Іванові Івановичу здалося, що сидить він у величному храмі з блакитною підлогою, блакитним куполом, з колонами із живих дубів. Це було схоже на сон.
Але раптом… Що ж це таке? Ліс ураз зашумів — наче глибоко зітхнув. Було дуже схоже на легке зітхання від того, що ось нарешті після довгого чекання життя дерев прокидається знову — в отих язичках розпуклих бруньок. Бо ж чому тоді ворухнулося гілля, а слідом за цим засвіркала синиця, а дятел бадьоро застрочив барабанним музикальним дробом, закликаючи подругу, оповіщаючи ліс про зародження кохання?
Адже він один із перших, як і вальдшнеп, подає сигнал до урочистої симфонії весни; тільки вальдшнеп кличе тихо, в сутінках, обережно, кличе згори: "Хор-хор! Хор-хор!" А дятел, знайшовши своє сухе дуплечко на заповітному сучку, нестямно, сміливо рішуче сповіщає па первозданному інструменті радості: "Кр-р-р-р-р-р-р-р-р-раса!"
Авжеж, тому й зітхнув ліс полегшепо, що чудо звершилося й настав час здійснення сподівань. І птаство озвалося до нього, могутнього богатиря й рятівника. Іван Іванович виразно чув це. Адже він і прийшов сюди, щоб послухати ліс та його мешканців.
І він був би щасливий, як і кожного року о такій порі, коли б край галявинки не виділялася пляма — порожня, не заповнена блакиттю, а позначена лише свіжою землею, змішаною з опалим торішнім листям. Сумно дивитися на таку пляму весною, та ще й на самісінькому початку загального тріумфу в природі.
Але знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Він уже встиг полонити Толика, він так і почав жити — з доброти, маленький Бімко.
"Якою ж буде його доля? — подумав Іван Іванович. — Не треба, ні, не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля мого друга. Не хочу я цього. Не треба".
Іван Іванович устав, випростався й майже крикнув:
— Не треба!
Ліс коротким відлунням повторив кілька разів: "Не треба… не треба… не треба…" Й замовк.
А була весна.
І краплинки неба на землі.
І було тихо-тихо.
Так тихо, ніби й немає ніде ніякого зла.
Але… все-таки в лісі хтось… вистрілив! Тричі вистрілив.
Хто? Навіщо? В кого?
Може, лиха людина поранила отого красеия дятла й добивала його двома зарядами…
А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки…
"Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів", — так подумав Іван Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до неба. І це було схоже на весняну молитву.
Ліс мовчав.