Я якось незграбно перепитую:
— Тож сварок уже не буде? А чому?
В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається.
— Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття.
— Свої почуття до мене? — питаю я, підводячи брови.
— Прошу вас, тільки не треба лицемірити, — сухо відповідає вона. — Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте.
Я мовчу.
— Чи мені їх уточнити? — каже Берідж агресивно.
В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову.
— Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, — промовляє Берідж украй холодно.
У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі.
Берідж реагує зовсім несподівано — вона сміється.
— Докторе, — каже вона, — ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право.
— Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне.
В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією:
— О, то ви теж мене бажаєте?!
— Ви й самі про це здогадуєтесь.
Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо.
— Ваше бажання, докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене.
Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я — бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж — огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами.
А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки!
— Знаєте, — кажу я, — коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження.
Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати.
— Берідж, — кажу я, — коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав.
Вона, й оком не кліпнувши, відповідає:
— Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників.
— Аж ніяк.
Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив.
— Докторе, затямте собі одну річ: поки ми будемо в стінах Блувілла, в нас із вами нічого не вийде. Чуєте, анічогісінько! Жодного поцілунку, жодного рукостискання, жодного доторку одне до одного, жодного погляду. — І додає: — Поки що на нас чекає робота — от і все.
Вранці третього червня Берідж вибирає слушну нагоду, щоб дати мені вказівки. Вона прослухала звіт про нашу дослідницьку діяльність за два місяці, який я записав на магнітофонну стрічку й передав їй. Берідж вважає його занадто оптимістичним з тактичного погляду. У звітах містерові Берроу я, мовляв, мав би викладати не все про наші справжні здобутки. Я зауважую, що не тільки я можу зробити аналіз наших результатів. Це може зробити й доктор Гребел...
Берідж уриває мене:
— З його боку нам не загрожує ніяка небезпека. Доктор Гребел мовчатиме.
Я дивлюсь на неї. Невже доктор Гребел теж належить до "нас"? Він же С!
У це важко повірити.
— Якщо мені треба переробляти звіт від початку до кінця, — кажу їй, — то я принаймні хотів би знати ваші тактичні міркування.
— Ну що ж, слухайте: ми не знаємо, як поведеться Гельсінгфорс, коли вакцина вже буде придатна до застосування. Їй доведеться приймати рішення. Адже ні в кого немає певності, що винайдення вакцини цілком відповідає політиці Бедфорд. Ми хотіли б мати деяку перевагу над президентом, щоб вона не могла вжити несподіваних заходів.
І тут мені пригадується одне Анітине зізнання: щоразу вона, повертаючись із Блувілла, везла від Берроу для Бедфорд запечатаний пакет зі звітами про роботу Стайна та Джесперсена. Але жодного разу Аніта не везла звіту про мою роботу.
Я розповідаю про це Берідж. Моя розповідь приголомшує її. Берідж вражає не так відсутність інтересу в Білого дому до моїх дослідів (про це можна було здогадуватись), як надмірна цікавість до "проектів" моїх колег.
Берідж глибоко вдихає повітря.
— Докторе, вам конче треба дізнатися, над чим працює Стайн.
Я надуваю губи.
— Тут є одна досить делікатна проблема. Стайн і я, кожен зі свого боку, зобов'язалися тримати все в таємниці.
— Зобов'язалися перед ким?
— Перед Гельсінгфорс.
— І ви маєте намір і далі дотримуватись цього зобов'язання? — зневажливо питає вона.
— Відтоді, як я вступив до ваших лав, — не маю. Але ж Стайн нічого не знає про вашу мету. Він не зрозуміє мого зацікавлення. Може, навіть сприйме його з підозрою.
— Або відповість вам відмовою і донесе на вас?
— О ні, ні! На таке він не здатний!
— Тоді, докторе, дійте, ми не можемо гаяти час на сумніви.
Здається, Берідж хоче дотримати слова. Розмовляючи, вона зберігає між нами відстань. І як зразкова службовка, і як політичний керівник. У мене таке враження, ніби я звертаюся до манекена за склом вітрини — за склом завтовшки з півпальця. Правда, манекен не дихає. А Берідж дихає — і цього не можна не помітити, дивлячись на її повні груди. Не можна не помітити й того, як тремтять її сережки. Берідж, твої сережки перейшли на мій бік! Вони тебе зраджують і діють на мою користь. Нарешті на мою користь! Звісно, це надто гучно сказано. Та все ж таки мені приємно відчувати, як у цьому вулкані жевріє глибоко схований вогонь.
Стайн, якому я призначив побачення того самого дня після ленчу в Пірс, одразу ж насторожився. Незважаючи на сонячну, хоч і не надто теплу погоду, він прийшов до кімнати Джонні, де нас приймає місіс Пірс, у старомодному чорному пальті (воно дуже довге й пошите, підозрюю, ще під час другої світової війни), у простреленому зеленуватому тірольському капелюсі, з-під якого вибиваються довгі пасма шпакуватого волосся, в червоному вовняному шарфі, що його сплела Муч. Отак я й застаю його в кріслі-гойдалці Джоан Пірс — одягнений, закутаний, він сидить чи, правильніше сказати, напівлежить, сердито розгойдуючись і мовби нарікаючи й на свій грип, що не дає йому життя, й на моє безсиле лікування. Насунувши на очі капелюха й піднявши до самих вух шарфа, Стайн скидається на величезну черепаху, яка щойно виткнула зі свого панцира зморшкувату голову з недовірливими оченятами й ладна, коли що, вмить сховати її.
Звісно, я дію дуже обережно. Перше ніж звернутись до нього зі своїм проханням, я вдаюсь до добре продуманої captatio benevolente . Мовляв, мене розбирає не просто звичайна собі цікавість. І цікавість ця далеко не моя особиста (Пірс стурбовано зиркає на мене: на її думку, я сказав забагато), бо, зрештою, коли живеш у таких умовах, як оце ми (за його ж словами, у "концтаборі"), коли всіх нас позбавили свободи інформувати один одного, будь-яка інформація, що її має один із нас і може передати іншому, стає надзвичайно цінною...
Стайн слухає мене, не перебиваючи. Його голубі очі, що ледве визирають із-за зморщених повік, сердито зиркають то на Джоан, то на мене, то знову на Джоан. Стайн щосили розгойдується, від цього я ще дужче ніяковію, і він здогадується про це: він знає про мої ідіосинкразії. Поки я говорю, Стайн іще нижче насуває на очі капелюха, втягуючи голову в плечі й увесь зіщулюючись. Жваві очі, які то зникають, то виринають з-за зморщених повік, дивляться на мене без будь-якої симпатії. Що далі я заходжу, то більше відчуваю, що на мене чекає поразка.
— Ти все сказав? — питає Стайн, зупиняючи крісло-гойдалку.
— Все.
— Тоді послухай мене.
Потім він чхає, дістає носовичка і, ще раз чхнувши, різко висловлюється на адресу медиків: мовляв, касти претензійних нікчем, які беруться пересаджувати нещасним людям серце, а самі навіть не вміють ні запобігти грипові, ні вилікувати від нього.
Стайн іще раз сякається з неприхованим презирством, спльовує, втирає рота й починає виголошувати цілу промову, в якій безжально звинувачує мене у відсутності етики, в зіпсутості, у неправильній поведінці, в нерозсудливості, у моєму, як він висловився, "грубому й невситимому статевому інстинкті", у вродженій необережності, в нездатності, яку я ще раз виявляю, дотримати обіцянку й зберегти таємницю — одне слово, в "непоправній безвідповідальності".
Хоч я й звик до такої риторики, — адже мені часто доводиться провадити із Стайном такі дратівливі розмови й розігрувати комічні сценки — цього разу він, як на мене, перестарався, особливо коли зважити на присутність Джоан, що аж заніміла з подиву. І поки я підшукую слова для відповіді, Стайн жваво схоплюється з крісла-гойдалки, чого я аж ніяк не сподівався, й викрикує:
— Одне слово, моя відповідь буде така: ні, ні і ще раз ні!
Після цієї рішучої відмови з особливим наголосом на останньому "ні" Стайн зненацька всміхається до мене й підморгує, а тоді швидко простує до друкарської машинки, на якій Джоан Пірс передруковує записи свого чоловіка, сідає і старанно стукає по кількох клавішах. Потім підводиться і, не глянувши на нас, навіть не вибачившись перед Джоан, що зіпсував їй сторінку, виходить. Грюкають двері, і ми бачимо, як Стайн у насунутому на чоло капелюсі й піднятому майже до очей шарфі проходить під вікном.
Пірс кидається на своїх цибатих ногах до друкарської машинки, і я поспішаю вслід за нею.
— Джоан, — кажу я, — якщо маєте ножиці, то будь ласка...
Я подаю їй знак вирізати рядок, який Стайн щойно надрукував. Вона мовчки виконує моє прохання.