Знову нетерпляче бажання скоріше повернутися додому оволоділо нею. Її матінка стала для неї ще дорожчою, ніж раніше, дорожчою якраз через надмірне, хоча й зовсім невиправдане її довір'я до Віллоубі, і вона, як божевільна, наполягала, щоб вони негайно, зараз же вирушили в дорогу. Елінор, не в змозі вирішити, що було б краще для Маріанни — залишитися в Лондоні чи повернутися до Бартона, нічого не стала їй радити, а попрохала потерпіти, доки вони не довідаються, що думає з цього приводу їхня мати, і врешті-решт домоглася від сестри такої поступки.
Місіс Дженнінгс покинула їх раніше, ніж звичайно, страждаючи від того, що Палмери і Мідлтони ще не встигли розділити з нею її смуток, і, рішуче відмовившись від пропозиції Елінор поїхати з нею, розсталася з ними до кінця ранку. Елінор з дуже важким серцем сіла писати матері, засмучена тим, як погано, судячи з цього листа до Маріанни, зуміла підготувати її до гірких новин, але сповістити місіс Дешвуд про те, що відбулося, і отримати розпорядження щодо майбутнього було необхідно і якомога швидше. Маріанна ж, спустившись до вітальні, тільки-но місіс Дженнінгс поїхала, сіла до столу, за яким писала Елінор, і, стежачи за рухом її пера, ремствувала, що їй випав такий тяжкий обов'язок, і ще більше ремствувала через те, що цей лист буде для їхньої матері великим ударом.
Так тривало близько чверті години, як раптом Маріанна, чиї нерви не витримували ніякого раптового звуку, здригнулася від стуку у двері.
— Хто це може бути? — вигукнула Елінор. — І так рано! А я вважала, що нам ніхто не заважатиме.
Маріанна підійшла до вікна.
— Полковник Брендон! — вимовила вона з досадою. — Він завжди нам заважає!
— Але місіс Дженнінгс дома немає, і він не стане заходити.
— Краще я на це не покладатимуся, — заперечила Маріанна, вже прямуючи до сходів. — Людина, якій нікуди дівати власний час, завжди без найменшого докору совісті зазіхає на чужий.
Її висновок виявився вірним, хоча ґрунтувався він на хибному і несправедливому припущенні. Полковник Брендон справді увійшов до будинку, і Елінор, не сумніваючись, що сюди його привела щира тривога за Маріанну, свідчення якої вона побачила в засмученому і стурбованому виразі його обличчя і в тому, як схвильовано, хоча і стисло спитав він про її здоров'я, не могла вибачити сестрі таку зневагу до нього.
— Я зустрів місіс Дженнінгс на Бонд-стріт, — сказав він, привітавшись, — і вона умовила мене заїхати. Втім, без особливих зусиль, оскільки я припускав, що, певно, застану вас одну, чого мені дуже хотілося. Моя мета… моє бажання… єдина причина, чому я цього бажав… Мені здається… я сподіваюся, це може принести утіху… Ні-ні, яка ж утіха?… Про утіху поки що, зрозуміло, немає мови… Але переконати вашу сестру… раз і назавжди… Мої почуття до неї, до вас, до вашої матінки — ви дозволите мені дати їм доказ, відкривши вам деякі обставини, які ніщо, окрім найщирішої пошани… окрім гарячого бажання бути корисним… Мені здається, моя сміливість є виправданою… хоча я витратив багато годин, переконуючи себе, що чиню правильно, але ж я можу і помилятися? — Він замовк.
— Я розумію вас, — відповіла Елінор. — Ви хотіли б повідомити мені щось про містера Віллоубі. Щось таке, що ще більше викриє його характер. Зрозуміло, це — найкраща дружня послуга, яку ви тільки можете надати Маріанні. Я буду вдячною за все, що почую, і вона також… але пізніше, не зараз. Благаю вас, розкажіть мені все.
— Неодмінно. Коротше кажучи, коли я виїхав з Бартона в жовтні… Ні, так вам буде важко зрозуміти… Я повинен повернутися в минуле. Боюся, міс Дешвуд, в мені ви знайдете дуже поганого оповідача. Не знаю навіть, з чого почати. Ні, без моєї власної історії обійтися, на жаль, не можна. Але вона буде короткою. Подібна тема, — додав він з важким зітханням, — не спокусить мене на зайві подробиці.
Він замовк, збираючись з думками, а потім з новим зітханням продовжив:
— Певно, ви забули розмову… адже на вас, вважаю, ніякого враження вона справити не могла… Нашу розмову якось увечері в Бартон-парку під час танців, коли я згадав, що ваша сестра Маріанна трохи нагадує мені одну мою давню знайому.
— Ні-ні, — сказала Елінор, — саме її я й не забула.
Схоже, йому було приємно, що вона не забула, і він додав:
— Якщо мене не вводить в оману непевний і ніжний спогад, вони були схожі не лише зовнішністю, але й вдачею. Ті самі палкі почуття, та сама палка уява і характер. Та, про яку я вам кажу, була близька моя родичка, що осиротіла в дитинстві і перебувала під опікою мого батька. Майже однолітки, ми з найніжнішого віку гралися разом і товаришували. Не пам'ятаю часу, коли б я не любив Елізи. Коли ж ми виросли, я мав до неї почуття, на яке, можливо, ви, судячи з теперішньої моєї похмурості, гадаєте, що я не здатен. Її ж прихильність до мене, я переконаний, була такою ж гарячою, як і вашої сестри до містера Віллоубі, і такою ж нещасливою, хоча і з іншої причини. В сімнадцять років я втратив її назавжди. Її видали заміж, видали проти її волі за мого брата. Вона була багата, а наш родовий маєток обтяжували борги. Боюся, лише цим пояснювалася поведінка того, хто був її дядьком і опікуном. Мій брат був недостойний її, він навіть не любив її. Я плекав надію, що її почуття до мене послужить їй опорою у всіх бідах, і якийсь час так воно й було. Але, нарешті, прикрість її становища — з нею поводилися вкрай зневажливо — ослабила її рішучість, і хоча вона обіцяла мені, що нічого… Але як нецікаво я розповідаю! Адже я навіть не згадав, як усе це відбулося. Ми вирішили втекти до Шотландії, і чекати залишалося лише кілька годин, коли покоївка моєї кузини видала нашу таємницю, чи то з легковажності, чи то з підступності. Мене відіслали до далекого родича, а її позбавили свободи, товариства, яких би то не було розваг, доки мій батько не домігся свого. Я дуже покладався на її твердість, і удар виявився суворим, але, коли б її шлюб був щасливий, напевно, я, тоді ще зовсім юний, через кілька місяців змирився б із ним, і, в усякому разі, не жалкував би через нього зараз. Але щасливим він не був. Мій брат не мав до неї ані найменшої симпатії, його вабили ниці задоволення, і з самого початку він ставився до неї погано. Наслідок усього цього для такої молодої, жвавої і недосвідченої жінки, як місіс Брендон, був цілком природним. Спочатку вона змирилася зі своєю нещасливою долею, і було б краще, коли б вона не переживала тих страждань, які викликали в ній спогади про мене. Але чи можна дивуватися, що вірність подібному чоловіку зберігати було важко і що, не маючи друга, який міг би дати їй добру пораду або стримати її (мій батько прожив після їхнього весілля лише кілька місяців, я ж перебував з моїм полком в Індії), вона опустилася і стала легковажною жінкою? Коли б я залишився в Англії, то, мабуть… Але я вирішив заради щастя їх обох не бачитися з нею кілька років і ради цього домігся переводу в інший полк. Потрясіння, якого завдало мені її весілля, — продовжував він з незвичайним хвилюванням, — було дрібницею порівняно з тим, що я відчув, коли приблизно через два роки до мене дійшла звістка про її розлучення. Ось звідки ця похмурість… Навіть зараз думка про ті страждання…
Його голос урвався, він поквапливо підвівся і кілька разів пройшовся кімнатою. Елінор, зворушена його відвертістю, а ще більше — його душевним сум'яттям, не могла вимовити ані слова. Він побачив її сповнений співчуття погляд, підійшов до неї, узяв її руку, потиснув, а потім поцілував із вдячною пошаною. Через дві-три хвилини він оволодів собою і вів далі вже спокійно:
— Після цих тяжких днів минуло майже три роки, перш ніж я повернувся до Англії. Ледве приїхавши, я відразу, певна річ, спробував її розшукати. Але пошуки ці були так само марними, як і сумними. Я зміг знайти тільки першого її спокусника, і були всі підстави побоюватися, що, розлучившись з ним, вона лише ще більше поринула в гріховне життя. Встановлене їй згідно із законом утримання зовсім не відповідало її приданому і було дуже недостатнім для забезпеченого існування, а від брата я дізнався, що за кілька місяців до мого приїзду право на отримання цих грошей було передано іншій особі. Він вважав, — і без жодного докору сумління, — що її марнотратство і спричинене ним лихо примусили її відмовитися від невеликого, але постійного доходу, заради одноразового отримання необхідної їй у ту хвилину суми. Врешті-решт, коли я пробув у Англії понад півроку, я все ж таки відшукав її. Співчуття до колишнього мого слуги, для якого після мого від'їзду настали чорні дні, привело мене до в'язниці, куди його помістили як неспроможного боржника; і ось там я побачив мою нещасну сестру, ув'язнену за таке саме порушення закону. Як вона змінилася, як зів'яла, змучена всіма стражданнями, які тільки можна уявити! Мені було несила повірити, що виснажена хвора жінка переді мною була колись тією чарівною, що пашіла здоров'ям, красунею, яку я обожнював. Що я пережив, побачивши її… але навіщо ранити ваші почуття таким описом? Я й так уже завдав вам печалі. І те, що вона, здавалося, була в останній стадії сухот, послужило… так, у такому становищі це послужило єдиною утіхою для мене. Життя вже не могло дати їй нічого, окрім можливості гідно приготуватися до смерті. І цю можливість воно їй дало. Я помістив її в зручне помешкання, де її найліпшим чином доглядали, і відвідував її щодня протягом решти її короткого життя. Я був з нею в її останні хвилини.
Він знову замовк, щоб погамувати хвилювання, і Елінор сповненим жалю вигуком продемонструвала своє співчуття до долі його бідної кузини.
— Сподіваюся, вашу сестру не образить, — сказав він потім, — що я знайшов схожість між нею і моєю нещасною зганьбленою родичкою. Їхні долі не можуть бути однаковими, і коли б ніжна від природи натура однієї знайшла опору в більш твердому характері або більш щасливому шлюбі, вона могла б стати такою ж, якою, як ви побачите з часом, стане інша. Але до чого я все це кажу? Завдав вам жалю без жодної потреби. О, міс Дешвуд! Подібні спогади… яких я не торкався ось уже чотирнадцять років… до них небезпечно повертатися! Я постараюся не відволікатися і зосереджуся на найважливішому.