкішною сріблясто-сірою гривою. Лалі й Зораїма незадоволені цим, а знахар викликав мене, аби сказати, що Лалі й Зораїма приходили радитися з ним, чи вони можуть дати, не наражаючись на небезпеку, товченого скла коневі, щоб він здох. Він сказав їм не робили цього, бо мене оберігає сам не знаю який індіанський святий і що тоді скло перейде в їхні животи. Знахар додає, що він вважає, ніби більше нема ніякої небезпеки, проте він не певен цього. Я маю бути обережним з конем. А щодо мене самого? Ні, каже він. Якщо вони побачать, що я збираюся йти від них, то можуть, особливо Лалі, тільки застрелити мене з рушниці. Чи варто мені спробувати переконати їх, аби вони відпустили мене, пообіцявши їм, що я повернусь? О ні, нізащо не слід показувати їм, що я збираюсь піти від них.
Знахар зміг розповісти мені все це, бо цього самого дня покликав до себе Соррільйо, який виконав роль перекладача. Справи обертаються дуже серйозно, тож мені треба остерігатися, скінчив Соррільйо. Я повертаюсь додому. Соррільйо прийшов до знахаря зовсім іншою дорогою. Ніхто в селі не знає, що знахар викликав мене водночас із Соррільйо.
Півроку я прожив серед індіанців і знов поспішаю в дорогу. Одного дня я заходжу до хижки й застаю Лалі та Зораїму над картою. Вони силкуються зрозуміти, що означають усі ті рисунки на ній. Найбільше їх турбує рисунок з чотирма стрілками, що вказують чотири сторони світу. Вони нічого не можуть збагнути, але здогадуються, що цей папір має неабияке значення щодо нашого життя.
У Зораїми почав рости живіт. Лалі трохи заздрить їй і примушує мене кохатися з нею о будь-якій порі дня чи ночі й у будь-якому сприятливому місці. Зораїма теж домагається кохання, та, на щастя, тільки вночі Я провідав Хусто, батька Зато. Лалі й Зораїма ходили зі мною. Я скористався з малюнка, який зберіг, щоб виколоти на його грудях пащу тигра. За шість днів татуювання було закінчене, бо завдяки миттю грудей водою, в яку він кинув грудку негашеного вапна, з виколотого малюнка швидко зійшла кров'яна кірка. Хусто так задоволений, що багато разів на день дивиться на себе в дзеркало. В той час, коли я перебував у Хусто, до нього навідався Соррільйо. З мого дозволу він розповів Хусто про мої наміри, бо мені хотілося, аби він замінив мені коня. Сірих у яблуках коней гуахірів нема в Колумбії, а Хусто має трьох буланих коней, завезених з колумбійської території. Тільки-но дізнавшись про мої наміри, Хусто послав по цих коней. Я вибрав того коня, що здався мені найспокійнішим, він наказав осідлати його, припасувати стремена й загнуздати залізною вудилою, бо ці коні ніколи не сідлалися, а за вудилу правила звичайна кістка. Спорядивши коня по-колумбійському, Хусто вручив мені коричневе шкіряне повіддя, а потім на моїх очах відрахував Соррільйо тридцять дев'ять золотих монет по сто песо кожна. Соррільйо повинен зберігати їх у себе й дати мені того дня, коли вирушатиму в дорогу. Він хотів подарувати мені автоматичний карабін "вінчестер", але я відмовився його взяти; до речі, Соррільйо сказав, що я не повинен іти озброєним до Колумбії. Тоді Хусто дав мені дві стріли завдовжки з палець, загорнуті у вовну і всунуті у невеликі шкіряні чохли. Соррільйо сказав мені, що ці стріли мають у собі рідкісну й дуже сильну отруту.
Сам Соррільйо ніколи не мав і не бачив отруєних стріл, їх він теж повинен буде зберігати до мого від'їзду. Я сам не знав, як дякувати Хусто за таку щедрість. Він сказав мені, що дізнався про моє життя від Соррільйо і що вперше так близько познайомився з білою людиною; раніше він мав білих людей за ворогів, а тепер їх любитиме й постарається познайомитися з іншою такою людиною, як я.
– Подумай, – сказав він, – перше ніж вирушати на землю, де в тебе Стільки ворогів, адже на цій землі, де живемо ми, в тебе самі лише друзі.
Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.
– Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся – і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.
Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок – і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в'язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.
Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м'яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.
Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: "Ти маєш рацію" – поступилася їй місцем біля мене.
Мої жінки щодня готують мені їсти, але самі не їдять. Ось уже цілих три дні вони нічого в рот не беруть. Я сів на коня й мало не припустився серйозної помилки, першої за півроку: я поїхав без дозволу провідати знахаря. В дорозі отямився й, замість поїхати до нього, кілька разів проїхав приблизно за двісті метрів повз його шатро. Знахар помітив мене й кивнув, аби я завітав до нього. Я на мигах показав йому, що Лалі й Зораїма перестали їсти. Він дав мені щось схоже на горіх, який я повинен покласти в прісну воду у своїй хижці. Повернувшись додому, я кладу цього горіха у великий жбан з водою. Лалі й Зораїма кілька разів п'ють з нього, але так і не починають їсти. Лалі більше не ходить добувати устриці. Сьогодні, після чотирьох днів говіння, вона вдалась до справді божевільного вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з'їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою.