Улийте мені до рота дванадцять крапель цієї рідини замість десяти, і якщо побачите, що я не вертаюся до тями, улийте решту. А тепер допоможіть мені лягти, бо я вже не можу триматися на ногах.
Едмон узяв абата на руки і поклав на ліжко.
– Друже мій, – сказав Фаріа, – ви єдина розрада мого погубленого життя, розрада, яку послало мені небо, хоч і запізно, та все ж таки послало, і я дякую йому за цей неоціненний дарунок, і, розлучаючись із вами, бажаю вам усього того щастя і добробуту, яких ви гідні. Благословляю тебе, сину мій!
Дантес упав на коліна і припав головою до ліжка.
– Та спершу вислухайте уважно, що я вам скажу в ці остатні хвилини: скарб кардинала Спади існує. Милістю Божою для мене вже немає ні відстаней, ні завад. Я бачу його звідси у глибині другої печери, зір мій просягає крізь землю і бачить незліченне багатство. Якщо вам поталанить утекти, то пам'ятайте, що бідолашний абат, якого всі вважали божевільним, мав світлий розум. Поспішайте на Монте-Крісто, заволодійте нашим багатством, утіштеся ним, ви доста натерпілися.
Корчі урвали його мову. Дантес звів голову і побачив, що абатові очі наливаються кров'ю. Здавалося, кривава річка ринула від грудей до голови.
– Прощавайте! Прощавайте! – прошепотів старий священик, ухопивши Едмона за руку. – Прощавайте!
– Ні! Ні! – вигукнув той. – Не покинь нас, Боже, порятуй його!.. На поміч, на поміч!
– Тихше, тихше! – пробелькотів умираючий. – Мовчіть, а то нас розлучать, якщо ви мене порятуєте!
– Правда ваша. Не бійтеся, я порятую вас! Хоч ви й потерпаєте, та, здається, менше, ніж першого разу!
– Помиляєтеся; менше я потерпаю, бо в мене менше лишилося сили для страждання. У вашому віці вірять у життя, вірити і сподіватися – привілей молодості. Але старість ясніше бачить смерть. Ось вона!.. Зближається! Край!.. Ув очах тьмариться!.. Втрачаю притомність! Вашу руку, Дантесе! Прощавайте! Прощавайте!..
І, зібравши рештки сил, панотець звівся на ліжку востаннє.
– Монте-Крісто! – прошепотів він. – Пам'ятайте, Монте-Крісто!
І впав на ліжко.
Напад був страшний: покорчені конвульсіями руки й ноги, набряклі повіки, кривава піна, безтямне тіло – ось що лишилося на тому ложі страждань від розумної істоти, що лежала за хвилю до того.
Дантес узяв каганця і поставив його біля узголів'я на камінь, що стирчав зі стіни; мерехтливе світло кидало химерний відблиск на спотворене обличчя і неживе, задубіле тіло, що лежало перед ним.
Утупившись у нього непорушним поглядом, Дантес безтрепетно чекав тієї хвилини, коли треба буде застосувати рятівний плин.
Урешті він узяв ножа, розціпив зуби, що подавалися легше, ніж минулого разу, відлічив дванадцять крапель і почав чекати; у пляшечці залишалося ще майже удвічі більше від того, що він улив.
Він очікував десять хвилин, чверть години, півгодини – Фаріа й не поворухнувся. Здригаючись усім тілом і відчуваючи, як чуб його став диба, Дантес лічив секунди за калатанням свого серця.
Тоді він вирішив, настала пора випробувати останній засіб: він притулив пляшечку до посинілих абатових вуст і влив у роззявленого рота решту настою.
Трунок справив гальванічну дію: старий священик страшенно сіпнувся, очі його розплющилися, він зітхнув, наче зойкнув, а потім трепетне тіло потроху знову завмерло.
І тільки очі лишилися розплющені.
Минуло півгодини, година, півтори години. Упродовж отих болісних півтори години Едмон, схилившись над своїм другом і притуливши долоню до його серця, відчував, як тіло абата холоне і калатання серця завмирає, стає глухіше і невиразніше.
Аж усе скінчилося; серце здригнулося востаннє, обличчя посиніло; очі лишилися розплющені, та погляд потьмянів.
Була шоста ранку, світало, і бліде сонячне проміння, просягаючи до камери, боролося із тьмяним світлом каганця. Відблиски світла ковзали обличчям небіжчика і деколи здавалося, наче воно живе. Поки тривала ця боротьба світла з пітьмою, Дантес міг ще сумніватися, та коли взяло гору світло, він збагнув, що перед ним лежить мрець.
І тоді нездоланний жах охопив його; він не наважувався потиснути цю мертву долоню, що звисала з ліжка, не наважувався поглянути в ці білі й непорушні очі, що їх він марно силкувався заплющити. Він погасив каганця, ретельно заховав його і хутко побіг звідти, якомога щільніше затуливши плиту у себе над головою.
Та й не можна було вже баритися: незабаром повинен був прийти наглядач.
Цього разу він почав із Дантеса; від нього він збирався йти до абата, якому ніс сніданок і білизну.
Утім, не видно було, що він знає про те, що сталося. Він вийшов.
Тоді Дантес відчув нездоланне бажання дізнатися, що відбудеться в камері його бідолашного друга; він знову закрався до підземного лазу і почув вигуки тюремника, що гукав на ґвалт.
Незабаром поприходили інші наглядачі; потім почулися тяжкі й розмірені кроки, якими ходять вояки, навіть якщо вони не в шерензі.
Разом із ними увійшов і комендант.
Едмон чув рипіння ліжка, де перевертали тіло. Він чув, як комендант звелів бризнути водою на мерця і, побачивши, що в'язень не приходить до тями, звелів погукати лікаря.
Комендант вийшов, і до Едмона долинули слова співчуття разом із кпинами та реготом.
– Що ж, – казав хтось, – навіженець подався до своїх скарбів, щасливої дороги!
– Із усіма тими мільйонами йому не буде на що купити саван, – сказав другий.
– Савани в замку Іф недорого коштують, – озвався третій.
– Може, задля нього трохи і втратяться, – усе-таки священик!
– Тоді його вшанують лантухом.
Едмон слухав, не пропускаючи жодного слова, та второпав із усього того небагато.
Незабаром голоси замовкли і йому здалося, наче всі вийшли з камери.
Проте він не зважився увійти – там могли поставити наглядача, щоб стеріг мертве тіло.
Тож він лишився на місці й, затамувавши подих і не рухаючись, далі прислухався.
За годину знову пролунав гамір.
До камери повернувся комендант у супроводі лікаря та кількох офіцерів.
На хвилю все замовкло. Напевне, лікар підійшов до ліжка й оглядав тіло.
Потім почалися розпитування.
Оглянувши в'язня, лікар заявив, що він мертвий.
У запитаннях та відповідях звучала недбалість, яка обурила Дантеса. Йому здавалося, що всі мають почувати до бідолашного абата бодай частку тієї сердечної приязні, якої він сам до нього мав.
– Ох і засмучений я, – сказав комендант у відповідь на заяву лікаря, що абат помер, – це був сумирний і добрий в'язень, що бавив усіх своїм божевіллям, а головне, за ним легко було наглядати.
– За ним і геть зовсім не треба було наглядати, – укинув тюремник, – він просидів би тут п'ятдесят років і, голову даю, жодного разу не спробував би тікати.
– Проте, – сказав комендант, – мені здається, що попри ваші запевнення, – не тому що я сумніваюся у вашій обізнаності, а щоб не відповідати потім, – треба упевнитися, що в'язень таки віддав Богові душу.
Запала тиша; Дантес вирішив, що лікар ще раз оглядає й обмацує тіло.
– Заспокойтеся, – сказав урешті лікар, – він мертвий, слово даю.
– Але ж ви знаєте, – знову озвався комендант, – що в таких випадках ми не задовольняємося тільки оглядом; тож, попри видимі ознаки, виконайте, будь ласка, формальності, які передбачає закон.
– Що ж, розжарте залізо, – сказав лікар, – але, кажу вам, це зайва осторога.
Почувши про те залізо, Дантес здригнувся.
Пролунали квапливі кроки, рипіння дверей, знову кроки, і за декілька хвилин наглядач сказав:
– Ось жарівниця і залізо.
Знову запала тиша; потім пролунало шкварчання припаленого тіла, і тяжкий, відразливий сопух промкнувся навіть крізь мур, що за ним принишк Дантес. Відчувши дух смаленого людського тіла, Едмон укрився циганським потом, і йому здалося, наче він зомліє зараз.
– Тепер ви бачите, що він мертвий, – казав лікар. – Припалювання п'яти – найпевніший доказ. Бідолашний божевілець вилікувався від навіженства і вийшов із в'язниці.
– Його звали Фаріа? – поспитав якийсь офіцер, що супроводжував коменданта.
– Так, і він казав, що це стародавній рід. Утім, це був дуже вчений і доволі розумний у всьому чоловік, що не стосувалося його скарбу. Та в цьому пункті, треба сказати, він був нестерпний.
– Це хвороба, яку ми прозиваємо мономанією, – сказав лікар.
– Ви ніколи не скаржилися на нього? – запитав комендант у наглядача, який носив абатові їжу.
– Ніколи, пане коменданте, – відказав той, – геть ніколи; навпаки, спершу він дуже веселив мене, розповідаючи різні історії, а коли моя дружина занедужала, він навіть призначив їй ліки й вилікував її.
– Ти ба! – сказав лікар. – Я й не знав, що маю до діла з колегою. Сподіваюся, пане коменданте, – казав він, регочучи, – ви пошануєте його.
– Авжеж, не турбуйтеся, він буде з усіма почестями зашитий у найновіший лантух, що знайдеться у нас. Ви задоволені?
– Накажете вчинити це у вашій присутності, пане коменданте? – запитав тюремник.
– Авжеж. Та тільки хутчій, не стояти ж мені цілий день у камері!
Знову почали ходити туди й сюди; незабаром Дантес почув шурхотіння мішковини, ліжко зарипіло, пролунала тяжка хода чоловіка, що підіймав тягар, потім ліжко знову зарипіло.
– До вечора, – сказав комендант.
– Панахида буде? – запитав хтось із офіцерів.
– Це неможливо, – відказав комендант. – Наш священик відпросився у мене вчора до Єра. Я на цей час поручився йому за своїх в'язнів. Якби бідолашний абат не поспішав так, то по ньому справили б панахиду, як слід.
– Дарма, – сказав лікар із притаманним людям його звання вільнодумством, – він особа духовна; Господь візьме до уваги його сан і не принесе пеклові задоволення загарбати священика.
Гучний регіт пролунав у відповідь на цей дурнуватий дотеп.
Тим часом тіло запихали до лантуха.
– До вечора! – повторив комендант, коли все скінчилося.
– О котрій годині? – запитав наглядач.
– Годині о десятій чи об одинадцятій.
– Залишити вартового біля тіла?
– Навіщо? Замкніть його, як живого, та й годі.
Потім кроки віддалилися, голоси стали глухіші, пролунало гучне рипіння замкнених дверей і скрегіт засувів; похмура тиша, уже не самотності, а смерті, охопила все, сягнувши й закрижанілої душі Едмона.
Тоді він помалу підняв плиту головою і кинув до камери обережний погляд.
Вона була порожня. Дантес виліз назовні.
XX. Цвинтар замку Іф
На ліжку, в убогому світлі імлистого ранку, що цідилося у вікно в'язниці, лежав лантух із грубої мішковини, під його бганками невиразно вгадувалися контури довгого непорушного тіла: то і був абатів саван, що, як нахвалялися наглядачі, так дешево коштував.