Крученими сходами підіймався підземельний дух, запах гарячої вогкості, пліснявих мурів, для нагоди витертих, разом з віянням ладану, що відправу нагадували, та жіночих пахощів — ірису, вербени й фіалки.
У цій западині чути було голосний гомін, тремтіння рухливої юрби.
Увесь льох було ілюміновано газовими гірляндами та венеційськими ліхтарями, прихованими в листу, що прикрашав голі кам’яні мури. Скрізь було зело. Стеля була прибрана папороттю, підлога вкрита листом та квітками.
Усім це здавалось чудовим і прегарно вигаданим. У глибині льоху стояла естрада для бійців, а з боків її — два ряди стільців для суддів.
У самому льохові стояли лавочки, по десятеро в кожному ряді праворуч і ліворуч від проходу, на них могло сісти душ із двісті. А запрошених було чотириста.
Молодики в фехтувальних костюмах, тонкі, довготелесі, стрункі, з закрученими вусами, вже пишались перед глядачами коло естради. Глядачі називали їх на ім’я, показували одне одному фахівців і аматорів, усіх уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Круг них розмовляли старі й молоді добродії в сурдутах, що виглядали родичами фехтувальників у бойовому вбранні. Штатським лицарям і знавцям шпаги теж хотілось, щоб їх побачили, пізнали й назвали на ім’я.
Майже всі лавочки пообсідали жінки, і в повітрі стояв шелест сукень та гомін розмови. Вони обмахувались віялами, як у театрі, бо в цьому заквітчаному гроті не було чим дихати. Якийсь жартун гукав вряди-годи:
— Кому оршату! Лимонаду! Пива!
Пані Вальтер з дочками підійшла до своїх місць у першому ряді. Влаштувавши їх, Дю Руа сказав:
— Мушу покинути вас, чоловікам не вільно сідати на лавах.
Але пані Вальтер несміливо відповіла:
— Мені хочеться все-таки, щоб ви залишились. Називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете отут коло лавочки, то нікому ж не заважатимете.
Вона дивилась на нього великими ніжними очима. І вмовляла:
— Ну, лишіться ж коло нас… пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.
Він відповів:
— Я корюся… залюбки, пані.
Звідусюди чути було:
— В цьому льохові дуже гарно, дуже мило.
Жорж добре знав цю дужну залу! Він пам’ятав ранок, що тут перебув напередодні дуелі, на самоті з шматком білого картону, що дивився на нього з западини, як велетенське, страшне око.
Із сходів пролунав голос Жака Ріваля:
— Зараз починаємо, панове!
І шестеро добродіїв у тісному одягу, — щоб груди свої краще показати, — зійшли на естраду й посіли суддівські стільці.
Їхні імена котились по залі: генерал де Рейнальді, голова, — низенький, з великими вусами; художник Жозефен Руде — високий, лисий, з довгою бородою; Матео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен — троє елегантних молодиків та Гаспар Мерлерон, учитель.
З обох боків льоху викинуто плакати. Праворуч написано: пан Кревкер, а ліворуч — пан Плюмо.
Це були двоє майстрів, двоє добрих майстрів другої категорії. Вони вийшли — обидва худі, по-військовому випростані, з трохи незграбними рухами. Зробивши зброєю салют, як ті автомати, вони почали битись, нагадуючи у своїх білих полотняних та шкіряних костюмах комедіантських ляльок, що б’ються для розваги глядачів.
Вряди-годи чулось: "Укол!" І шестеро суддів витягували вперед голови з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились і витягували руки; вона нічого не розуміла, але була задоволена. Проте ці два добродії здавались їй мало граційними і страшенно смішними. Пригадувались дерев’яні борці, яких продають на Новий рік по бульварах.
Першу пару фехтувальників заступили добродії Плянтон та Карапен, цивільний та військовий, учителі. Пан Плянтон був малий, а пан Карапен — дуже гладкий. Так і здавалось, що перший же удар шпагою випустить дух із цієї кулі, як із гумового слона. Всі сміялись. Пан Плянтон плигав, як мавпа. Пан Карапен тільки рукою орудував, рухатись усім тілом йому заважала гладкість. Але що п’ять хвилин він так важко й зусильно робив виступ, мов здійснював якусь надзвичайно важливу постанову. Потім насилу випростувався.
Знавці визнали, що тримається він дуже міцно й обережно. І довірлива публіка погодилась.
Потім вийшли добродії Поріон та Ляпальм, учитель і аматор, і розпочалася якась дика гімнастика, вони шалено ганялись один за одним, примушували й суддів тікати, захопивши стільці, бігали туди й сюди по естраді — один з них нападав, другий відступав, високо й комічно підстрибуючи. Їхні дрібні скоки назад смішили дам, зате їхні поривчасті стрибки вперед викликали навіть якесь захоплення. Якомусь дотепнику ці гімнастичні вправи дали привід зауважити:
— Не надсаджуйтесь, платять же не за години!
Присутні, ображені таким несмаком, шикнули. Переказували думку експертів. Бійці виявили великий темперамент, але іноді їм бракувало винахідливості.
Перше відділення кінчилось чудовим двобоєм між Жаком Рівалем та славетним бельгійським майстром Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він справді був вродливий, добре збудований, гнучкий, спритний і граційніший за всіх, хто перед ним виступав. Він укладав у свої рухи якусь світську елегантність, що подобалась і контрастувала з енергійним, але звичайним поводженням його противника.
— Добре вихована людина почувається, — казали.
Він мав успіх. Йому плескали.
Але вже кілька хвилин глядачів турбував незвичайний шум нагорі.
Чути було тупіт і голосний сміх. Двісті запрошених, що не потрапили до льоху, розважались, певно, собі до вподоби. На маленьких кручених сходах збилось душ із п’ятдесят чоловік. Внизу ставало страшенно гаряче. Кричали: "Повітря! Пити!" Той самий жартун пронизливо вигукнув, заглушуючи гомін розмови:
— Кому оршату! Лимонаду! Пива!
З’явився почервонілий Ріваль у фехтувальному костюмі.
— Зараз скажу, щоб принесли прохолодного, — промовив він.
І побіг до сходів. Але всяке сполучення з горішнім поверхом було перерване. Легше було стелю проломити, ніж пробитись крізь людську стіну на сходах. Ріваль крикнув:
— Принесіть морозива для дам!
Півсотні голосів гукнуло:
— Морозива!
Нарешті з’явилась таця. Але шклянки на ній були порожні, бо морозиво спожито по дорозі.
Хтось ревнув:
— Тут задуха, кінчаймо швидше та додому!
Інший крикнув:
— Збір!
І вся публіка, задихаючись, а проте весело підхопила:
— Збір!.. Збір!.. Збір!..
Тоді шестеро дам пішло поміж лавочками, і гроші тихо забряжчали, падаючи в гаманці.
Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські, журналісти — співробітники великих газет, старих газет, що через великий досвід свій дивились на "Французьке життя" згорда та стримано. Не раз-бо бачили вони, як умирали такі політико-фінансові газети — породження якихось непевних махінацій, — зруйновані падінням міністерства. Були там і художники та скульптори, що здебільшого кохаються в спорті, один поет-академік, якого показували, двоє музикантів і багато значних чужинців, що до їхніх імен Дю Руа додавав часточку "шах" (це значило "шахрай") — за прикладом, мовляв, англійців, котрі пишуть на своїх картках "еск".{29}
Хтось крикнув йому:
— Добридень, друже!
Це був граф де Водрек. Перепросивши дам, Дю Руа підійшов до нього привітатись.
Вернувшись, заявив:
— Водрек — чудовий! Як у ньому порода відчувається!
Пані Вальтер нічого по відповіла. Вона трохи стомилась, її груди важко здіймались за кожного подиху, вбираючи очі Дю Руа. Вряди-годи він ловив погляд "патронеси" — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому й зразу ж тікав. І він думав: "Стривай… стривай… невже я і її розворушив?"
Збірниці кінчили обхід. У гаманцях у них повно було срібла та золота. І на естраді викинуто нового плаката: "Грррандіозний сюрприз". Члени журі знову посіли свої місця. Всі чекали.
Вийшло дві жінки з рапірами в руках, у фехтувальних костюмах — на них було темне трико, куценькі, вище колін спідниці і такі високі нагрудники, що їм доводилося весь час задирати голову. Обидві були гарні й молоді. Посміхались, вітаючи збори, їм довго гукали.
Вони стали в позицію під улесливий гомін та шепотіння дотепів.
На устах суддів стояла привітна усмішка, і удари вони схвалювали тихеньким "браво".
Глядачі захоплювались змаганням і виявляли свій захват перебійницям, що запалювали бажання в чоловіків, а в жінок збуджували природний нахил парижан до трохи сороміцьких жартів, до розваг ницого ґатунку, до підробної краси і підробної витворності, до кафешантанних співачок і опереткових куплетів.
Щоразу, як котрась із них робила випад, публіка радісно гомоніла. Роти розкривались і очі поширювались на ту, що поверталась до зали спиною, огрядною-таки спиною, і не на руку її здебільшого споглядалось.
Їм шалено плескали.
Далі розпочалось змагання на шаблях: але ніхто на нього не дивився, бо всю увагу прибрало те, що робилось нагорі. Вже кілька хвилин чути було, як там з грюкотом пересувають меблі, тягнуть їх по паркетові, немов з помешкання вибираються. Потім зненацька крізь стелю полинули звуки піано й виразно почувся ритмічний гупіт ніг під такт музиці. Запрошені, що лишились нагорі, влаштували бал, щоб винагородити себе.
Публіка в залі спочатку голосно засміялась, потім жінкам захотілось танцювати, і вони, незважаючи вже на естраду, почали голосно розмовляти.
Втішним здавалось, що запізнілі вигадали влаштувати собі бал, їм, певно, весело. І всім захотілося бути нагорі.
Аж ось вийшла нова пара й почала битись так завзято, що знову привернула увагу глядачів. Вони нападали й захищались гнучко й граційно, так спокійно й могутньо, з такою певністю сил, з такою стриманістю в рухах, поправністю в способах і з таким чуттям міри в усьому, що нетямуща юрба захопилась і зачарувалась.
Їхня спокійна жвавість, їхня обережна спритність, їхні швидкі, але такі розраховані рухи, що здавались повільними, вбирали й полонили очі самим чаром довершеності. Публіка почувала, що бачить щось прекрасне й рідкісне, що два великі артисти свого мистецтва хочуть показати їй усе своє вміння, всю свою хитрість, осліпити своєю перевіреною на досвіді наукою, вразити гнучкістю свого тіла.
Ніхто вже не розмовляв, — так усі на них задивились. А коли вони потиснули один одному руку після останнього вдару, залунали крики: "Слава!". Тупотіли ногами, ревли. Всі знали їхні імена: Сержан та Равіньяк.
Від збудження хотілось сперечатись.