Як легіт, заходила й так само виходила через широко відчинені двері. Мабуть, таке слухання музики не заслуговує похвали. Можливо, якби Сибеліус знав, як його музику слухають, то насупив би свої великі брови, а на його товстій шиї утворилося б кілька зморщок. Однак Сибеліус давно помер та й Давид Ойстрах уже покинув цей світ. А тому Усікава, безцеремонно пропускаючи музику справа наліво, другою половиною свідомості безперестанку думав.
У такий час він любив думати, не обмежуючись лише конкретним об'єктом. Давав волю своїй свідомості так, ніби випускав собак на широке поле. Казав їм: "Біжіть, куди заманеться, робіть усе, що хочеться". А сам, занурившись по шию у воду, примруживши очі, мимоволі слухав музику. А коли собаки, безцільно стрибаючи навколо, качаючись на пагорбі, невтомно доганяючи один одного й марно переслідуючи білку, забруднились і, втомлені грою, повернулися, Усікава гладив їх по голові й знову надівав на них ошийники. Тоді й концерт Сибеліуса закінчився. Приблизно через півгодини. Якраз вчасно. Диктор оголосив, що наступна музика — "Симфонієта" Яначека. Таку назву Усікава десь чув. Але де, не міг пригадати. Намагався згадати, але чомусь в очах тьмарилося. Вони вкривалися чимось схожим на жовтаву млу. Напевне, пересидів у ванні. Усікава махнув на все рукою, вимкнув радіо й, вилізши з ванни, в самому рушнику навколо талії, добув з холодильника пиво.
Усікава мешкав тут сам-один. Колись мав дружину й двох маленьких дочок. Разом з ними жив у будинку, купленому в кварталі Тюорінкан міста Ямато префектури Канаґава. Мав маленький трав'янистий дворик і тримав собаку. Дружина мала досить правильні риси обличчя, а дітей можна було назвати навіть гарними. Дівчата не успадкували нічого від зовнішності Усікави. Звичайно, він тільки радів тому.
Однак раптово, як змінюється сцена в театрі, він залишився один. Навіть дивувався, що колись жив із родиною у власному будинку на передмісті. Усікава навіть подумав, що помилився у своїх фантазіях і свідомо, для власної зручності, видумав спогад про минуле. Однак, звісно, це була правда. Він мав дружину, з якою спав в одному ліжку, й двох єдинокровних дітей. У шухляді стола лежала сімейна фотографія з чотирма особами. На ній вони щасливо посміхалися. І навіть собака, здається, робив те саме.
Усікава не сподівався, що його родина знову об'єднається. Дружина з дітьми мешкала в Наґої. Дочки мали нового батька. Батька з нормальною зовнішністю, якої вони не соромилися, коли він приходив до школи на батьківські збори. Дочки майже чотири роки не бачилися з Усікавою, але, видно, особливо не жалкували за цим. Навіть листів не присилали. Та й сам Усікава, здається, не дуже сумував, що не може зустрітися з ними. Однак, звичайно, це не означає, що він не дорожив ними. Просто насамперед він мусив забезпечити своє існування і тимчасово вимкнути коло непотрібних думок.
А ще він знав, що всередині дочок тече його власна кров, навіть якщо вони перебувають далеко від нього. Навіть якби вони забули про нього, ця кров тектиме проторованою дорогою. Можливо, вони дуже довго його пам'ятатимуть. І колись у майбутньому десь знову проявляться ознаки Фукуске з великою головою. У несподіваний час і в несподіваному місці. І тоді люди, зітхаючи, водночас згадають про Усікаву.
Можливо, таку раптову картину він побачить ще за життя. А може, й ні. Байдуже. Від самої думки, що таке може статися, Усікава відчував задоволення. Не радість від помсти, а своєрідне задоволення, яке приносить розуміння того, що людина залишається невід'ємною частиною становлення цього світу.
Попиваючи пиво на дивані й поклавши свої короткі ноги на стіл, Усікава раптом подумав: "Можливо, не вдасться, але варто спробувати. І чого це я не догадався до такої простої речі? — дивувався він. — Мабуть, простішого не придумати. Хіба, як каже приказка, збоку не видніше?"
Наступного ранку Усікава ще раз вирушив до кварталу Коендзі й, зайшовши до першої ріелтерської контори, яка йому трапилася, запитав, чи немає вільної квартири в будинку, де мешкав Тенґо. Йому відповіли, що цей будинок вони не обслуговують. Мовляв, ним займається контора з питань оренди, що міститься поблизу станції.
— Тільки от гадаємо, що вільної квартири там не знайдете. Орендна плата за неї помірна, а розміщення зручне, тому люди з того будинку не виїжджають.
— Але все-таки для певності я спробую, — сказав Усікава.
І він подався до того ріелтора поблизу станції, що виявився молодиком двадцяти п'яти років, з чорним густим волоссям, сильно змащеним лосьйоном. У білісінькій сорочці й новенькій краватці. Видно, недавно став на цю роботу. На його щоках ще залишилися сліди прищів. Побачивши перед собою Усікаву з такою зовнішністю, він трохи сахнувся, але відразу взяв себе в руки й по-діловому всміхнувся.
— Вам пощастило, — сказав молодик. — Подружжя, яке жило на першому поверсі, через сімейні обставини вирішило негайно переселитися і тиждень тому звільнило квартиру. Учора її підмели й прибрали, але ще не оголосили для здачі в оренду. Оскільки вона на першому поверсі, то, можливо, вам заважатиме шум знадвору й сонячного світла буде мало. Проте вона досить зручна. Власник будинку планує перебудувати його в найближчі п'ять-шість років, тому в договорі про оренду просить застерегти умову про її звільнення через півроку після отримання повідомлення. Щоправда, стоянки для автомашини нема.
Усікава відповів, що це його не хвилює. Довго мешкати тут не збирається і автомашиною не користується.
— Гаразд. Якщо ви пристаєте на таку умову, то завтра можете переселятися. Звичайно, перед тим захочете оглянути квартиру, чи не так?
— Обов'язково, — відповів Усікава.
Молодик вийняв ключ з шухляди стола й передав його Усікаві.
— Вибачте, я трохи зайнятий, то чи не могли б ви самі її оглянути? Квартира порожня, а ключ принесете назад, коли повертатиметеся додому.
— Добре, — погодився Усікава. — А що, як виявиться, що я — злодій і ключа не поверну або зроблю з нього дублікат, щоб потім людей обікрасти?
Здивований такими словами, молодик якийсь час дивився на Усікаву.
— О, справді. То, може, для певності залишите свою візитну картку абощо?
Усікава вийняв з гаманця картку з написом "Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва" й передав молодикові.
"Усікава-сан", — прочитав молодик із серйозним виразом обличчя. Потім розслабився.
— Ви не здавалися мені схожим на людину, здатну вчинити зло.
— Дякую, — сказав Усікава, й на його губах з'явився усміх настільки ж беззмістовний, як і візитна картка.
Такі слова про себе він почув уперше в житті. І пояснив собі, що, можливо, зі своєю надто помітною зовнішністю він не годиться для вчинення зла. Його особливі прикмети надзвичайно легко описати. І навіть намалювати портрет. Якби поліція оголосила про його розшук, то днів за три його, напевне, впіймали 6.
Квартира виявилася кращою, ніж Усікава сподівався. Квартира Тенґо була зверху над нею, але, ясна річ, Усікава не мав змоги безпосередньо спостерігати, що в ній відбувається. Однак у поле зору з вікна потрапляв вхід до будинку. Можна було контролювати прихід і вихід Тенґо, а також простежити, хто до нього навідується. Якщо закамуфлювати фотоапарат, то, можливо, за допомогою телеоб'єктива вдасться сфотографувати й обличчя людей.
Щоб винайняти цю квартиру, йому довелося внести завдаток у розмірі тримісячної орендної плати, одномісячну передоплату й подячну винагороду в розмірі двомісячної орендної плати. Хоча орендна плата не була дуже високою, а завдаток повертався у разі розірвання договору, загальна сума виявилася значною. Через те, що Усікава виплатив чимало грошей Кажанові, на його банківському рахунку їх поменшало. Але з огляду на становище, в якому він опинився, Усікава мусив будь-що винайняти цю квартиру. Іншого вибору він не мав. Усікава повернувся до агента з питань оренди житла й, добувши з конверта заздалегідь приготовану готівку, уклав договір про оренду. Виписку про реєстр його фонду пообіцяв прислати згодом. Молодик не звернув на це особливої уваги, а після укладення угоди знову передав ключ Усікаві.
— Усікава-сан, від сьогодні вже можете жити в цій квартирі. Електрика й вода підключені, а от про подачу газу вам треба подзвонити в столичне газове управління, бо при цій операції потрібна ваша особиста присутність. А як щодо телефону?
— Сам щось придумаю, — відповів Усікава. "Укладання договору з телефонною компанією забере багато часу й на кватиру прийде електротехнік. Мабуть, буде зручніше користуватися телефоном-автоматом, що поблизу", — вирішив він.
Усікава ще раз зайшов в орендовану квартиру й склав список потрібних речей. На щастя, попередній мешканець залишив штори на вікні. Навіть з вицвілим квітчастим візерунком вони були доброю знахідкою, незмінною при спостереженні.
Список потрібних речей виявився не дуже довгим. Харчові продукти й питна вода. Фотоапарат з телеоб'єктивом і триніжок. Туалетний папір, спальний мішок альпініста, переносне паливо, польова скринька, маленький ножик, консервний ніж, мішок для сміття, прості речі туалету й електробритва, кілька рушників, кишеньковий ліхтарик, транзисторний радіоприймач. Мінімальна кількість білизни, пачка сигарет. От і все. Холодильник, кухонний стіл і ковдра не потрібні. Принаймні пощастило, що знайшов місце, де міг заховатися від дощу та вітру. Повернувшись до своєї власної квартири, Усікава запхав у сумку дзеркальний фотоапарат, телеоб'єктив і приготував чимало фотоплівок. Після того всі речі зі списку поклав у дорожню валізу. Решту потрібних товарів купив на торговельній вулиці перед станцією Коендзі.
Біля підвіконня кімнати на шість татамі Усікава поставив триніжок, на ньому — найсучасніший автоматичний фотоапарат фірми "Мінолта", приєднав до нього телеоб'єктив і в ручному режимі сфокусував його так, щоб у поле зору потрапляло обличчя людини, що заходила або виходила з будинку. Пультом дистанційного управління закривав затвор фотоапарата. Встановив електропривод. Кінець об'єктива обгорнув товстим папером, щоб не виблискував від світла. Край штори трошки підняв, а тому ззовні видніло щось схоже на паперову трубку. Та навряд чи хто-небудь на це звернув увагу.