Твій номер починається в певну хвилину, і часом ти мусиш його виконувати до семи разів на день, залежно від умов ангажементу. І твої собаки повинні бути весь час готові до виступу, на команду. Вмовляти їх, улещувати, чекати нема коли. Отже, лишається одне. Домогтися, щоб вони знали, що ти з ними не панькатимешся.
— Еге ж, собаки не дурні, — зауважив Джонні. — Вони добре знають, коли ти жартуєш, а коли ні.
— Атож, — схвально кивнув головою Колінз. — Тільки-но дай їм попуст, і вони одразу ледачіють. Розм’якни й побачиш, як хутко почнуть виконувати свої номери нечисто, їх треба весь час тримати в страху божому, а як ні, то вмить сам із торбами підеш, у жодному путньому цирку ангажементу не випросиш.
За півгодини Майкл — звичайно, не розуміючи й слова, — почув, як король дресирувальників викладає ще одному учневі інший закон.
— Для нас, Чарлзе, годяться тільки покручі та дворняги. Серед чистокровних і одного на десяток не знайдеться придатного для цирку, хіба що в нього заяче серце; а якраз відвагою чистокровні різняться від дворняг та покручів. У них гаряча кров, як і в породистих коней. Вони вразливі й горді. І оце найгірше. Ти прислухайся до моїх слів. Я своє ремесло дістав у спадок і вчився його змалечку, ціле життя. І дечого досяг. А знаєш чому? Бо я тямлю своє діл о. Закарбуй це собі. Тямлю!
Ще одна перевага в покручах і дворнягах — вони дешеві. Як працюєш із ними, не страшно й занапастити котрого, бо завжди можна знайти заміну, і недорого. І вчити їх легше. На них легко нагнати страху божого. А з чистокровними те й лихо, що на них страху божого не наженеш.
Налупцюй дворнягу як слід, і що вийде? Він лизатиме тобі руки, і коритиметься, і на мороці пошито робити те, що ти від нього хочеш. Бо дворняги — це собаки-раби. Вони не мають відваги, але в цирковому собаці відвага якраз і не потрібна. Потрібен страх. А спробуй-но набий чистокровного, то побачиш, що буде. Іноді вони після цього здихають. Я сам таке бачив. А як не здихають, тоді що? Робляться вперті, або злостиві, або і те, і те заразом. Буває, так тоді рвуться кусатись, що аж піняться з люті. І ти можеш такого вбити, але пінитись і кусатись не відучиш. А інші робляться вперті. Ці якраз найгірші. Пасивний опір, як то кажуть. Вони не огризаються. Можеш натовкти такого до смерті, але не присилуєш ні до чого. Вони як ті християнські мученики, що давали спекти себе на вогнищі або спряжити в олії. У них свої переконання, і ти роби що хоч, а їх не зміниш. Вони скоріше здохнуть… І справді здихають. Я мав таких. Я ж сам колись учився… і навчився, що краще з ними не заводитись, їм не даси ради. У них більше терплячки, ніж у нас. На них тільки марнуєш час, нерви та й гроші — бо коштують вони дорого.
— Ось хоч би цей тер’єр, — Колінз кивнув головою на Майкла, який стояв за два-три кроки позаду й понуро споглядав усе, що робилось на арені. — Він чистокровний, і в нього обидві вади: впертий і злий. Тому він ні на що не годиться. Я його ні разу не лупцював по-справжньому й не буду. Бо це ні до чого. Як дуже його притиснути, він огризатиметься. І не впокориться до смерті. А щоб заїдатись, коли не дуже тиснуть, він занадто розумний. Але як не тиснути, то він і не навчиться нічого. Я б його сплавив хоч і сьогодні, якби не був певен, що дель Мар не міг помилитися. Сердешний Гаррі знав, що в цього пса якийсь особливий хист, козирний номер, і я хочу дошукатися, що ж воно таке.
— Може, він із левами виступає? — підказав Чарлз.
— Так, він саме з тих, що не злякаються й лева, — погодився Колінз. — Але який же особливий номер може він викопати з левами? Класти голову в пащу? Я ще не чув, щоб собаки таке робили, і це непогана думка. Що ж, можна спробувати. Бо хіба лиш це нам і зосталось, уже ми його на всьому пробували.
— Можна зі старим Ганнібалом, — знову підказав Чарлз. — Йому колись у цирку Сейлза й Сінкера жінка клала голову в пащу.
— Старий Ганнібал починає дуріти, — заперечив Колінз. — Я давно за ним стежу й хочу його спекатись. Кожна тварина може будь-коли сказитися, надто дика. Розумієш, життя їхнє неприродне. А як сказиться, тоді амба. Пропали твої гроші, а як не знаєш свого діла, то й сам можеш пропасти.
Майкла, напевно, справді випробували б із Ганнібалом, і, можливо, він позбувся б голови в страшній левовій пащі, якби ненароком не втрутився щасливий випадок. Бо за мить Колінз уже слухав квапливі слова наглядача над левами й тиграми. То був чоловік років, може, сорока, хоч виглядав він на добрих шістдесят. Глибокі зморшки в нього на обличчі скорше були схожі на сліди від пазурів хижого звіра, ніж на тавро його власної звірячої натури.
Старий Ганнібал починає казитися, — ось до чого зводилося його повідомлення.
— Дурниця, — відповів Колінз. — Це ти вже старієш і не даси йому ради. Ось я тобі покажу. Ходіть усі з нами, подивитесь. П’ятнадцять хвилин перепочинете, і я вам покажу те, чого на арені що не бачили. За такий номер можна б правити десять тисяч на тиждень… тільки надовго б його не стало. Старий Ганнібал дуже скоро задер би лапи вгору й здох із самої образи. Ходімо! Гей, ходіть усі зі мною! П’ятнадцять хвилин перерва.
І Майкл поплентався за останнім, найстрашнішим своїм хазяїном, а позаду тяглася ціла вервечка колінзових помічників та гостей-дресирувальників. Як було відомо всім, Гаріс Колінз демонстрував своє мистецтво тільки "вершкам" циркового світу.
Наглядач над левами й тиграми, що мав обличчя, поборознене лазурями власної звірячої натури, злякано заволав, коли побачив, що хазяїн збирається ввійти до Ганнібалової клітки із самим мітлищем у руці.
Ганнібал був уже старий, але вважався найбільшим левом у неволі й мав ще цілі зуби. Він ходив туди й сюди по клітці, важко ступаючи й похитуючись, як ходять усі поневолені звірі, коли перед його кліткою спинився гурт несподіваних глядачів. Лев не звернув на людей ніякої уваги, а ходив собі далі, мотаючи головою з боку на бік і гнучко повертаючись, коли доходив до стінки, з таким виглядом, ніби мав якусь певну мету.
— Отак він уже два дні ходить, — скиглив доглядач. — А як підійдеш до клітки, зразу лапою махає. Ось гляньте, що мені пробив, — і він підняв праву руку. Верхня й спідня сорочка були роздерті, а по шкірі тяглися довгі подряпини, і на них повиступали крапельки крові. — Я не всередині був. Це він крізь ґрати дістав, одним помахом, як я збирався вичищати з клітки. Якби хоч був заревів абощо. А то мовчить увесь час, тільки ходить і ходить.
— Де ключ? — спитав Колінз. — Гаразд. Впусти мене туди. А потім замкни клітку й вийми ключ із замка. Загуби його, забудь десь, закинь. Я встигну діждатися, поки ти його знайдеш, щоб мене випустити.
І Гаріс Колінз, цей щуплявенький чоловічок, який до смерті боявся, щоб дружина за обідом не вивернула йому на голову миску гарячої юшки, перед очима у своїх помічників та гостей-колег увійшов до клітки, озброєний самим мітлищем. Дверцята за ним зачинили, і він відразу, спокійно, але уважно дивлячись на Ганнібал а, що все ходив туди й сюди, повторив свій наказ замкнути його й вийняти ключа.
Разів із півдесятка лев пройшов по клітці, не звертаючи на людину ніякої уваги. А потім, коли він саме відвернувся задом до Колінза, той заступив йому зворотну дорогу. Вертаючись назад і спіткавши перепону, Ганнібал не заревів. Він тільки, загравши могутніми м’язами під шовковистим рудим хутром, підняв лапу, щоб змахнути ту перепону геть. Та Колінз, заздалегідь знаючи, що зробить лев, випередив його й уперіщив мітлищем по ніжному носі. Ганнібал сахнувся назад, коротко рикнувши, і відмахнувся могутньою лапою. Але Колінз випередив його знову й ще раз ударив по носі, змусивши відступити.
— Примусьте його нахилити голову, це весь секрет безпеки, — промовив король дресирувальників тихим, напруженим голосом. — А, ти так? Ну, на ще.
Розгніваний Ганнібал, припадаючи, щоб стрибнути, підвів був голову, але новий удар по носі змусив його нахилити її, і цар звірів позадкував, носом до підлоги, а в горлі і десь аж у грудях йому клекотіло глухе гарчання.
— Дивіться, — сказав Колінз, рушив слідом і вперіщив лева ще раз, підганяючи його відступати швидше. — Людина — хазяїн, бо вона вміє думати, — провадив він свою лекцію. — Треба тільки, щоб голова керувала тілом, от і все. Передбачайте, що хоче зробити звір, і випереджайте його. Ось дивіться, як я його приборкаю. Він не такий страшний, як йому хочеться думати. І цю думку, поки вона ще не закоренилася, треба вибити йому з голови. Я це й зроблю мітлищем. Дивіться.
Він прогнав звіра задки через усю клітку, раз у раз б’ючи його по носі й не даючи йому підвести голови.
— Ось я зараз зажену його в кут.
І Ганнібал, гарчачи, рикаючи, пирхаючи, пригинаючи голову та намагаючись відмахнутись передніми лапами від настирливого мітлища, покірливо позадкував у куток і підібгав під себе зад, немов силкувався згорнутись у клубочок, зробитися меншим, сховатися сам у себе. Морду він тримав весь час нахилену вниз, а тому стрибнути ніяк не міг. І раптом він повільно підвів голову й позіхнув. А Колінз, бачивши, що він підводить голову повільно, і знаючи раніше за самого Ганнібала, що він зараз позіхне, цього разу не вдарив його.
— Ось я його й приборкав, — оголосив Колінз, уперше заговоривши веселим, не напруженим голосом. — Коли лев у самому розпалі бою позіхає, можете бути певні, що він не сказився. Він сповна розуму, бо якби ні, то стрибав би й махав лапами, а не позіхав. Він знає, що його побито і, позіхаючи, ніби каже: "Я здаюся. Заради господа бога дай мені спокій. Ніс у мене прикро болить. Я б радий із тобою поквитатись, та не можу. Я зроблю все, що хочеш, і буду слухняний, тільки не бий мене по моєму бідному зболілому носі".
Але людина — хазяїн, і вона по дасть відбути себе так легко. Вбийте йому в голову, що ви пан над ним. Утовчіть це в нього. Не спиняйтеся, коли він здасться. Присилуйте його ковтнути ліки й облизати ложку. Примусьте лизати вашу ногу, що стоїть йому на карку й топче його в порох. Приневольте лизати палицю, що його била. Дивіться!
І Ганнібал, найбільший з усіх левів у неволі, ще з цілими зубами, спійманий у джунглях уже дорослим, справжній цар звірів, скулився що дужче й забився ще глибше в куток перед грізним мітлищем у руці в маленького щуплявенького чоловічка.