У це популярне місце часто навідувалися російські олігархи зі своїми молодими подругами-моделями. Їх оточувало безліч охоронців, тож кафе ідеально підходило для зустрічі.
Поки в Москві тривала зустріч, я міряв кроками лондонську квартиру в очікуванні новин. Минуло понад дві години. Вадим зателефонував невдовзі після одинадцятої ранку за лондонським часом. Голос його звучав тихо й похмуро:
— Білле, новини огидні, до того ж він дуже багато знає.
— Так. Але найперше, хто він такий?
— Не знаю, справжнього імені він не назвав. Запропонував називати його Асланом. Він точно на держслужбі. Можливо, у ФСБ.
— Чому ми маємо вірити людині, яка відмовляється назвати себе? — скептично зауважив я.
— Тому що йому відомо буквально все, Білле. Він знав про наші спроби отримати допомогу від Грефа, В'югіна, Шувалова, Приходька. У нього була довідка з деталями твого затримання в аеропорту, копія листа від Брентона. Одно слово, усі. Мені було моторошно.
У мене по спині пробіг холодок.
— А що саме він сказав?
— Справа на контролі у ФСБ, і відмова у видачі тобі візи — лише початок.
— Тільки початок?!
— Так. Також повідомив, що ФСБ зацікавлена в тому, щоб — цитую — "відібрати у фонду Hermitage всі активи".
— Дідько...
— Далі — гірше: ідеться не тільки про фонд. Ідеться про нас. Про мене. Схоже, ФСБ стежить за мною і, за його словами, збирається заарештувати мене.
Вадим промовив це спокійним тоном, ніби справа стосувалася не його особисто, а іншого.
Я різко встав, перевернувши стілець.
— Ти йому віриш?
— Не знаю, але все звучить дуже ймовірно.
— Навіщо цьому Аслану повідомляти нам про їхні наміри?
— Він стверджує, що серед різних департаментів усередині урядових структур йде війна, і його група зіткнулася з тією, що тисне на нас.
Я не знав, чи це правда, чи нас намагаються "розвести", але був упевнений в одному: Вадиму треба залишити Росію.
— Послухай, буде краще, якщо ти якнайшвидше приїдеш сюди. Якщо хоч частина сказаного правда, не можна ризикувати й чекати, поки тебе заарештують.
— Стоп, стоп, Білле. Давай не впадатимемо в крайнощі.
— Ти жартуєш? Негайно їдь! Ти ж у Росії, а там лише крайнощі й існують.
Ми завершили розмову. Вадим, попри вмовляння, відмовлявся їхати. Він знав, що якщо виїхати зараз, то, можливо, ніколи не повернешся. На його думку, було безглуздо виїжджати з країни на підставі слів, сказаних якимсь незнайомцем, і треба зібрати ще інформацію.
Я був іншої думки й благав Вадима поговорити з Володимиром Пастуховим, юридичним консультантом, до якого не раз звертався за порадою фонду Hermitage. Володимир був наймудрішою людиною з усіх, з ким зводила мене доля, й абсолютно унікальним. Він мав дуже поганий зір, й окуляри з товстезним склом надавали йому вигляду героя історичних романів Дікенса. Але я не знав інших людей із таким гострим поглядом на світ, широким кругозором і дуже тямущих. Ніхто не міг з ним зрівнятися. Володимир мав рідкісний талант: він міг ґрунтовно проаналізувати найскладнішу ситуацію, не проґавивши жодної дрібної деталі. Він, немов великий шахіст, передбачав хід суперника не тільки до того, як цей хід було зроблено, а й до того, як супернику спадає на думку його можливість.
Вадим погодився зустрітися з Пастуховим. Закінчивши ближче до півночі роботу, він вирушив до нього додому. Володимир уже чекав. Коли відчинилися двері, Вадим приклав палець до губ, натякаючи, що на серйозні теми краще вголос не говорити на випадок, якщо у квартирі Володимира вже встановлені жучки. Хазяїн квартири відсторонився й пропустив Вадима всередину. У тиші вони пройшли до комп'ютера й Вадим почав друкувати.
Одна людина із держструктур попередила, що мене заарештують. Чи можуть вони це зробити?
Володимир торкнувся клавіатури:
Ви питаєте мене як юриста чи як друга?
І те, й інше.
Якщо як юриста, то вони не мають підстав для вашого арешту. Якщо як друга, то так, безперечно, вони можуть усе.
Мені виїхати?
Наскільки надійним є ваше джерело?
Довіру викликає.
Тоді їдьте.
Коли?
Негайно.
Вадим повернувся додому, швидко зібрав речі й поїхав в аеропорт. Найближчий рейс до Лондона вирушав о п'ятій сорок ранку. Тієї ночі я не зімкнув очей, поки о пів на третю ночі за лондонським часом не отримав повідомлення, що літак Вадима готується до зльоту.
Вранці він прибув до Лондона й приїхав до мене. Ми обидва перебували в шоковому стані: не вірилося, що ситуація так блискавично перетворилася з поганої на жахливу.
Поки ми в робочому кабінеті обговорювали драматичні події попереднього дня, Вадим отримав повідомлення, що Аркадій Дворкович всерйоз поставився до нашого прохання про допомогу. Він переконав кількох чиновників в адміністрації президента, що відмова відновити мою візу негативно позначиться на інвестиційному кліматі Росії. Найголовніше, у повідомленні йшлося, що питання про надання мені візи внесено до порядку денного засідання Ради національної безпеки, яке має відбутися наступної суботи під головуванням президента Путіна.
Ми з Вадимом спробували знайти логіку в суперечливих даних, що надходять з Росії. Чому міністр економіки або керівник Федеральної служби фінансових ринків вважають мою ситуацію безнадійною, тоді як економічний радник президента, схоже, гадає, що зможе пострияти мені з візою за допомогою Ради національної безпеки?
Мені спало на думку, що, можливо, усі вони говорять нам те, що вважають правдою, оскільки в російському уряді існує багато різних груп впливу з власними поглядами та інтересами.
Хай там що не відбувалося б насправді, мені лишалося тільки сподіватися, що група Дворковича буде переможцем, і засідання Ради національної безпеки буде для мене плідним.
Проте за чотири дні до засідання в цьому складному рівнянні з'явилася нова змінна. Пітер Фінн, голова московського бюро газети "Вашингтон пост", надіслав мені коротке повідомлення: "Привіт, Білле! Вибач, що турбую, але ходять чутки, що в тебе виникли якісь труднощі із візою. Це може серйозно ускладнити життя інвестора твого масштабу. Прокоментуєш? Дякую. Пітер".
Дідько! Звідки він дізнався про мою візу? Це зовсім недоречно. Тієї ж секунди в моїй голові промайнуло попередження Саймона Сміта: якщо моя історія просочиться в пресу, то Кремль упиратиметься, і це унеможливить розв'язання проблеми. Фіну я не відповів. На щастя, більше повідомлень від нього не було. У четвер зателефонував інший журналіст — Аркадій Островський із газети "Файненшл таймс". Він спитав прямо:
— Білле, чи правда, що тобі відмовили у в'їзді в Росію?
Я напружився, підбираючи слова.
— Аркадію, шкодую, я не можу дати тобі коментар на цю тему.
— Невже, Білле, це ж сенсація! Мені треба знати, що відбувається.
Ми з Аркадієм були на "ти", він відіграв важливу роль у розголосі наших викриттів щодо "Газпрому". Я не міг заперечувати: щось справді відбувається, але мені як повітря було потрібне відтермінування.
— Припустімо, що це правда, і я дам тобі про це ексклюзивне інтерв'ю, почекаєш чотири дні? — запитав я.
Він не був у захваті від такої відповіді, але для журналіста це краще ніж нічого, тому ми домовилися, що я зателефоную йому в понеділок.
Після розмови з Аркадієм я не знаходив собі місця. Журналісти люблять і відчувають сенсації. Мені треба було лише протриматися наступні тридцять шість годин. Але в п'ятницю о пів на одинадцяту ранку мені на телефоні залишила голосове повідомлення Еліф Кабан, журналістка агентства "Рейтер". Вона не назвала причини дзвінка, але за чверть дванадцята зателефонувала знову.
Того дня я обіцяв пообідати з давнім приятелем із Вашингтона й пішов на зустріч, не відповівши на її дзвінки. Ми зустрілися з ним в одному ресторанчику, що в китайському кварталі Лондона, я вимкнув телефонний режим, але залишив смартфон на столі, щоб отримувати листи на електронну пошту, аби про всяк випадок стежити за розвитком ситуації з "Рейтер". Щойно ми почали вибирати страви, як екран замиготів — надійшло електронне повідомлення від мого секретаря: "Білле, з вами намагається зв'язатися Еліф Кабан. Вона має інформацію з джерел, яким можна довіряти, що вам заборонено в'їзд у Росію, і вони хочуть дати вам можливість це прокоментувати. Будь ласка, зателефонуйте їй. Це вже її четвертий дзвінок за сьогодні. Еліф Кабан надзвичайно наполеглива!"
Я дивився на це повідомлення кілька секунд, потім поклав смартфон у кишеню і спробував отримати насолоду від обіду. Я розумів, що все полетить шкереберть, і хотів насолодитися останніми хвилинами спокою.
Вийшовши з ресторану, я звернув зі звичного маршруту й пройшов через Грін-парк. Був яскравий і свіжий весняний день — один з тих днів, коли особливо приємно почуватися жителем Лондона. Я дихав свіжим повітрям і дивився на безтурботних людей, які прогулювалися парком — їхній світ не перевернеться з ніг на голову в найближчі пів години.
Завершивши прогулянку, я повернувся в робочий кабінет. Через декілька хвилин агентство "Рейтер" видало заголовок новини: "Голові компанії Hermitage заборонено в'їзд у Росію".
Завіси таємниці впали, і мій телефон відразу заблимав, як новорічна ялинка. Телефонували з "Файненшл таймс", "Дейлі телеграф", "Індепендент", "Волл-стріт джорнал", "Форбс", "Комерсанта", "Вєдомостєй", "Доу Джонс", "Ассошіейтед прес", "Нью-Йорк таймс" і ще десятка інших агенцій та видань. Саме про це попереджав мене Саймон Сміт: тепер хвилю не зупиниш. У російських чиновників уже не буде нагоди зберегти обличчя, тож доля моя була вирішена.
Цієї миті я зрозумів: Росія для мене залишилася в минулому.
Але ось тільки Росія мене не відпускала.
21. "Велика вісімка"
Коли російський уряд вирішує когось зламати, він не робить це виважено й дозовано, а навалюється всією своєю міццю. Коли на шляху Путіна став Михайло Ходорковський, репресії чекали не тільки його самого, а й усіх, хто був з ним якось пов'язаний: керівництво компанії, юристів, бухгалтерів, постачальників і навіть благодійні організації. До початку 2006 року в російських в'язницях опинилося десять осіб, які мали стосунок до "ЮКОС"; ще більше працівників і партнерів були змушені залишити країну, а влада заарештувала активи на десятки мільярдів доларів.