Вам не здається, що Янус Полуектович сам по собі надзвичайно цікава особистість?
— Здається, — погодився я.
— І мені теж здається, — сказав Едик. — Чим він, власне, займається, Романе?
— Дивлячись який Янус. У-Янус займається зв'язком із паралельними просторами.
— Гм, — сказав Едик. — Це нам навряд чи допоможе.
— На жаль, — промовив Роман. — Я ось теж весь час думаю, як пов'язати папуг із Янусом, і нічого не можу придумати.
— Але ж він дивний чоловік? — продовжував Едик.
— Так, безперечно. Почати з того, що їх двоє і він один. Ми до цього так звикли, що не думаємо про це…
— Ось про це я й хотів сказати. Ми рідко говоримо проЯнуса, ми надто поважаємо його. Але ж запевне кожен з нас помічав за ним хоч одне яке-небудь дивацтво.
— Дивацтво номер один, — сказав я. — Любов до помираючих папуг.
— Нехай так, — погодився Едик. — Ще?
— Пліткарі, — промовив Дрозд з гідністю. — Ось я одного разу просив у нього в борг.
— Так? — здивувався Едик.
— І він мені дав, — сказав Дрозд. — А я забув, скільки він мені дав. І тепер не знаю, що робити.
Він замовк. Едик якийсь час чекав продовження, а потім сказав:
— Чи відомо вам, наприклад, що кожного разу, коли мені доводилося працювати з ним ночами, рівно опівночі він кудись відходив і через п'ять хвилин повертався, і щоразу у мене виникало враження, що він так чи інакше намагається дізнатися у мене, чим ми тут із ним займалися до його відходу?
— Саме так, — сказав Роман. — Я це знаю чудово. Я вже давно помітив, що саме опівночі йому начисто відбиває пам'ять. І він про цей свій дефект прекрасно поінформований. Він кілька разів перепрошував і казав, що це в нього рефлекторне, пов'язане із наслідками сильної контузії.
— Еіам'ять у нього нікудишня, — сказав Володя Еіочкін. Він зім'яв аркушик із обчисленнями і жбурнув його під стіл. — Він весь час чіпляється, бачився ти з ним учора, чи не бачився.
— І про що розмовляли, якщо бачився, — додав я.
— Пам'ять, пам'ять, — пробурмотів Корнєєв нетерпляче. — До чого тут пам'ять? Не в цьому річ. Що там у нього з паралельними просторами?..
— Спочатку треба зібрати факти, — сказав Едик.
— Папуги, папуги, папуги, — продовжував Вітько. — Невже це все-таки дублі?
— Ні, — заперечив Володя Почкін. — Я прорахував. Це за всіма категоріями не дубль.
— Щоопівночі, — сказав Роман, — він іде ось у цю свою лабораторію і на кілька хвилин зачиняється там. Одного разу він забіг туди з таким поспіхом, що не встиг зачинити двері…
— І що? — запитала Стеллочка із завмиранням.
— Нічого. Сів у крісло, посидів трішечки і повернувся назад. І відразу запитав, чи не розмовляв я з ним про що-небудь важливе.
— Я пішов, — сказав Корнєєв, підіймаючись.
— І я, — додав Едик. — У нас зараз семінар.
— І я, — продовжив Володя Почкін.
— Ні, — заперечив Роман. — Ти сиди і друкуй. Призначаю тебе головним. Ти, Стеллочко, візьми Сашка і пиши вірші. А от я піду. Повернуся увечері, і щоб газета була готова.
Вони пішли, а ми залишилися робити газету. Спочатку ми намагалися щось придумати, але швидко втомилися і зрозуміли, що не можемо. Тоді ми написали невеличку поему про вмираючого папугу.
Коли Роман повернувся, газета була готова, Дрозд лежав на столі і поглинав бутерброди, а Почкін пояснював нам зі Стеллою, чому пригода з папугою цілком неможлива.
— Молодці, — похвалив нас Роман. — Чудова газета. А який заголовок! Яке бездонне зоряне небо! І як мало огріхів!.. А де папуга?
Папуга лежав у чашці Петрі, в тій самій чашці й на тому самому місці, де ми з Романом бачили його вчора. Мені аж дух захопило.
— Хто його сюди поклав? — поцікавився Роман.
— Я, — сказав Дрозд. — А що?
— Ні, нічого, — мовив Роман. — Нехай лежить. Правда, Сашко?
Я кивнув.
— Подивимося, що з ним буде завтра, — продовжив Роман.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Цей бідний, старий, невинний птах лається, як тисяча чортів, але він не розуміє, що говорить.
Р. Стівенсон
Одначе завтра вже рано-вранці мені довелося зайнятися своїми прямими обов'язками. "Алдан" був полагоджений і готовий до бою, і коли я прийшов після сніданку в електронний зал, біля дверей уже зібралась невеличка черга дублів із аркушами пропонованих задач. Я почав із того, що мстиво прогнав дубля Крістобаля Хунти, написавши на його папірчику, що не можу розібрати почерк. (Почерк у Крістобаля Хозевича був справді нечитабельний: Хунта писав російські літери готичним шрифтом.) Дубль Федора Симеоновича приніс програму, складену особисто Федором Симеоновичем. Це була перша програма, яку склав сам Федір Симеонович без усяких порад, підказок і вказівок із мого боку. Я уважно переглянув програму та задоволено пересвідчився, що складена вона грамотно, економно і не без дотепності. Я виправив деякі незначні помилки і передав програму своїм дівчатам. Потім я помітив, що в черзі нудиться блідий і наляканий бухгалтер рибзаводу. Йому було страшно і незатишно, і я відразу прийняв його.
— Та незручно якось, — бурмотів він, і боязко косився на дублів. — Он товариші чекають, раніше за мене прийшли…
— Нічого, це не товариші, — заспокоїв я його.
— Ну громадяни…
— І не громадяни.
Бухгалтер геть побілів і, схилившись до мене, промовив переривчастим шепотом:
— Отож-бо я дивлюся — не моргають вони… А ось цей у синьому — він, по-моєму, і не дихає…
Я вже відпустив половину черги, коли зателефонував Роман.
— Сашко?
— Так.
— А папуги немає.
— Як так немає?
— А ось так.
— Прибиральниця викинула?
— Питав. Не тільки не викидала, а й не бачила.
— Може, домовики бешкетують?
— У лабораторії директора? Навряд.
— М…М…М… — сказав я. — А може, сам Янус?
— Янус ще не приходив. І взагалі, здається, не повернувся з Москви.
— То як же це все розуміти? — запитав я.
— Не знаю. Подивимося.
Ми помовчали.
— Ти мене покличеш? — запитав я. — Якщо щось цікаве…
— Ну звичайно. Обов'язково. Бувай, друже.
Я примусив себе не думати про цього папугу, до якого мені, врешті-решт, було байдуже. Я відпустив усіх дублів, перевірив усі програми та зайнявся мерзотною задачкою, яка вже давно висіла на мені. Цю мерзенну задачу дали мені абсолютники. Спершу я їм сказав, що вона не має ані сенсу, ані розв'язку, як і більшість їхніх задач. Але потім порадився з Хунтою, котрий у таких речах розбирався дуже тонко, і він мені дав кілька обнадійливих порад. Я багато разів повертався до цієї задачі та знову її відкладав, а от сьогодні добив-таки. Вийшло дуже тонко. Саме коли я скінчив і блаженно відкинувся на спинку стільця, оглядаючи рішення здалеку, прийшов темний від злості Хунта. Дивлячись мені в ноги, голосом сухим і неприємним він поцікавився, відколи це я перестав розбирати його почерк. Це надзвичайно нагадує йому саботаж, повідомив він, у Мадриді в 1936 році за такі вчинки він наказував ставити до стінки.
Я розчуленно дивився на нього.
— Крістобалю Хозевич, — сказав я. — Я її все-таки розв'язав. Ви мали рацію. Простір заклинань справді можна згорнути по всіх чотирьох змінних.
Він підняв, нарешті, очі та подивився на мене. Напевне, я мав дуже щасливий вигляд, бо він пом'якшав і пробурчав:
— Дозвольте подивитись.
Я віддав йому аркушики, він сів поряд зі мною, і ми разом розібрали задачу від початку й до кінця і з насолодою просмакували два найтонших перетворення, одне з яких підказав мені він, а друге знайшов я сам.
— У нас із вами непогані голови, Алехандро, — сказав нарешті Хунта. — В нас є артистичність мислення. Як ви вважаєте?
— По-моєму, ми молодці, — сказав я щиро.
— Я теж так думаю, — сказав він. — Це ми опублікуємо. Це нікому не соромно опублікувати. Це не калоші-автостопи і не брюки-невидимки.
Настрій у нас усіх став пречудовий, ми почали розбирати нову задачу Хунти, і дуже скоро він сказав, що й раніше інколи вважав себе побрекіто, а в тому, що я у математиці невіглас, переконався при першій же зустрічі. Я з ним палко погодився і висловив припущення, що йому, мабуть, час уже на пенсію, а мене треба втришия гнати з інституту валити ліс, бо ні на що інше я не придатний. Він заперечив мені. Він сказав, що ні про яку пенсію не може бути й мови, що його слід пустити на добрива, а мене на кілометр не підпускати до лісорозробок, де певний інтелектуальний рівень усе-таки необхідний, а призначити мене треба учнем молодшого черпальника в асенізаційному обозі при холерних бараках. Ми сиділи, підперши голови, і займалися самознищенням, коли до залу заглянув Федір Симеонович. Наскільки я зрозумів, йому кортіло дізнатися мою думку про складену ним програму.
— Програма! — жовчно усміхнувшись, промовив Хунта. — Я не бачив твоєї програми, Теодоре, але я впевнений, що вона геніальна порівняно з цим… — Він з огидою подав двома пальцями Федору Симеоновичу аркушик зі своєю задачею. — Помилуйся, ось зразок убогості та ницості.
— Г-голубчики, — сказав Федор Симеонович збентежено, розібравшись у почерках. — Це ж п-проблема Бен Б-бецалеля. К-каліостро ж довів, що вона н-не має р-розв'язку.
— Ми самі знаємо, що вона не має розв'язку, — сказав Хунта, відразу ж наїжачившись. — Ми хочемо знати, як її розв'язувати.
— Як-кось ти дивно міркуєш, К-кристо… Як же шукати розв'язок, к-коли його немає? Б-безглуздя якесь…
— Даруй, Теодоре, але це ти дуже дивно міркуєш. Безглуздя — шукати розв'язок, якщо він і так є. Йдеться про те, що робити із задачею, яка розв'язку не має. Це глибоко принципове питання, яке, як я бачу, тобі, прикладникові, на жаль, не доступне. По-моєму, я даремно почав із тобою розмову на цю тему.
Тон Крістобаля Хозевича був надзвичайно образливий, і Федір Симеонович розсердився.
— Ось щ-що, г-голубчику, — сказав він. — Я н-не можу дискутувати з т-тобою таким тоном п-при юнакові. Т-ти мене дивуєш. Це н-неп-педагогічно. Якщо тобі завгодно п-продовжувати, прошу вийти зі мною у к-коридор.
— Прошу, — відповідав Хунта, розпрямляючись, як пружина, і рвучко хапаючи біля стегна неіснуючий ефес.
Вони церемонно вийшли, гордо задерши голови і не дивлячись один на одного. Дівчата захихотіли. Я теж не дуже злякався. Я сів, обхопивши руками голову, над залишеним аркушиком, і якийсь час краєм вуха слухав, як у коридорі могутньо рокоче бас Федора Симеоновича, через який прорізуються сухі гнівні вигуки Крістобаля Хозевича. Потім Федір Симеонович ревнув: "Прошу пройти до мого кабінету!" — "Прошу!" — проскреготів Хунта.