Проте я не дивився на тебе зверхньо і, хоч би яким було твоє ставлення до цих записок, зовсім не збирався дорікати тобі за це. Хоча з появою маски становище погіршилось і наші стосунки ніби вмерзли в кригу, я повністю готовий сприйняти будь-яку твою реакцію на записки,— все-таки буде хоч якесь вирішення.
Ні, назвати це вирішенням не можна, хіба що сяким-таким виходом із скрутного становища. Гірке каяття, досада, відчуття поразки, прокляття, самоприниження... Я згорнув докупи всі погані думки, які охопили мене, і полегшено зітхнув, ніби здійснив велику справу більш-менш добре. Звичайно, я прагнув зробити все якнайкраще, але те, що навіть у ліжку я не зірвав маски, а вдався по допомогу до цих записок, означало: я підняв білий прапор. Хоч би який був наслідок, це все-таки краще, ніж ненормальний любовний трикутник — самоотруєння ревнощами, що розросталися, наче ракові клітини.
Якщо вдуматись, то я зібрав певний урожай. І хоча з першого погляду може здатися, що я марно старався і залишився ні з чим, однаково набутий досвід не зник безслідно. В усякому разі, я переконався, що справжнє обличчя — це лише недосконала маска. Чим не великий здобуток? Може, в мене забагато оптимізму, але усвідомлення цього перетворилось для мене в могутню силу, і я навіть у вічній кризі знайду життя і вдруге не борсатимусь, як навіжений... Та про це краще подумати пізніше, коли ти повернешся з умовами капітуляції в руках. Так чи інакше, а зараз нічого не залишається, як чекати...
Наче лялька-маріонетка з перерізаними нитками, я безсило звалився на підлогу, і мені хотілося тільки одного — якнайменше опиратися плину часу. Світлий прямокутник неба, вирізаний віконною рамою і краєм даху сусіднього будинку, здавався в'язничною стіною. Я прикипів до нього очима і намагався переконати себе в цьому. До тодішнього мого настрою дуже підходила думка, що не тільки я ув'язнений, а весь світ — величезна в'язниця. Я давав волю уяві і робив висновок, що кожна людина відчайдушно силкується втекти з цього світу. Однак справжнє обличчя, ставши зайвим, як хвіст людині, несподівано обертається кайданами, і нікому не щастить вирватись... Я — інша річ... Тільки мені, хай навіть на коротку мить, вдалося побувати по той бік стіни... І хоча я, не витримавши тамтешньої густої атмосфери, відразу повернувся, все-таки скуштував того життя... Поки існування тієї стіни залишається незаперечним, справжнє обличчя — недосконала копія маски — не вселяє ніякого почуття власної вищості... Думаю, що, вислухавши моє зізнання, ти не зможеш заперечити принаймні проти цього...
Та як тільки бетонна стіна, що затуляла небо, почала бліднути й розчинятись у темряві, мене охопило роздратування — мовляв, чого це я не можу не звертати уваги на те, що час безжально збігає? Цікаво, до якого місця ти прочитала? Неважко вирахувати, якщо знати, скільки в середньому сторінок можна прочитати за годину. Припустімо, за хвилину одну сторінку, отже, шістдесят сторінок... Відтоді минуло чотири години двадцять хвилин, отже, незабаром скінчиш. Та, мабуть, іноді ти на чомусь спотикалась і мимоволі перечитувала деякі місця. Інколи ти мусила себе переборювати, стиснувши зуби, як під час морської хвороби. Та хоч би скільки разів ти переривала читання, воно забере менше ніж годину... Зненацька я без жодних причин зірвався на ноги і відразу ж подумав, що не було потреби вставати, але знову лягати не хотілося. Увімкнув світло й поставив на плиту чайника.
Повертаючись із кухні, раптом відчув твій запах. Напевне, його поширювала косметика на туалетному столику, що стояв у спальні коло дверей.
Зненацька мене занудило — так буває тоді, коли горло змащують йодом. Мабуть, це реакція п'явок, що вилізли наверх. Та хіба я, що вже одного разу грав головну роль у виставі масок, мав право судити про чужу косметику? Треба бути великодушним. Раз і назавжди мушу позбутися дитячого упередження до косметики та накладних кучериків. І тоді, наслідуючи метод лікування від огиди до гадюк, я вирішив зосередити всю свою увагу на психології косметики... Косметика... Виготовлення обличчя... Усе це, зрозуміло, заперечення справжнього обличчя... Сміливе зусилля, змінивши свій вигляд, хоч на крок наблизитися до іншої людини. А коли косметика приносить очікуваний ефект... Чи можуть жінки не відчувати тоді до неї ревнощів?.. Щось не помітно... І от що дивно. Як розуміти те, що найревнивіша жінка зовсім не реагує на іншу, яка перехопила її обличчя?.. Від убогості уяви чи від бажання самопожертви?.. А може, від надміру егоїзму та уяви, що не дозволяє їй відрізнити себе від іншої жінки?.. Всі ці міркування летіли мимо цілі й не могли вилікувати мене від огиди до косметики. (Тепер, звичайно, я думаю інакше. Тепер я продовжив би так. Жінки не ревнують до своєї косметики, мабуть, тому, що інстинктивно усвідомлюють, як упала вартість справжнього обличчя. Підсвідомо відчувають, що його цінність — пережиток епохи, коли спадкова власність забезпечувала суспільне становище. Чи це не означає, що вони набагато практичніші й розумніші за чоловіків, які з усієї сили чіпляються за авторитет справжнього обличчя? Але ті ж самі жінки накладають заборону на косметику, коли йдеться про дітей. Отже, щось їх непокоїть? Та все одно відповідальність за це, напевно, треба шукати не стільки в невпевненості жінок, як у консерватизмі початкової шкільної освіти. Якщо з першого класу прищеплювати думку про користь косметики, то, природно, і чоловіки зможуть покірно її прийняти... Та годі про це. Бо хоч би скільки пояснень я наводив, вони все одно здаватимуться бравадою спійманого злочинця. Ясно одне: і маска не може вилікувати мене від підсвідомої огиди до косметики).
Щоб відвернути увагу від цих думок, я ввімкнув телевізора. Як одна біда йде, то за собою другу веде — показували зарубіжну хроніку, повідомляючи про бунт американських негрів. Об'єктив кінокамери зупинився на бідолашному негрові у порваній сорочці, якого тягли білі поліцейські, а диктор діловито сповіщав:
"Расові заворушення в Нью-Йорку, з тривогою очікувані напередодні довгого чорного літа, привели до передбачених компетентними органами наслідків. Вулиці Гарлема заполонило понад п'ятсот поліцейських, негрів і білих. Вжито запобіжних заходів, як після літа 1943 року. В багатьох церквах одночасно із недільною відправою відбуваються мітинги протесту. І поліцейські, і негритянське населення дивляться одні на одних з презирством і недовірою..."
Мене охопило нестерпне відчуття болю й смутку, ніби в зубах застряла гостра риб'яча кістка. Звичайно, я не маю майже нічого спільного з неграми, якщо не рахувати того, що ми — об'єкти дискримінації. У негра є опора — товариші, а я — один як палець. Якщо негритянська проблема може стати серйозною соціальною проблемою, то моя не вийде ні на крок за особисті рамки. Але, спостерігаючи сцени того заворушення, я мимоволі відчув, як мені перехопило дух, бо я уявив себе серед багатьох тисяч таких, як я, чоловіків і жінок, які втратили обличчя. Цікаво, чи станемо й ми проти упередження так само рішуче, як негри? Ні, це неможливо. Скоріше, роздратовані власною потворністю, поб'ємося між собою або, в кращому випадку, порозбігаємось хто куди, щоб не стовбичити один перед одним... І це ще я витерпів би. Але мене, здається, причарували ті заворушення. Без усякої потреби, з найменшого приводу юрби нас, чудовиськ, кинуться в атаку на обличчя звичайних людей. З ненависті? Чи з корисливим наміром знищити нормальне обличчя й поповнити свої ряди хоча б однією людиною? В обох випадках привід був вагомий, та понад усе я палав бажанням загубитися в бурі заворушення, як простий солдат. Адже саме йому гарантується повна анонімність. І без обличчя він може безперешкодно виконати свій обов'язок, таким чином надавши змісту своєму існуванню. Хоч як це дивно, але саме загін безликих солдатів — ідеальна військова частина. Ідеальна військова частина, яка, не здригнувшись, кинеться руйнувати заради руйнування.
Можливо, у фантазії так воно і сталося б. А от у дійсності я все ж був один-однісінький. Людина, яка не вбила й пташини, хоча в кишені тримала пневматичного пістолета. З огидою вимкнувши телевізора, я оглянувся на годинника — відведена тобі одна година вже минула.
Я почав хвилюватися. Прислухався до кожного звуку, щохвилини позирав на годинника — почувався несЧерпно стривоженим, як під час повені, коли невблаганно прибуває вода... О, йде!.. Та ні, загавкав сусідський пес, напевно, хтось чужий. А зараз?.. Знову не ти... В тебе хода не така важка й лунка. Незабаром під'їхала автомашина, хряснули дверцята, але, на жаль, з провулка за будинком. Я чимраз більше непокоївся. Власне, що сталося? Невже щось несподіване? Може, потрапила в аварію або який-небудь розпусник напав?.. Коли так, то принаймні могла б подзвонити... Навіть ти, така охоча до розпусти... Е, ні, є речі, над якими не можна насміхатись... Той наш досвід укритий такою тонкою, чутливою шкірою, що її не можна торкатися словами...
Якщо вже я так переживаю, то чи не краще піти тобі назустріч? Е, ні, не слід спішити, бо все скінчиться тим, що розминемось. Навіть якщо ти вже прочитала, то, щоб зібратися з думками і приготувати відповідь, витратила багато часу. А крім того, я доручив тобі поховати маску. Зошити залишиш собі як речові докази, а маску і ґудзика, щоб повністю стерти сліди того кошмарного сну, захочеш розірвати, розбити на дрібні шматочки — і це тебе затримає довше, ніж я сподівався. Так чи інакше, що буде далі — питання часу. Не виключено, що ти вже біля будинку. Через три хвилини піднімешся на ґанок, як звичайно, коротко подзвониш двічі... Ще дві хвилини... ще одна...
Не вгадав. Спробую ще раз від самого початку. Ще п'ять хвилин... Ще чотири... Ще три... Ще дві... Одна... Поки я без упину так повторював, настала дев'ята година, потім десята і нарешті стрілка наблизилася до одинадцятої. Від сильного напруження мої нерви перетворились на стальні трубки, що дзвеніли, резонуючи в лад із далеким величним шумом. Я пошепки запитував себе. Що ж могло статися?.. Куди пішла, як не додому?.. Але відповіді не було. І цілком природно... її не могло бути...