Хлопчик мріяв, як колись він переможно доведе їй, що її віршомаз помилявся, коли незаперечно проголошував свій жорстокий вирок. Цю маленьку таємницю тим легше було зберегти, що мешканці "Parva domus" дедалі менше займалися дитиною. Хлопчик ішов і повертався, коли хотів, нікому не казав, куди йде, додому приходив лише на обід або ж на вечерю й сідав у кінці столу, за яким щодня було чимраз більше гостей.
Аби розвіяти самотність і відродити навколо себе атмосферу пустопорожньої метушні, яку д'Аржантон називав "духовним середовищем", він широко розчинив двері свого дому перед усім набродом колишніх приятелів, "невизнаних геніїв". А проте Аморі був не з тих, хто любить викидати добро на вітер, навпаки, він був скупий, і щоразу, коли Шарлотта несміливо казала йому: "Друже мій, у мене вже немає грошей", – він з притиском, скривившись, обзивався: "Уже?" Та марнославство все ж таки перемагало, і бажання похизуватися своїм щастям, повиступати в ролі гостинного господаря з широкою душею та підігріти їдку заздрість своїх приятелів-невдах перемагало всі найтверезіші підрахунки.
У колі тих людців уже було відомо, що там, на лоні природи, у чарівній місцині, можна завжди сито поїсти, а то й заночувати, коли спізнишся на поїзд. І в міських пивничках уже звикли до вигуків:
– А хто сьогодні їде до д'Аржантона?
Так-сяк нашкрябавши потрібну суму, щоб купити квитки на поїзд, цілий гурт халамидників без попередження з'являвся в його домі.
– Скоріше, тітонько Аршамбо, у нас знову гості! Швидше забийте кролика, ні – двох!.. Тільки хутко! Та приготуйте омлет, ні – два, ні, краще три омлети!
– А хай тобі пек! Оце-то гості! А які пики!.. – перелякано бурчала лісничиха.
А в домі з'являлися все нові й нові голодранці – бородаті, патлаті, обшарпані.
Д'Аржантон щоразу втішався, водячи гостей по будинку, показуючи їм усі закамарки і звертаючи їхню увагу на те, як гарно він усе тут улаштував. Потім юрми пристаркуватих сивобородих "хлопців" розпорошувались по дорогах, понад річкою, в лісі, викидаючи коники й іржучи, наче старі шкапи, несподівано для них самих випущені па моріжок.
Серед нічим не затьмареної природи їхні облізлі капелюхи, виношені темні сюртуки, поорані невситимою заздрістю й знегодами міського життя морди здавалися ще осоружнішими, ще зів'ялішими, ще зім'ятішими, ніж у Парижі. Потім уся компанія збиралася за столом, який цілий день так і стояв накритим, – не було часу навіть струсити крихт, бо як тільки кінчалось одне застілля, починалося друге. Вони засиджувались до пізнього вечора – пили, сперечались, курили.
Дім став схожим на пивницю у лісі.
Д'Аржантон не тямив себе від щастя. Нарешті він міг без кінця пережовувати свою вічну поему, ділитися по десять разів одними й тими ж задумами, з будь-якого приводу спесиво повторювати: "От я, я... От я, я...", тримаючись як пан, якому належить і добре вино, і. дім, і все навколо. Шарлотта також почувала себе дуже щасливою.
Для її мінливої циганської вдачі ця метушня, усі ці приїзди й від'їзди були як повернення молодості, – за нею упадали, нею захоплювалися і, не зраджуючи своєму коханню, вона вміла виявити саме стільки кокетства, щоб розворушити поета і примусити його більше цінувати її й краще усвідомити, як йому пощастило.
Тепер вона щонеділі приймала дружин д'Аржантонових приятелів-невдах, – терплячих створінь, що цілий тиждень з дня в день гарували і на роботі, і дома, а за це їхні чоловіки час від часу ласкаво брали їх із собою за місто. Перед цими абияк одягненими жінками Шарлотта трималася, як власниця замку, називала їх "голубоньками" й хизувалася пеньюарами часів Людовіка XV, які їй лише довелося трішки підігнати під свою фігуру.
Та серед усіх невдах найчастішими гостями у Вільшанику були Лабассендр і Гірш. Останній, погостювавши спочатку декілька днів, тепер жив тут безвиїзно кілька місяців і почував себе наче вдома. Він зустрічав і проводжав гостей, носив білизну нашого віршомаза, надівав його капелюха, напхавши під підкладку цілі стоси паперу, бо голівка цього фантазера була зовсім крихітна, така крихітна, що, дивлячись на нього, ви мимоволі питали себе, як він примудрився нафаршувати її такою кількістю всіляких відомостей, і вже не дивувалися нечуваному безладдю, що панувало в тій черепній коробці.
Та хоч який він був, маючи відому нам вдачу, д'Аржантон уже просто не міг жити без нього. Кому іще, як не Гіршу, він міг би скаржитись на усі свої вигадані хвороби? І хоча віршомаз не був високої думки про Гіршеві знання медицини і остерігався виконувати будь-який з його приписів, на нього цілюще впливала сама присутність цього ескулапа.
– Це я поставив його на ноги!.. –з апломбом заявляв Гірш.
Отож авторитет лікаря Ріваля у цьому домі різко похитнувся.
Минали дні, місяці... Спочатку осінь огорнула "Parva domus" сумними туманами, потім сніг укрив шпиль на його покрівлі, згодом квітневі дощі з градом дзвінко проторохтіли по його шиферному даху, і ось нова весна заквітчалася бузковим цвітом. А втім, у домі нічогісінько не змінилося. У поета виникли деякі нові розбудовчі плани; він виявив у себе кілька нових вигаданих хвороб, а нерозлучний з ним Гірш придумав для них хитромудрі назви. Шарлотта була так само безлика, вродлива й сентиментальна. Джек підріс і старанно вчився. За десять місяців навчання без горезвісної системи і розкладу дня він досяг дивовижних успіхів і знав тепер більше за багатьох школярів його віку.
– Ось чого ми досягли з ним за один рік, – якогось дня гордо сказав Ріваль д'Аржантону. – Тепер пошліть його у ліцей, і повірте моєму слову: з цього хлопчика будуть люди.
– Ох, лікарю, лікарю, який же ви добрий!.. – вигукнула Шарлотта, присоромлена тим, що чужа людина турбувалася про її сина, тоді як вона, мати, виявляла цілковиту байдужість до своєї дитини. І в тій лікаревій турботі був красномовний, хоч і прихований докір. Зате д'Аржантон холодно вислухав лікаря і заявив, що він ще подивиться, подумає, усе зважить, бо, мовляв, навчання в ліцеї має серйозні вади. А залишившись наодинці з Шарлоттою, він вихлюпнув на неї усе своє роздратування:
– А чого іще цей лізе не в своє діло? Кожен сам знає, що має робити. Чи ви бачили, він мене повчатиме! Краще вчив би свою медицину, сільський панібрат!
Проте це дуже зачепило його самолюбство. Відтоді він не раз поважно заявляв:
– Лікар усе ж таки має рацію, треба зайнятися хлопцем.
І на дитячу біду він таки ним зайнявся.
– А йди-но сюди, шибенику! – гукнув якось Джека співак Лабассендр, який гуляв у садку з Гіршем і д'Аржантоном, про щось перешіптуючись.
Хлопчик зніяковіло підійшов до компанії – як правило, ні поет, ні його приятелі не озивались до нього.
– Хто то змайстрував... Беу!.. Беу!.. Сильце для білок? Он там, на старому горісі?.. Беу!.. Беу!.. В глибині саду?
Джек поблід, чекаючи прочуханки, але, не вміючи брехати, несміливо відповів:
– Я...
Сесіль дуже хотілося мати живу білочку, і хлопчик змайстрував сильце, хитромудро переплутавши дротики і прикрутивши його серед гілок. Поки що білка не попалася в пастку, але могла там опинитися.
– І ти змайстрував це сам, не бачивши нічого подібного?
Джек боязко відповів:
– Еге ж, пане Лабассендр, я нічого такого не бачив.
– Це неймовірно... Неймовірно! – повторював гладкий співак, обертаючись до приятелів. – Хлопчик – вроджений механік, правду кажу. Та він має золоті руки. У нього це від народження, це вроджений хист!
– Саме так!.. Вроджений хист! – підхопив віршомаз, спесиво закинувши голову вгору.
Гірш і собі пихато промовив:
– Отож бо й є, чорти б його узяли!.. Хист!
Не зважаючи більше на Джека, всі троє далі прогулювались алеєю – зосереджено, поважно, підкріпляючи кожне слово величними жестами і зупиняючись, коли хто з них, на їхню думку, мав сказати щось важливе.
Після вечері, коли стемніло, на терасі розгорілася суперечка.
– Так, графине, – промовляв Лабассендр, звертаючись до Шарлотта з таким виглядом, ніби хотів переконати її у незаперечній для них істині. – Людина майбутнього – робітник. Дворянство давно віджило свій вік, а буржуазії лишилося животіти якихось десяток років. Тепер черга робітника. Скільки хочете зневажайте його мозолясті руки і кляту робочу блузу! Років через двадцять ота блуза правитиме цілим світом!
– Він має рацію, – поважно підтакнув д'Аржантон.
А Гірш щосили ствердно кивав голівкою.
Дивна річ! Джек, який ще відтоді, як був у гімназії, звик до тирад співака на соціальні теми і ніколи не прислухався до них, вважаючи їх страшенно нудними, того вечора, слухаючи Лабассендра, відчував щемливий неспокій, немов бачив, до чого веде вся ота плутана балаканина і який йому готують удар.
Лабассендр змальовував чарівну картину життя робітничого люду.
– Чудове життя, незалежне, горде! Як згадаю іноді!..
Яким же я був йолопом, коли зрікся його! О, якби то можна було повернути минулі дні!
І він заходився розмальовувати, як йому працювалося ковалем на заводі в Ендре. Його тоді звали ще просто Рудик, бо теперішнє прізвище Лабассендр він згодом узяв собі як псевдонім: так називалося село, у якому він виріс, – Ла Басс-Ендр, велике бретонське село на березі Луари. Співак згадував незабутні години, коли він, до пояса голий, стояв біля вогнистого горна і розміреними ударами кував залізо разом із славними товаришами.
– Стривайте! – вигукнув він. – Чи відомо вам, який я маю успіх в оперному театрі?
– Ще б пак! – без докору сумління підтвердив Гірш.
– Ви знаєте, скільки я одержав золотих вінців, тавлинок, медалей! Так от, усі оті дорогі мені нагороди ніколи не зрівняються ось із цим.
Закатавши до плеча рукав сорочки на своїй грубій, волохатій ведмежій лапі, співак показав величезне вишнево-синє татуювання із зображенням двох ковальських перехрещених молотів, облямованих дубовим листям і написом: "Праця і воля". Здалеку воно скидалося на незгладимий слід від удару важким кулаком. Та нікчемний співак не сказав, що дороге його серцю татуювання, не піддаючись ніяким розтиранням і мастилам, доводило його до розпачу у театрі, не даючи йому змоги брати участь у операх "Німа з Портічі" та "Геркуланум", де герої, жителі південного краю, розпинають туніки на переможних грудях і грають м'язами на голих руках.
Не змігши вивести клятого татуювання, Лабассендр тепер хвальковито виставляв його напоказ, потрясав ним, як повстанським прапором.