І вона розгортається перед очима читача поступово, неначе вилущується з кокона, в "Сазі про Форсайтів", у "Сім'ї Тібо" Мартена дю Гара, в "Людях доброї волі" Жюля Ромена, в "Хроніці сім'ї Паск'є" Дюамеля, у "Чарівній горі" Томаса Манна і в багатьох інших, хто заглиблювався в минуле, що передувало 1914 року, аби краще показати людей, події й ідеї нашого часу.
Тримаючись своїх власних шляхів, котрі іноді розходяться зі шляхами певної епохи, іноді перетинаються з ними, а іноді пролягають паралельно, література в своїх мандрах зустрічається з тим, що можна назвати "вічною людиною". Я маю на увазі істоту, котра, незважаючи на всі відмінності, пов'язані з епохою, середовищем і расою (обмежимось тільки цими трьома фетишами Іполита Тена), лишається настільки незмінною, неначе вся історія людства і переселення народів були всього-на-всього костюмованим балом. Ця істота постачає літературі інший матеріал, ніж мінливі різновиди людського роду, і при цьому матеріал першорядного значення. Найважливіші таємниці людини приховані в цій істоті, у "вічній людині", а не у випадкових обставинах, які готує їй доля.
Ясна річ, випадковим обставинам приділяють увагу не лише гаволови, які надають значення тільки поверховим дрібницям, але й мислителі, котрі відкривають за цими дрібницями прихований зміст. Це дослідники явищ з розумом природодослідників. Тепер у них склалася своя традиція, не надто давня, зате багата. Бальзак міг би зійти за їхнього родоначальника і патрона. Інший рід дослідників — дослідники людської істоти в її часовій оболонці, у них традиція така ж давня, як і європейська література, і вони гордо іменують себе гуманістами — назва почерпнута від слова "людина".
У літератури свій власний час,— він не той, який регулює звичне життя, і навіть не той, який пересуває стрілки на годинниках історії. Минуле, нинішнє, майбутнє в літературі не розмежовані між собою простою послідовністю, власне, у них взагалі немає меж, вони плинуть спільним і єдиним потоком. Щоб висловити цю думку чіткіше, я вдамся до поняття прогресу. Якщо законно говорити про прогрес у науці, в техніці, в організації суспільного життя, то що може означати прогрес у літературі? Вислів "Прекрасне ніколи не старіє" — не порожня фраза. Між поемами Гомера й "Паном Тадеушем" Міцкевича лежать двадцять шість віків. Та хіба цей величезний відтинок часу, наповнений стількома змінами, має якесь значення для оцінки художності й навіть актуальності цих поем? Чи не точніше було б сказати, що поеми "Іліада" з "Одіссеєю" і "Пан Тадеуш" — ровесниці, тому що їх породив один і той же час поезії? Платон писав у IV столітті до н. е., проте в мистецтві філософського діалога досі ніхто з ним не зрівнявся, хоча в нього було безліч послідовників.
Чи можна стверджувати, що терцина — вірш "Божественної комедії" — з часів Данте розвинулася, що поети двадцяти наступних поколінь вдосконалили її настільки, що версифікаційне мистецтво великого флорентійця після них виглядає таким же безпомічним і незграбним, як зброя епохи Дайте в порівнянні з сучасним озброєнням? Ні, нічого подібного не сталося.
Достоту так само як життя літературного твору не замикається в межах часу, так і творча фантазія не відає поділу на теперішнє й минуле. Все, що колись було, для письменника продовжує існувати, а світлові роки, які відділяють нас від міражів минулих епох, що блукають у Всесвіті, на хронометрі поетичної вразливості діють не більше секунди. Письменникові чужий, навіть не зрозумілий розподіл людських справ на такі, котрі гідні його праці, тому що в них пульсує день сьогоднішній, і на такі, котрі нібито втратили цінність, оскільки належать минулому. На всьому просторі земної кулі за весь період часу, що пройшла людина — мешканець Землі,— немає людської справи, яка не заслуговувала б віршованої строфи чи сторінки високої прози.
Притягальна сила історії не слабшає. На жаль, у ній уже немає незайманих сфер, як їх немає і на земній кулі: література скрізь зуміла влаштуватись. Декотрі постаті чи епохи вона заліпила, як соти, медом і воском. Кожний новий документ, виявлений в архіві, кожний удар лопати археолога насторожує письменника: чи не з'явилася нова тема? Квапливість іноді призводить до художніх помилок. Приклад тому "Тутанхамон на Кріті" Мережковського. Чарівливий і такий багатий пам'ятками культури егейський світ приховує в собі підступну пастку: тільки-но ми розшифруємо й прочитаємо егейські письмена — а це може статися будь-якої хвилини,— тільки-но ми почуємо голос світу, який досі мовчав, пізнаємо забарвлення і тон його думки, відразу ж реконструкція, побудована на лише матеріальних предметах і довільних домислах, перетвориться на кумедний курйоз.
Історія постачає літературі дещо більш цінне, ніж факти й постаті,— твори, які повідомляють про ці факти й постаті, проте не в формі сухих записів літописців, а в інтерпретації великих мислителів і художників слова. Геродот, Фукідід, Цезар, Саллюстій, Таціт, Комін, Макіавеллі, Длугош — я називаю тільки небагатьох, хто перший спав на думку,— все це велика скарбниця характерів, психологічних аналізів, конфліктів, сцен, діалогів, мотивів, котрі ввійшли в обіг і далі в ньому лишаються в різних версіях, причому іноді текст оригіналу повторюється майже дослівно. Те саме стосується мемуарів і листів. А втім, твори найнижчої якості можуть привернути увагу й імпонувати уяві настільки, що вводять в оману простодушних, які приймають їх на віру,— чого тільки не наплів Светоній, скільки диких вигадок не наплодив Діоген Лаерцій. Але існують книги-праматері з численним потомством, як Біблія, Гомер, "Махабхарата". Грецька міфологія протягом десятків віків панувала в літературі, де ніколи не займалася звичайна ранкова зоря, а тільки Еос чи Аврора, і в кожному вірші Місяць був сумною Селеною, що схиляється над сонним Ендіміоном. Потрібно було безліч поетичних хрестових походів, щоб зжити зі світу богів античності й очистити місце для святих церкви, відкрити доступ у літературу християнським легендам і хагіографії (життєписам святих). Але сьогодні в літературу знову повертаються Едіпи, Електри, Антігони й Орфеї.
Література безперервно оновлюється за рахунок власного матеріалу. Знову й знову повторюються одвічні мотиви, багато з яких уже звучали в давнину. Жіроду з іронічною грайливістю поставив перед своїм "Амфітріоном" цифру 38, маючи на увазі довгий ряд попередників. Та є теми, перед якими можна було б поставити й тризначне число, а можливо, й більше. Довговічність деяких літературних персонажів вражає й захоплює: монографії про них своєю яскравістю не поступаються фантастичному роману. Так, за спинами Папкіна й Заглоби — героїв Фредро й Сенкевича — ми бачимо численну юрбу рицарів-хвальків у костюмах всіх епох, що розмовляють усіма мовами, і лише десь у віддаленій перспективі IV століття до н. е. знаходимо їхній прототип — ветерана походів Александра Великого.
На сором письменницькій винахідливості, ми володіємо каталогами літературних тем і мотивів, які вже два тисячоліття мандрують у епосах, романах, драмах. Достоту як у класичному китайському театрі, де багато століть неослабним успіхом користується у все нових і нових сценічних обробках історія бідного студента, який щасливо замикає ланцюг своїх злигоднів золотим перснем мандарина. Гоцці нарахував тридцять шість трагічних ситуацій, що їх постійно використовують драматурги; Жерар де Нерваль зменшив цю кількість до двадцяти чотирьох, додавши, що всі вони випливають з семи смертних гріхів. Кожному драматургові слід було б перевірити обчислення Гоцці й Жерара де Нерваля.
Вірші ранніх поетів Америки стрясаються від співу соловейків і жайворонків, а тим часом, як стверджують орнітологи, ці птахи в Америці не водяться. Звідки ж їх узяли поети? З англійської поезії, яку вони наслідували, а та не могла обійтися без соловейків і жайворонків, принаймні відтоді, як Джульєтта сперечалася з Ромео: "It was the nightingale and not the lark..." ("Це співає соловейко, а не жайворонок...") Знадобилося багато часу, перше ніж зухвалі новатори відкрили вуха й очі й спрямували інтерес американської поезії на рідних дроздів. Той самий процес можна зараз спостерігати у поетів таких молодих країн як Австралія чи Нова Зеландія.
В сентиментальній "Валерії", яку читає панна в першій частині "Дзядів", є знаменита сцена, де Валерія танцює "танець з покривалом" в іспанському посольстві. З однаковою грацією Дельфіна танцює полонез, Корінна — тарантелу, інші героїні — кадриль чи менует, і неминуче при цьому присутній герой, щоб любов могла вразити його як грім. Так один і той же мотив здатен упродовж якихось десяти років знайти втілення в багатьох любовних історіях тієї епохи.
Не будемо сміятись, нащадки напевне знайдуть у нас образи, запозичені нами з книжок, до того ж ми не помітили навіть, що в нашому оточенні вони не існували. Літературний спадок володіє деспотичною владою над словом, над уявою, над баченням світу, і він здатен заслонити дійсність, як це сталося з поетами середньовіччя, що запозичили в стародавніх описи палаців і храмів, але прогавили замки й собори своєї епохи. Література може навіть прожити однією словесною субстанцією, почерпнутою з улюблених творів, як це було в поезії гуманістів. У ній невпинно перетасовувалися вірші й звороти римських поетів, і ніколи не можна було точно вирішити, чи чуємо ми голос живого серця чи відлуння померлих епох. Якщо ж поет наважився дати образ нового часу, нових людей, власних переживань, то найчастіше це відбувалося в моменти нетерпіння і ціною порушення правил метрики чи синтаксису.
Така залежність від чужої творчості (і мозаїка гуманістів, і Вергілій, що перелицьовує Гомера) нас дивує, однак, наші ж власні звичаї відрізняються не принциповістю, а лише її ступенем. Завжди вихідним пунктом служить літературний матеріал. У кого з письменників немає в полі зору авторів і книг, в яких він шукає імпульса, стимулу, допомоги, керівництва? Стівенсон, розповідаючи, як створювався "Острів скарбів", не вагаючись назвав півдюжини книжок, вплив яких видимо позначився на його романі. Така відвертість трапляється не часто — цю функцію за автора виконують згодом дослідники його творчості.