Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам'яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.
— До нестями допилася, людоньки, до нестями, — вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки, — недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер у крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила, — а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут...
Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. "Ні, гидко... вода... не варто, — бурмотів він сам до себе. — Нічого не буде, — додав він, — нічого чекати... що це, контора... А чому Замєтов не в конторі? Контора о десятій годині відчинена..." Він повернувся спиною до перил і оглядівся навколо себе.
"Ну то що ж! І піду! — проказав він рішуче і, зійшовши з мосту, попрямував у той бік, де була контора. В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, "щоб усе кінчити!" Цілковита апатія змінила її.
"Що ж, це вихід! — думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави. — Все-таки кінчу, бо хочу... А чи ж вихід це? Та байдуже! Аршин простору залишиться, — хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е... чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час у голову лізуть..."
У контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у переулок і пішов у обхід, через дві вулиці, — може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.
Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов у будинок, пройшов усе підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. "Цього тоді не було", — подумав він. Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: "Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, отже, у найми". Ось і третій поверх... і четвертий... "Тут!" Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся останніми сходинками і ввійшов у квартиру.
Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.
Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.
Робітники, видно, загаялись, і тепер нашвидку згортали свій папір і збиралися додому. Поява Раскольникова майже не привернула їхньої уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольников схрестив руки і почав прислухатись.
— Приходить вона, ото, до мене вранці,— говорив старший молодшому, — рано-ранесенько, вся вичепурена. "І чого ти, кажу, передо мною лимонничаєш, чого передо мною, кажу, апельсинничаєш?" — "Я хочу, каже, Тите Васильовичу, віднині і на весь час у повній вашій волі бути". Он воно як! А вже убрана як: журнал, чисто тобі журнал!
— А що це, дядечку, журнал? — спитав молодий. Він, очевидно, набирався життєвого досвіду у "дядечка".
А журнал, це є, братіку ти мій, такі малюночки кольорові, і прибувають вони сюди до тутешніх кравців щосуботи, поштою, з-за кордону, для того тобто, щоб знати, як кому вбиратися годиться, чоловікам і жіночій статі. Малюнок, значить. Чоловіків усе більше в бекешах[2-48] малюють, а вже по жіночій частині такі, брат, кралі, що віддай ти мені все, і того мало!
— І чого-чого в цьому Пітері нема! — із захватом вигукнув молодший, —крім батька-матері, все є!
— Крім цього, братіку ти мій, все знайдеться, — повчально закінчив старший.
Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.
— Вам чого треба? — спитав він раптом, звертаючись до нього.
Замість відповіді Раскольников підвівся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.
— Та чого тобі треба? Хто такий? — крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.
— Квартиру хочу найняти, — сказав він, — оглядаю.
— Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.
— А підлогу вимили; фарбуватимуть? — говорив далі Раскольников. — Крові немає?
— Якої крові?
— А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.
— Та що ти за один? — вигукнув занепокоєно робітник.
— Я?
— Ти.
— А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.
Робітники здивовано подивились на нього.
— Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба, — сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.— Гей, двірник! — гукнув він, виходячи в підворіття.
Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожих: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.
— Чого вам? — озвався один із двірників.
— У контору ходив?
— Зараз був. А вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Нащо вам?
Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.
— Фатеру дивитись приходив, — сказав, підходячи, старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де ми працюємо. "Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати". І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.
Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.
— Та ви хто такі будете? — гримнув він якомога грізніше.
— Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у переулку, недалеко звідси, у квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай... мене знає. — Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.
— А ви чого у фатеру ту приходили?
— Дивитись.
— А що там дивитись?
— А от взяти б та й одвести в контору? — втрутився зненацька міщанин і замовк.
Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:
— Ходім!
— Та й одвести б! — підхопив уже сміливіше міщанин. — Чого він про те допитувався, що в нього на думці, га?
— П'яний не п'яний, а бог його знає, — пробурмотів робітник.
— Та вам чого? — гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись, — ти чого причепився?
— А злякався — в контору? — насмішкувато сказав йому Раскольников.
— Чого злякався? Ти чого причепився?
— Пройдисвіт! — вигукнула жінка.
— Та чого з ним балакати, — крикнув другий двірник, здоровезний чолов'яга в арм'яку нарозхрист і з ключами за поясом.— Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь... Забирайся!
І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі.
— Чудний якийсь, — промовив робітник.
— Чудні нині стали люди, — сказала жінка.
— А все-таки одвести б у контору, — докинув міщанин.
— Не варто зв'язуватись, — вирішив високий двірник. — Справжній тобі пройдисвіт! Сам на те лізе, звісно, а зв'яжись, не розв'яжешся... Знаємо!
"То йти, чи ні", — думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті й роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього... Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики... Серед юрби стояв якийсь екіпаж... Замерехтів серед вулиці вогник. "Що це?" Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться.
VII
Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали; кучер стояв збентежений і зрідка повторював:
— Гріх який! Господи, гріх же який!
Раскольников протиснувся, скільки можна було, і побачив, нарешті, що викликало цю метушню й цікавість. На землі лежав тільки що збитий кіньми чоловік, мабуть, непритомний, дуже погано вдягнений, але в "благородному" убранні, весь у крові.