Одного дня вони були помітні, на другий день зникали. Течія іноді йшла, як невидима ріка, розгалужуючись вусі боки. Якщо вона була швидка, хвилі ставали дужчими і температура води звичайно падала на один градус. Напрям і силу течії ми визначали щодня за різницею між обчисленим Еріком положенням плоту і визначеним ним по сонцю[37].
Нас охопив жах, коли на порозі Полінезії вітер сказав "пас" і передав нас відгалуженню течії, яка йшла в напрямку до Антарктики. Повного штилю не було — ми не відчули його ні разу за весь час нашої подорожі, — і коли вітер був дуже слабкий, ми підвішували до щогли всі наші ганчірки, щоб використати найменший подув. Не було жодного дня, коли б ми посувалися назад, в бік Америки; найменша відстань, пройдена за добу, становила 9 морських миль, тоді як середня добова швидкість за весь час нашої подорожі в цілому дорівнювала 42½ милі.
Все-таки у пасату не вистачило духу покинути нас біля самої нашої мети. Він знову приступив до виконання своїх обов'язків і взявся штовхати і вести судно, яке, руйнуючись на ходу, готувалося вступити до нової незвичайної країни.
З кожним днем табунці морських птахів все збільшувались і безцільно кружляли над нами в усіх напрямках. Одного вечора, коли сонце сідало в океан, ми помітили, що птахи чимось дуже стурбовані. Вони летіли на захід, не звертаючи жодної уваги на нас і на летючих риб. З верхівки щогли ми могли бачити, що, пролетівши над нами, вони всі простували в одному і тому ж напрямку. Можливо, зверху вони щось бачили, чого не бачили ми. А може, ними керував інстинкт. У всякому разі, вони летіли до певної цілі, просто додому, на найближчий острів, місце їхніх гніздувань.
Ми повернули стернове весло і спрямували наш пліт точно в той бік, де зникли птахи. Навіть після того, як стемніло, ми чули крики відсталих табунців, що пролітали над нами на фоні зоряного неба саме в тому напрямку, якого ми тепер дотримувались. Це була чудова ніч; місяць піднявся майже повний — втретє за час плавання "Кон-Тікі".
Наступного дня над нами кружляло ще більше птахів, але ввечері ми вже не мали потреби в тому, щоб вони вказували нам шлях. В цей час ми помітили на горизонті дивну, нерухому хмару. Інші хмари здавалися маленькими, легкими клаптиками вовни, які з'являлися на півдні; гнані пасатом, вони пропливали небосхилом, а потім зникали за горизонтом на заході. Такими я колись бачив ці хмари, що їх відносив пасат, на острови Фату-Хіва, такими бачили ми їх над собою вночі і вдень на борту "Кон-Тікі". Але самітна хмара на горизонті на південний захід від нас не рухалась, — вона просто висіла в повітрі, наче нерухомий стовп диму, тимчасом як інші хмари пропливали мимо. Такі хмари по-латині називаються Cumulonimbus. Полінезійці не знали цього, але вони знали, що під такими хмарами знаходиться земля. Коли тропічне сонце розжарює пісок, виникає потік теплого повітря, який піднімається вгору, і в більш холодних шарах атмосфери водяні пари, що входять до його складу, згущаються.
Ми правили на хмару, поки вона не зникла після заходу сонця. Вітер був стійкий, і з міцно прив'язаним стерновим веслом "Кон-Тікі" сам, без всякої нашої участі, як це часто бувало в гарну погоду в океані, тримався свого курсу. Робота вахтового полягала тепер в тому, щоб видиратися на верхівку щогли і якомога довше сидіти там на площадці, натертій за останні дні до блиску, виглядаючи, чи не з'являться ознаки близької землі. Всю цю ніч над нами лунали оглушливі крики птахів. А місяць був майже повний.
Розділ 7
Біля островів Південного моря
Ми бачимо землю. — Нас відносить від Пука-Пука. — Святковий день біля рифу Ангатау. — На порозі раю. — Перші остров'яни. — Нова команда "Кон-Тікі". — Кнут одержав звільнення на берег. — Програна битва. — Нас знову відносить в океан. — У небезпечних водах. — Від Такуме до Рароіа. — Нас несе у "відьомський казан". — У владі бурунів. — Корабельна аварія. — Нас викидає на кораловий риф. — Ми знаходимо безлюдний острів.
В ніч проти 30 липня "Кон-Тікі" оточувала якась нова незвичайна атмосфера. Можливо, оглушливі крики різних морських птахів над нами викликали відчуття, що назрівають якісь події. Після того, як на протязі трьох місяців ми чули, крім шуму океану, лише одноманітне рипіння неживих вірьовок, багатоголосий крик птахів здавався нам таким збудливим і таким земним. А місяць, що плив над нашим спостережним пунктом на верхівці щогли, здавався більшим і круглішим, ніж звичайно. В нашій уяві в ньому відбивалися верхівки пальм і вся романтика теплокровного світу; над океаном з холодними рибами місяць не сяяв таким жовтим світлом.
О шостій годині Бенгт спустився з верхівки щогли, розбудив Германа і завалився спати. Коли Герман піднявся на скрипучу, хитку щоглу, вже почало світати. Через десять хвилин він спустився вірьовочною драбиною і потягнув мене за ногу:
— Ану, виходьте і погляньте на ваш острів!
Обличчя у Германа сяяло; я схопився, а слідом за мною і Бенгт, який не встиг ще заснути. Штовхаючись і заважаючи один одному, ми швидко видиралися якомога вище, поки не досягли схрещення щогл. Навколо нас літало безліч птахів, а бліда голубувато-фіолетова смуга на небі відображалася в океані як останнє нагадування про спливаючу ніч. Та ось увесь горизонт на сході почав забарвлюватись яскравим рум'янцем, а далеко на південному сході небо поступово набувало криваво-червоного кольору, і на його фоні вздовж краю океану блідою тінню вимальовувалась невелика смуга, ніби проведена синім олівцем.
Земля! Острів! Ми жадібно пожирали його очима, потім розбудили товаришів; заспані, вони вискочили на палубу і роздивлялися на всі боки, наче думали, що ніс нашого плоту ось-ось уткнеться в берег. Галасливі морські птахи, що літали навколо, створювали немовби повітряний міст між нами і віддаленим островом, який все чіткіше виступав на горизонті, в міру того, як з наближенням сонця і настанням дня червоний фон розливався по небу і переходив у золотистий. Першою нашою думкою було, що острів знаходиться не там, де йому слід бути. І тому, що острів не міг пересунутись, то, очевидно, за ніч пліт віднесло течією на північ. Досить було кинути нам один погляд на океан, щоб по напрямку хвиль зрозуміти, що за ніч ми загубили всі шанси пристати тут. Там, де ми тепер були, вітер вже не давав нам можливості спрямувати пліт до острова. В районі океану навколо архіпелагу Туамоту було багато сильних місцевих течій, які, натикаючись на землю, розгалужувались в усі боки; багато з них міняли свій напрям, зустрічаючись із сильними припливними течіями, які рухались взад і вперед через рифи і лагуни.
Ми повернули стерно, хоч і добре знали, що це марно. О пів на сьому сонце зійшло над океаном і почало підніматися, просто вгору, як це завжди буває в тропіках. Острів знаходився від нас на віддалі кількох миль і являв собою ледь виступаючу з води смугу лісу вздовж горизонту. Дерева тісно стояли за вузькою світлою стрічкою берега, такого низького, що через правильні проміжки часу він зникав за хвилями. Згідно визначення Еріка, це був Пука-Пука, крайній острів архіпелагу Туамоту. "Лоція Тихого океану 1940 року", дві наші карти і спостереження Еріка давали чотири різних варіанти координат цього острова, та оскільки поблизу ніякої іншої землі не існувало, ми могли не сумніватися, що острів, який ми бачили, був Пука-Пука.
Ніхто з нас не намагався бурхливо виявляти свої почуття. Ми підтягнули парус, повернули стерно і мовчки стояли на палубі або на верхівці щогли, вдивляючись у землю, яка несподівано появилася серед безмежного всеосяжного океану. Аж ось коли ми наочно переконалися в тому, що всі ці місяці дійсно рухалися, а не просто гойдалися на хвилях у центрі одного й того ж одвічного, облямованого горизонтом кола. А втім, нам здавалося, наче ми бачимо якийсь плаваючий острів, що несподівано опинився серед синього пустинного океану, в центрі якого було наше постійне місце проживання, і що цей острів поволі плив через наші володіння, прямуючи на схід. Нас усіх охопило почуття глибокого задоволення і спокою від усвідомлення того, що ми справді досягли Полінезії, але до цього почуття домішувалося легке скороминуще розчарування від того, що ми були змушені безпорадно дивитися на острів, який виник перед нами, мов міраж, і продовжувати наш нескінченний шлях по океану на захід.
Зразу ж після сходу сонця над верхівками дерев у лівій частині острова піднявся густий чорний стовп диму. Ми стежили за ним і думали про себе, що остров'яни прокинулись і готують собі сніданок. Тоді нам не спало на думку, що жителі нас помітили з своїх спостережних постів і подавали димом сигнали, запрошуючи нас висадитись. Близько сьомої години до нас долетів легкий запах горілого пальмового дерева, що лоскотав наші просолені ніздрі. В мені він одразу ж збудив спогади про вогнище на березі Фату-Хіви. Через півгодини ми відчули запахи лісу і свіжозрубаних дерев. Острів поступово почав віддалятися, тепер він був уже за кормою, і час від часу з нього долітали до нас легкі подуви вітру. Протягом чверті години Герман і я стояли, вчепившись у верхівку щогли, і жадібно вбирали в себе теплий запах листя й зелені. Це була Полінезія — чарівний, розкішний запах суходолу після дев'яноста трьох солоних днів серед хвиль. Бенгт уже знову хропів у своєму спальному мішку. Ерік і Торстейн лежали на спині в каюті, роздумуючи, а Кнут раз у раз вибігав на палубу понюхати запах листя, а потім щось писав у своєму щоденнику.
О пів на дев'яту Пука-Пука поринув в океан за нами, але ще до одинадцятої години з верхівки щогли ми могли бачити бліду блакитну смугу над східним горизонтом. Потім і вона зникла, і тільки висока купчаста дощова хмара, яка нерухомо висіла в небі, вказувала нам, де знаходиться Пука-Пука. Птахи зникли. Вони вважають за краще триматися навітряного боку острова, щоб вітер допомагав їм, коли вони ввечері повертатимуться додому з повним шлунком. Золотих макрелей також майже не було видно, і нас супроводило лише кілька лоцманів, які пливли під плотом.
Цього вечора Бенгт сказав, що він мріє про стіл і стілець, бо читати, лежачи то на спині, то на животі, дуже стомливо.