Емігранти й не здогадуються, що справжніх націстів майже не посилали на фронт, — майже всі, що полягли там, були зовсім іншими людьми — такими, наприклад, як Губерт Кніпс, що жив у тому ж будинку, де й Вінекени, та Гюнтер Кремер, син пекаря; хоч вони й були ватажками в гітлерюгенді, їх обох послали на фронт, бо вони "не вкладали душі" в політику націстів і не хотіли шпигувати за товаришами й доносити на них. Каліка — того б ніколи не послали на фронт, бо він у всьому наслідував правителів, як наслідує і тепер. Він — уроджений пристосованець. Справа тут зовсім не в тому, що думають колишні емігранти. А вони, звичайно, тільки й уміють поділяти людей на винних та невинних, націстів та ненацістів.
До батька Марі часто заходив крайзляйтер Кіренган, він просто брав із шухляди пачку сигарет, не даючи ні талонів, ні грошей, закурював, сідав навпроти батька Марі на прилавок і говорив: "А що, Мартіне, коли б ми тебе посадили в невеличкий, затишненький і зовсім не страшний концтабір, га?" На це батько Марі відповідав: "Свиня завжди лишиться свинею, а ти завжди був нею". Вони знали один одного ще з шестирічного віку. Кіренган шаленів і погрожував: "Мартіне, не заходь так далеко, не переборщуй!" На це батько Марі відповідав: "А я піду ще далі: забирайся геть звідси!" Тоді Кіренган говорив: "Коли так, то я потурбуюся, щоб ти потрапив не в затишний, а в найгірший концтабір". Так повторялося час від часу, і батька Марі таки забрали б, якби гауляйтер не тримав над ним свою "захисну руку", але чому він це робив, ми так ніколи й не дізнались. Він, природно, не тримав свою "захисну руку" над усіма, зокрема над шкіряником Марксом та комуністом Крупе, їх замордували. А гауляйтеру тепер живеться добре, у нього є власне будівельне підприємство. Зустрівши якось Марі, він сказав, що "скаржитись не має на що". Батько Марі не раз говорив мені: "Які жахливі були націстські часи, ти можеш уявити по тому, що я дійсно завдячую своїм життям отій свині — гауляйтеру і що тепер навіть мушу письмово засвідчити, що завдячую саме йому".
Тим часом я знайшов номер Каліка, але набирати його не поспішав. Я пригадав, що завтра у матері черговий журфікс. Я міг би піти туди та за рахунок своїх батьків принаймні напхати кишені сигаретами й солоним мигдалем, прихопити ще кульочок оливок і другий — печива з сиром, а потім обійти гостей з капелюхом і зібрати пожертву "для члена родини, який терпить нужду". Одного разу, ще п'ятнадцяти років, я зробив так — збирав "на особливі потреби" — і напросив близько ста марок. Я навіть не відчував докорів сумління, коли потім витратив ті гроші на себе, а якщо завтра збиратиму "для члена родини, який терпить нужду", то мені й брехати не доведеться — адже я справді член родини і в нужді; а потім ще можна піти в кухню, поплакати в Анни на грудях і сховати собі в кишеню кілька шматочків ковбаси. Всі ті ідіоти, материні гості, сприймуть мою витівку як дотепний жарт, навіть мати змушена буде з кислою посмішкою дивитись на це як на жарт, — і ніхто не взнає, як усе це серйозно для мене. Ті люди нічого не тямлять. Вони хоч і знають, що клоун мусить бути меланхоліком, якщо він талановитий клоун, але що меланхолія у нього справді таки буває, цього їм не збагнути. У матері на журфіксі я міг би побачити їх усіх — Зоммервільда і Каліка, лібералів і соціал-демократів, шість різних сортів президентів і навіть протиатомників (мати моя теж днів зо три побула борцем проти атомної бомби, але потім, коли якийсь президент якогось там об'єднання пояснив їй, що послідовна антиатомна політика може привести до різкого падіння акцій, вона негайно, буквально в ту ж мить, побігла до телефонного апарата, подзвонила в відповідний комітет і відмежувалась). А тоді б я — вже зовсім наприкінці, коли обійду всіх з капелюхом, — прилюдно дав би Каліку ляпаса, Зоммервільда обізвав би лицемірним попом, а всіх присутніх членів католицького проводу звинуватив би в підбурюванні до розпусти й шлюбної зради.
Я зняв палець з диска, не подзвонивши Каліку. Мені лиш хотілось запитати, чи він уже переборов своє минуле, чи в порядку ще його зв'язки з владою і чи не міг би він мене просвітити в питанні єврейської інтелектуальності. Колись Калік на вечорі гітлерюгенда виступив з доповіддю під назвою "Макіавеллі, або Спроба домогтися зв'язку з владою". Я мало що зрозумів з його доповіді, тільки "щире й недвозначне визнання влади" самим Каліком, проте на обличчях інших присутніх ватажків гітлерюгенда я прочитав, що й на їх думку він занадто далеко зайшов. Калік майже зовсім не говорив про Макіавеллі, тільки про Каліка, і по виразу облич слухачів було видно, що вони сприймали ту балаканину як одвертий цинізм. Адже на світі є такі типи, — про них часто пишуть у газетах, — садисти. Калік був не що інше, як політичний садист, і де б він не з'явився, всюди лишав по собі розтлінні душі.
Я вже заздалегідь радів тому журфіксу. Нарешті мені хоч що-небудь та перепаде з капіталу моїх батьків: оливки, мигдаль, сигарети, — я ще напхаю собі в кишені сигар, цілими пачками, а потім продам їх трохи дешевше. Я зірву з грудей Каліка орден і дам йому по пиці. Порівняно з ним, навіть моя мати здається мені людянішою. Коли я з ним зустрівся востаннє, в гардеробній моїх батьків, він так сумно глянув на мене і сказав: "У кожної людини є своя надія, християни це називають милістю". Я не відповів йому нічого. Зрештою, я ж не християнин. Пригадую, він тоді в своїй доповіді говорив ще про "ерос жорстокості" та про "сексуальний макіавеллізм". Як згадаю той його "сексуальний макіавеллізм", то мені стає шкода повій, до яких він ходить, так само як шкода жінок, змушуваних законом до шлюбних обов'язків з яким-небудь негідником. Я подумав про численних гарненьких молодих дівчат, яким доведеться займатися "тим ділом" без будь-якого бажання або за гроші з таким типом, як Калік, або ж безплатно з законним чоловіком.
18
Замість номера Каліка я набрав номер "бурси", в якій живе Лео. Колись же та повинні вони скінчити свою трапезу, проковтнути всі ті салати, що вгамовують хтивість. Почувши вже знайомий мені голос, я зрадів. Тепер той чолов'яга палив сигару, і капустою від нього не так тхнуло.
— Шнір, — назвався я. — Пам'ятаєте?
Він засміявся.
— Аякже, пам'ятаю, — відповів старий. — Сподіваюсь, ви не буквально мене зрозуміли й не спалили свого Августіна?
— Ні, таки спалив, — мовив я. — Порвав той талмуд на шматки й аркуш за аркушем кинув у грубку.
Якусь мить він помовчав, потім додав хрипко:
— Ви жартуєте.
— Ні, — заперечив я, — в таких ділах я завжди по слідовний.
— Боже праведний, — сказав він, — невже ви не схопили діалектичного зерна в моїх порадах?
— Ні, — відповів я, — я людина пряма, чесна й проста. А як там мій братуха, — запитав я, — коли вже панове зволять закінчити свою трапезу?
— Тільки-но подали їм десерт, — відповів він, — тепер уже не довго ждати.
— Що ж там подали? — поцікавився я.
— На десерт?
— Ага.
— Власне, я й не маю права говорити про це, але вам скажу. Сливовий компот, приправлений сметаною. Від самого вигляду слинка тече. А ви любите сливи?
— Ні, — сказав я, — я відчуваю незбагненну і водночас непереборну відразу до слив.
— Раджу вам почитати дослідження Гоберера про ідіосинкразію. Все це залежить від дуже й дуже ранніх переживань — переважно ще до народження. Це страшенно цікаво. Гоберер ретельно дослідив вісімсот таких випадків. Скажіть, ви — меланхолік?
— Звідки вам це відомо?
— Я чую по голосу. Вам слід би помолитися й прийняти ванну.
— Ванну я вже прийняв, а молитись не можу, — відповів я.
— Шкода, — сказав він. — Я подарую вам нового Августіна. Або К'єркегора.
— Той у мене ще є, — мовив я. — Скажіть, будь ласка, чи не могли б ви передати моєму братові ще одне прохання?
— Охоче, — відповів він.
— Передайте йому, щоб він приніс мені грошей. Скільки зможе дістати.
Старий щось пробурчав собі під ніс, а потім сказав голосніше:
— Це я все записую. "Принести грошей, скільки зможе дістати". Між іншим, вам слід почитати Бонавентуру. Прекрасний твір — і глядіть мені, не зневажайте так дуже дев'ятнадцяте століття. Слухаючи ваш голос, можна припустити, що ви зневажаєте дев'ятнадцяте століття.
— Це правда, — мовив я, — я ненавиджу його.
— Помилковий погляд, — констатував він, — дурниці. Навіть архітектура не була такою поганою, як її зображають. — Він засміявся. — Перш ніж ненавидіти дев'ятнадцятий вік, ви почекайте, чим скінчиться двадцятий. Ви нічого не маєте проти, якщо я, розмовляючи з вами, доїм свій десерт?
— Сливовий компот?
— Ні, — сказав він і тоненько засміявся. — Я впав у неласку, і мені не дають їсти з панського столу, а тільки з кухні для челяді; сьогодні на закуску пудинг з паленим цукром. Між іншим... — він, видно, вже набрав у рот пудингу, проковтнув і, хихикаючи, вів далі, — між іншим, я мщу їм за це. Годинами розмовляю по телефону з колишнім колегою, що живе в Мюнхені, він теж був учнем Шелера. Часом дзвоню в Гамбург у довідкове бюро кінотеатрів або в Берлін на метеостанцію, — це я так, щоб помститися. При нинішній автоматичній системі перемикання цього ж ніхто не помітить. — Він знову почав жувати, захихикав і потім додав пошепки: — Церква ж багата, страшенно багата. Від неї смердить грошима, як од трупа якогось багатія. А от бідні покійники — ті пахнуть приємно. Ви це знаєте?
— Ні, — відповів я. Відчуваючи, що головний біль вщухає, я червоним кружечком обвів номер телефону тієї "бурси".
— Ви невіруючий, правда? Не кажіть — "ні", я по голосу чую, що ви невіруючий. Адже так?
— Так, — підтвердив я.
— Це нічого, зовсім не страшно, — сказав він, — у пророка Ісайї є одне місце, його навіть апостол Павло цитує в посланії до римлян. Слухайте уважно: "І побачать усі, кому про нього ще не сповіщали, і зрозуміють усі, хто ще нічого не чув". — Він зловтішно захихикав. — Ви мене зрозуміли?
— Так, — стомлено відповів я.
Раптом він сказав досить голосно:
— На добраніч, пане директор, на добраніч, — і поклав трубку. Останні його слова прозвучали, як зла пародія на раболіпство.
Я підійшов до вікна й поглянув на годинник, що висить на розі вулиці. Було майже пів на дев'яту. Щось надто вже довго вони там вечеряють.