До обох він писав, що на доказ безпечности він вишле листи, скоро тільки приїде до Парижу.
То був тяжкий день, день, коли вперше за ввесь час їхнього сукупного життя він мав на душі тайну. Тяжко було витримати невинну обману, про яку в них не була зовсім і підозри. Проте ніжний погляд на дружину, таку щасливу й ділову, підсилив його вирішення не говорити їй про те, що має бути (він майже готовий був сказати їй,— так дивно було йому робити щось без її спокійної допомоги), і день швидко минув. Рано ввечері він обняв її та навряд чи менш дорогу її однойменницю, сказавши, що він швидко повернется,— і от він опинився в тяжкому тумані на темних вулицях з тяжким серцем.
Невидима сила швидко притягла його тепер до себе, і всі хвилі та вітри рішучо направляли його до неї. Він залишив два листи надійному посланцеві, доручивши йому приставити їх за півгодини до півночі, не раніш; взяв коней до Дувра і почав свою подорож. "Небесною любов'ю, справедливістю, великодушністю, честю вашого благородного імення" — такий був крик нещасного в'язня, яким він підсилював своє підупале серце, коли він залишив за собою все, що було дороге йому, і поплив геть до магнетної скелі.
КНИГАТРЕТЯ.
БУРХЛИВИМ ШЛЯХОМ.
Розділ І.
У СЕКРЕТНОМУ.
Поволі їхав своїм шляхом подорожній, що вирушив до Парижу з Англії восени року тисяча сімсот дев'яносто другого. Він і так мав би більш ніж досить поганих доріг, кепських екіпажів і поганих коней, що затримували б його, хоч би навіть ще сидів був на своєму престолі в усій своїй славі скинутий французький король; та тепер, коли змінився час, з'явилося багато ще й інших перешкод. Кожна міська застава, кожна сільська контора для збирання податків мала свої загони громадян-патріотів, з своїми національними мушкетами, що повсякчасно готові були стріляти; загони спиняли кожного, хто йшов і їхав, допитували їх, перевіряли папери, порівнювали імення з своїми власними списками, повертали назад чи пропускали вперед, або спиняли й заарештовували, як визнавав за краще їх присуд задля новонародженої нероздільної Республіки Свободи, Рівности, Братерства або Смерти.
Проїхавши дуже небагато миль французькою територією, Чарлз Дарней почав зауважати, що для нього немає надії повернутися назад тими самими дорогами, поки не визнають його в Парижі за доброго громадянина. Хоч би й що, а тепер він мусів їхати до кінця. Після кожного найбіднішого. села, що він залишав його за собою, після кожної застави, що загороджувала за ним дорогу, він знав, що то були нові залізні двері в низці тих дверей, що вже замкнулися між ним і Англією. Загальне наглядання так оточувало його, що коли б його взяли в тенета, або везли до місця призначення в клітці, то й тоді він не почував би себе більше позбавленим волі.
Це загальне наглядання не тільки спиняло його по двадцять разів на великій дорозі на станціях, а й затримувало його подорож по двадцять разів на день, — його наздоганяли й завертали назад, їхали вперед нього, попереджаючи, їхали з ним стерегли його. Отак їхав він по Франції багато днів, аж поки вкінці стомлений вирішив заночувати в одному маленькому місті "а великому шляху, все таки ще далеко від Парижу.
Він заїхав так далеко, не маючи жадного документа, крім сумного Габелевого листа із в'язниці в абатстві. На вартівні в цьому містечку йому вчинено було стільки труднощів, ЩО він відчув, що в його подорожі настав критичний момент. Тим то він не дуже здивувався, коли його розбудили опівночі в невеликому трахтирі, де його залишили були до ранку. Його розбудив боязкий місцевий урядовець і три озброєні патріоти в червоних шапках грубої вовни і з люльками в зубах, — вони сіли в нього на ліжку.
— Емігранте, — сказав урядовець, — я відішлю вас до Парижу з вартою.
— Громадяни, я нічого більше не бажаю так, як доїхати да Парижу, хоч я можу обійтися й без вартових.
— Мовчи!—закричала одна червона шапка, вдаривши муш— кетовим прикладом об ковдру. — Тихше, аристократе.
— Так і є, як каже добрий патріот, — зауважив полохливий урядовець.—Ви аристократ і мусите мати вартових... і мусите заплатити за них.
— Мені нема чого вибирати, — сказав Чарлз Дарней.
— Вибирати! Послухайте його! — закричала та сама сердита червона шапка. — Нібито не особлива ласка до нього, що його охоронятимуть від ліхтарні.
— Все так, як каже добрий патріот, — зауважив урядовець.— Вставайте й одягайтесь,емігранте.
Дарней скорився. Його взяли назад до вартівні, де були й інші патріоти в таких самих червоних шапках і палили, пили й спали коло вартового вогню. Тут він заплатив великі гроші за свою варту й рушив з нею звідціля о третій годині ночі грузькою дорогою. Варту становили двоє верхівців-патріотів у червоних шапках і триколірних кокардах, озброєні національними мушкетами й шаблями; вони їхали з обох боків у нього. Конвойований сам правив свого коня, однак до уздечки прив'язано було довгу вірьовку, якої кінець тримав один з патріотів, обмотавши його коло своєї руки. Так вирушили вони в дорогу. Рясний дощ бив їм у лице. Вони поїхали тяжкою драгунською риссю з нерівного міського бруку на грузькі дороги. Так вони проїхали всю дорогу до столиці, міняючи тільки коней.
Вони їхали ночами, спиняючись через годину чи дві по світанку й спочиваючи аж поки смеркне. Вартові були так нужденно одягнені, що соломою обмотували собі голі ноги и закутували плечі з розірваною на них одежею, щоб захиститися від непогоди. Якщо не вважати на особисті незручності від такого товариства, а також і на значну небезпеку, що загрожувала від одного з патріотів, який був постійно п'яний і дуже необачно поводився з своїм мушкетом, то Чарлз Дарней не зазнав серйозних побоювань, бо рін переконав самого себе, що все це аж ніяк не стосується до його особистої справи, якої ще не було з'ясовано, так само й до його свідчень, які міг ствердити в'язень в абатстві, чого теж ще не було зроблено.
Однак, коли вони доїхали до міста Бове, — це було ввечері й на вулицях було повно людей, — то він уже не міг ховати від себе, що стан його дуже загрозливий. Лиховісні лиця стовпилися навколо нього, дивилися, як він злазив з коня на поштовому дворі й багато голосів крикнуло: "Геть емігранта".
Він не наважився скочити з сідла і, знов сівши як на найбезпечнішому місці, сказав:
— Еміґрант, мої друзі. А хіба ви не бачите, що я у Франції з власної волі?
— Ах, ти проклятий емігрант, — крикнув коваль, з диким виглядом продираючись до нього через натовп, заміряючись на нього молотком. — Ах, ти проклятий аристократ.
Поштмайстер став між ним і верхівцем (до якого той очевидячки продирався) і, втихомирюючи його, сказав:
— Облиш його. Облиш його. Його судитимуть у Парижі.
— Судитимуть!—повторив коваль, махаючи молотком.— А и засудять як зрадника.
Натовп похвально заревів на це.
Стримуючи поштмайстра, що повертав голову його коня до двору, Дарней, скоро затихло так, що його голос було чутно, сказав:
— Друзі, ви помиляєтесь, або вас обдурили. Я не зрадник.
— Бреше! — крикнув ^коваль.— Він зрадник по декрету. Його життя належить народу. Його прокляте життя вже не його.
Саме в той момент, коли Дарней побачив запал у очах натовпу, що готовий був кинутися на нього, поштмайстер повернув його коня у двір; варта поїхала за ним, а поштмайстер зачинив і засунув подвійні ворота. Коваль ударив по них своїм молотком; натовп заревів, однак нічого більше не сталося.
— Що то за декрет, про який говорив коваль? — спитав Дарней у поштмайстра, подякувавши йому и ставши коло нього У дворі.
— Правда, декрет про продаж емігрантської власности.
— Коли його видано?
— Чотирнадцятого.
— Того самого дня, як я залишив Англію.
— Всі кажуть, що це тільки один із багатьох декретів, і що видадуть ще інші, — якщо їх уже не видано, — щоб вигнати всіх емігрантів і засуджувати на смеріь усіх, що повернуться. От що розумів він, коли казав, що ваше життя вже не ваше.
— Однак таких декретів немає?
— А хіба ж я знаю? — сказав поштмайстер, знизуючи плечима, — вони можуть бути або будуть. Це однаково. Чого ж вам ще?
Вони відпочивали на соломі на горищі до півночі, а потім поїхали далі, коли все місто ще спало. Серед багатьох змін^ які можна було спостерігати на звичайних речах і які робили цю чудну подорож якоюсь фантастичною, наичудніше було те, що, здавалося, дуже мало спали. Проїхавши довгі и безлюдно сумні дороги, вони натикалися на купу бідних хат, які не були темними, а сяяли в світлі, і там були люди, що, як привиди серед тихої ночі, взявшися за руки, крутилися навколо засохлого дерева Свободи, або зібравшись до гурту, співали пісню Свободи. На щастя, цієї ночі в Бове всі міцно спали, і це помогло їм виїхати з міста; вони знов опинилися серед пустелі и самотности. їхали вони невчасним холодом і непогодою, серед необроблених полів, що цього року нічого не вродили; тільки почорнілі останки погорілих хат та патрулі патріотів, що вартували на всіх дорогах і враз з'являлися із засідів, порушували цю самотність. Кінець-кінцем на світанку одного дня вони опинилися перед Паризькими мурами. Застава була замкнена й під міцною вартою, коли вони під'їхали до неї.
— Де папери цього арештанта? — спитала людина, що мала рішучий вигляд і очевидячки належала до влади, — її викликан вартовий.
Натурально, що Чарлза Дарнея вразило таке неприємне слово, і він просив того, що сказав це, мати на увазі, що він вільний подорожній і французький громадянин і що йому дана варту тільки через безладдя в країні и за неї він заплатив.
— Де, — повторила та сама особа, не звертаючи на нього будь-якої уваги, — де папери цього арештанта?
їх було заховано в шапці п'яного патріота і він подав їх.
Кинувши оком на Габелевого листа, та сама особа із влади якось— змішалася и здивувалася и особливо пильно подивилася на Дарнея.
Не .сказавши ні слова, та людина залишила варту ñ конвойного й пішла до вартівні. Дожидаючися, Чарлз Дарней подививсь навкруги й зауважив, що ворота охороняє варта, змішана з салдатів і патріотів, останні були далеко численніші ніж перші; зауважив він також і те, що в'їхати в місто селянським возом з провізією і крамарям з крамом було досить легко, а виїхати, навіть для найбіднішої людности, було досить тяжко.