Опір путінському режиму

Наступний документ з'явився там лише через три місяці — 29 квітня 2016 року. Це було повідомлення Федерального суду Південного округу Нью-Йорка. Апеляційний суд другого округу все ще розглядав питання про дискваліфікацію, але суддя Грієса, який служив федеральним суддею з 1972 року, був назавжди відсторонений від справи "Превезона".

27. Віолончеліст

Весна 2016 року

Старший офіцер натиснув кнопку інтеркому. Через деякий час йому заспаним голосом відповіла блондинка середнього віку, яка розмовляла французькою з явним російським акцентом. Здивована таким раннім візитом, вона із погано прихованим занепокоєнням запитала у нього, в чому, власне кажучи, річ. Офіцер подав їй ордер на обшук. Потім поліцейські пройшли з нею в будинок і за наступні дванадцять годин перевернули все гориніж. Наприкінці дня даму заарештовали та доставили до поліцейської дільниці Екс-ан-Провансу на допит. Наступного дня її перевезли до Парижа, де знову допитали. Цей допит проводив Рено ван Рюмбек, судовий слідчий магістрату, який вів розслідування щодо відмивання грошей у Франції, пов'язане зі справою Магнітського.

Їй висунули звинувачення у відмиванні грошей. Водночас Рено ван Рюмбек заморозив 9 мільйонів доларів на її рахунках у Франції, Люксембурзі та Монако. Це була п'ята постанова про арешт активів у справі Магнітського[14].

Обшук, арешт та постанова про арешт стали прямим наслідком однієї із заяв, що ми подали за наслідками вивчення молдовського файлу. Розслідування інформації, що міститься в цьому файлі, привело нас не тільки в США і у Францію, а й в інші країни Європи та світу і допомогло пролити світло на хитро сплетене павутиння великої мережі відмивання грошей.

Спосіб відмивання грошей одночасно і складний, і простий.

Він складний за конструкцією. Якщо 40 років тому злочинець міг принести валізу готівки до банку, відкрити рахунок та депонувати всі гроші, то сьогодні максимальна сума, яку можна внести чи зняти, становить 10 тисяч доларів. У разі перевищення цього ліміту доведеться подавати декларацію про походження грошей до відповідних органів. Тому готівка — невідповідний інструмент для масштабного відмивання брудних грошей. Злочинці відмивають гроші електронними переказами, відкриваючи сотні рахунків у десятках банків на незліченні підставні компанії-відмивочні контори. Потім перекидають гроші між ними багато разів і у певних лімітах, сподіваючись, що ні в кого не вистачить ані терпіння, ані ресурсів, ані пильності відстежити їх.

Однак цей спосіб простий по суті. Відмивання грошей — це не більше ніж переказ грошей, і кожен переказ, як казав Джон Москоу ще 2008-го, залишає свій незмивний слід. У випадку з Росією відмивання грошей починається з грошових переказів у цій країні, далі транзитом через Молдову, Кіпр, Литву, Латвію та Естонію, і вже після цього гроші потрапляють у країни призначення, такі як Франція, Швейцарія та США. Коли гроші досягають цього останнього етапу, вони накопичуються в банках, вкладаються в нерухомість або використовуються для придбання дорогих послуг та здійснення закупівель. Це стосується фрахтування яхт та приватних літаків, скуповування ювелірних виробів та предметів мистецтва тощо.

Відмиваючи гроші, злочинці не розраховували нарватися на хлопців із Центру дослідження корупції (OCCRP) або на нас, зокрема, на Вадима Клейнера. Дослідивши молдовський файл, він підготував заяви про порушення кримінальних справ, які ми надіслали до десятка країн. За багатьма з них було розпочато розслідування, і це давало Вадиму доступ до ще більшої кількості банківських переказів. Отримуючи нову інформацію, він вводив її до своєї бази даних, поступово вибудовуючи єдину картину розподілу вкрадених 230 мільйонів доларів.

Те, що починалося як відносно невелика база, що складається з розрізнених електронних переказів, назв компаній та банківських документів, перетворилося згодом на одну з наймісткіших інформаційних систем з відстеження російських грошей, здобутих злочинним шляхом.

До 2016 року Вадим став "паличкою чарівника" для будь-якого журналіста, який займався питанням відмивання російських грошей.

Наприкінці березня мені зателефонував Люк Хардінг, британський журналіст газети "Ґардіан", який свого часу очолював її московське бюро. Люку майже 40, волосся пісочного кольору. Він випускник Оксфорду і відомий численними статтями та книгами про російську корупцію. У нас із Люком був особливий зв'язок. Як і мене, його затримали в "Шереметьєві", протримали там ніч і вранці депортували до Лондона. Його російська віза також була анульована без пояснення причин, і досі він нев'їзний.

Він сказав, що працює над одним проєктом та хотів би заскочити до нас в офіс поділитися думками. Коли я запитав, про що йдеться, він вибачився й ухильно відповів:

— Я не хотів би обговорювати це телефоном.

Вислів "Якщо ти не параноїк, це ще не означає, що за тобою не стежать" безумовно стосується Люка. За час роботи в Москві він, його дружина, також британська піддана, і двоє малолітніх дітей регулярно ставали жертвами огидних нападок співробітників ФСБ. Вони неодноразово вдиралися до них у квартиру на десятому поверсі та за їхньої відсутності змінювали заставки на комп'ютерах, встановлювали радіобудильники так, щоб вони спрацьовували посеред ночі, і навіть не гребували тим, що ламали дитячі замки-блокатори на вікні поряд з ліжком їхнього молодшого. Дякувати Богу, що ніхто не постраждав фізично. Всі ці дії були спрямовані для психологічного тиску — дати Люку та його родині зрозуміти, що вони перебувають під постійним контролем, дуже вразливі та беззахисні.

Люк прийшов до нас в офіс 22 березня. Коли ми проводжали його до конференц-кімнати, він попросив мене та Вадима залишити наші мобільні телефони на столах. Ми погодились. У кімнаті ми побачили, як він засовує свій мобільний телефон у мішок Фарадея — маленький чорний пакетик, який блокує всі телефонні сигнали. Це не дозволяє прослухати, що відбувається довкола, якщо телефон зламали.

За роки знайомства я звик до його обережності, але це було вже занадто.

— Навіщо ці ігри плаща та кинджала? — запитав я.

— Ми працюємо над дуже делікатною історією, — відповів він. — Треба бути безмежно обережним.

— Ну, ми тут самі, що це все означає? — запитав я.

— Вибачте, я дав слово своєму джерелу, що нічого нікому не розповім, допоки історія не вийде у світ. І якщо ви не проти, я хотів би пробити деякі імена по вашій базі: чи не пов'язані вони якимось чином зі справою Магнітського?

Всупереч односторонньому потоку інформації, такі розмови є дуже корисними і для нас, тому ми з радістю погодилися йому допомогти.

— Ви коли-небудь стикалися з "Соннетт Оверсіз", відмивальною конторою з Британських Віргінських островів? — почав він здалеку.

Вадим забив цю назву в базу і за секунду відповів:

— Ні.

— А "Інтернешнл Медіа Оверсіз" чи "Сандалвуд Континентал Лімітед"?

Вадим знову прогнав їх базою — нічого.

— А ім'я Сергій Ролдугін вам щось каже?

Вадим заплющив очі, намагаючись пригадати:

— Ні. А повинно?

— Ні. Він не такий вже й знаменитий, скромний віо­лончеліст із Санкт-Петербурга, але мені цікаво, чи не випливав він у вашій базі?

Вадим перевірив:

— На жаль, ні.

Трохи засмутившись, Люк змінив тему, і далі ми говорили про отруєння Володимира Кара-Мурзи, "Превезон" та інші нещодавні російські події. Вже покидаючи нас, Люк сказав:

— Не пропустіть статтю у "Ґардіан". Вам вона сподобається.

І справді, вона нам сподобалася. 3 квітня "Ґардіан" опублікувала статтю під заголовком "Розслідування: офшорний слід на 2 мільярди доларів веде до Володимира Путіна".

Люк був частиною консорціуму у складі 370 журналістів із 80 країн, які опублікували свої розслідування слідами "Панамського архіву". Центральною подією став витік даних — понад 11 мільйонів документів панамської юридичної компанії "Моссак Фонсека". Ці документи розкривали фінансову інформацію сотень тисяч офшорних компаній та рахунків, що належать багатіям у всьому світі.

Існує безліч причин для реєстрації офшорних компаній. Іноді це робиться для збереження анонімності або для особистої безпеки, іноді для полегшення інвестування в різні країни, але нерідко офшорні компанії створюються для мерзенних цілей.

Внаслідок витоку стало відомо, що я теж володію кількома офшорними компаніями, зареєстрованими "Моссак Фонсека". Однак, на відміну від інших компаній, чиї дані спливли у вільний доступ, мої компанії були створені для законних цілей планування та управління статками і з самого початку були відомі податковим і регулювальним органам країни мого проживання.

Журналістів не цікавили такі відкриті компанії, їм були цікаві інші — таємні, що належать чиновникам і політикам, які сколочують безмежні статки на корупції.

3 квітня одночасно вийшло безліч статей у різних країнах, і в кожній з них була своя зірка. У Росії це був Сергій Ролдугін.

Люк писав, що Ролдугін був не простим віолончелістом. Він був найкращим другом Путіна ще з 1970-х років. Попри слова Ролдугіна про те, що він їздить на вживаному автомобілі та грає на дешевій віолончелі, він контролював компанії, на рахунках яких з 2000 року зібралися мільярди доларів, і це робило його найбагатшим музикантом у світі.

Абсурд, та й годі. Швидкий пошук в інтернеті видасть вам список найбагатших музикантів у світі, таких як Джей-Зі, сер Пол Мак-Картні та сер Ендрю Ллойд Веб­бер. Статки кожного з них оцінюються в 1,25 мільярда доларів. Американець Йо-Йо Ма, напевно, найбагатший віолончеліст у світі. Його статки оцінюються у 25 мільйонів доларів. "Ґардіан" була не єдиною, хто написав про Ролдугіна. Центр дослідження корупції (OCCRP) та "Нова газета" також опублікували того дня об'ємний матеріал з описом схем, які використовував Ролдугін. Портрет Ролдугіна, який вони разом представили світові, шокував.

За однією зі схем якийсь олігарх платив десятки мільйонів доларів офшорній компанії Ролдугіна за нібито надані консультаційні послуги з інвестицій.