х
— БоЖе, як я ненавиджу все цеі — раптом розплакалась Джо.
— Заспокойся,— мовила Пеггі, беручи її під руку. Руперт так нічого й не збагнув. Колись він знав, чого
хоче Джо, а зараз, знеможений боротьбою, перестав розу* міти сльози й почуття і тільки дивувався, коли когось проривало.
Розділ двадцять четвертий
Передчуття краху не полишало нас цілий тиждень, і, хоч ми вже звикли до несподіванок, доводилось приймати безліч рішень, які, зрештою, зводилися до одного.
Я маю на увазі не родинну постанову на самочпнний захід Фредді і навіть не те, що, faute de mieux Руперт підтримав його. Справжній крах почався з Ніни Водоп'янової, хоч і трохи пізніше.
1 Не маючи іншого виходу (франц.).
Г На початку скандалу з фірмрю "Ройс" Рупертові довелося найважче, та й мені перепало через відсутність Фредді. Лише за кілька днів газетярі второпали, що трапилось, ї, хоч не всі гудили Фредді, теревені про долю фірми й про те, #к це відіб'ється на традиційних поглядах європейців щодо Британії — володарки морів,— врешті зводились до того, що Фредді зрадив Англію. За змістом цих статей можна було судити, яка з газет належить Наєві й Бендіго або підпорядкована їхньому контролю.
Щодня з ранку до вечора нас переслідували всілякі журналісти, фінансисти, агенти й маклери, і ми відповідали на сотні телефонних запитів з Америки, Німеччини, Італії та Франції. Доведені до відчаю, ми врещті-решт пішли з контори і, за прикладом Фредді, пустили все на самоплив. Треба сказати, що Фредді дуже завбачливо вилетів з Лондона. А коли повернувся, то найважче було вже позаду, хоч він і божився, що в Балтіморі йому теж було непереливки.
Він з'явився десь на третій чи на четвертий день і нахабно заявив:
— Я ж казав, що тут буде. Тому й одіслав Пеггі та Джо. Але заспокойтеся, ще тиждень, і все вляжеться. Ось побачите.
Численні візити й вимоги членів родини Ройсів теж не давали Рупертові спокою — декого з родичів він бачив уперше в жптті, коли вони вдиралися до нашої скляної клітки. Рендолф зловісно мовчав, бо діяв у спілці з Наєм та Бендіго, а решта членів родини страшенно лютувала або сміялася (переважно жінки); проте Руперт або уникав зустрічі з ними, або прохав зачекати, доки вернеться Фредді. Якось уранці до нас заскочив двадцятип'ятилітній молодик з краваткою гвардійського полку і взявся вичитувати мені, думаючи, що я Руперт.
— Дай йому по шиї, Джеку! — не втерпів Руперт.
Я вже збирався це зробити, але наш кузен-гвардієць накивав п'ятами.
Однак на двох найважливіших зустрічах мене не було, і хоча згодом Руперт дуже яскраво і в'їдливо все мені розповів, він все-таки багато опустив подробиць, і я змушений додати дещо від себе. Адже я добре знаю дійових осіб і обставини, в яки.х розгорталася драма,.
Перша дія відбулася на четвертий чи п'ятий день після від'їзду Джо. Руперт повернувся пізно, бо вони з Фредді вечеряли разом з повіреним у справах Парком та — ви й не повірите! — Пінком Бендіго. На східцях свого будинку він побачив адмірала: мабуть, той ждав його в машині, поки не доповіли, що Руперт виїхав додому.
Руперт, дуже здивований, запросив адмірала до себе. Лілл, тримаючи в руці ксГтелок, міцно стискав якусь рожеву теку. Не знявши пальта й рукавичок, він сів скраєчку на канапу в холодній вітальні. Рожеву теку Лілл прклав на столик перед дзеркалом і тарабанив по ній пальцями.
— Ось поглянь,— почав він.одразу,— і ти зрозумієш, що .місіс Водоп'янова — приставлений до тебе агент. їй доручено завербувати або ж шантажувати тебеА
— Шантажувати! — вигукнув Руперт,— Це вже щось зовсім нове...
— Так, ми досі мовчали, хоч нам це давно відомо. Я тобі не казав, бо ми сподівалися уникнути неприємностей.
^— Тоді навіщо казати тепер? — обурився Руперт.— Це ж дурниця!
Адмірал скинув рукавички.
— Дурниця не дурпиця, а докази ось тут,— постукав він по досьє.
— Звідки ви таке взяли? — запитав Руперт, беручи теку. Лілл посміхнувся.
— У нас є де брати, як тобі відомо...
— І ви певні, що це переконає мене?
— Бе8 сумніву.
Руперт поклав теку й одійшов до каміна. Адмірал теж підвівся. Між ними була тепер холодна стіна ворожнечі; в цьому порожньому й вихололому будинку, де не топилося без Джо й дітей, не подавали традиційного чаю або чогось випити, ніби спинилось життя.
— "Припустімо, що я вам повірив. Чого б тоді ви хотіли від мене?
Адмірал якусь мить подумав.
— Нічого. Головна небезпека в самому тобі, як ти знаєш. Коли я зможу довести, що' ти був просто бажаним гостем для них, то ми 8Ітхнемо спокійніше.
— Так... .
— І тоді ти можеш чинити як завгодно. Руперт знову підняв теку.
— Невже тут є якісь докази?
— Цілком достатньо для тебе,— мовив адмірал. Руперт простяг йому теку.
— Ні, адмірале. Мені це не цікаво.
!..— Розумію. Але почитати варт. Від правди не втечеш. — Мені не треба папірців, щоб знати правду. Що дужче и напираєте, то зрозуміліше для мене. Ви самі все це ви-адали! — Невже ти не розумієш,— в голосі адмірала почулося оздратування,— яка небезпека чигає на тебе? Невже не [бачиш, як я до тебе" ставлюсь...
Ї — Робіть, що хочете,— обірвав його Руперт,—я не стану ;вам пособляти.
— Гаразд... Тоді май па увазі, ми зробимо все, щоб місіс Водоп'япова не виїхала звідси. Тут цілком досить, щоб дати їй по заслузі...
— Вона користується дипломатичним імунітетом,— підкреслив Руперт.— Ви не посмієте її затримати.
— Спершу візьмемо під сумнів дипломатичний імунітет...
— Я вже попереджав, що я зроблю, коли ви її зачепите.
— Так,— скрушно мовив адмірал.— Але, хіба ти не бачиш, що в тебе прірва під ногами? Все ж упаде на твою голову, якщо ти наробиш дурниць. Тоді я нічим не зараджу.
" Він узяв теку й знову простяг її Руперту, але той лише презирливо одверпувся. Тоді адмірал зігнув теку навпіл, запхнувши до кишені пальта, кинув "прощавай", ніби вмивав руки. Вони спустилися до дверей, і Лілл рушив до машини. _ А вранці Руперт подзвонив до Радянського посольства і попрохав Ніну Водоп'янову. Йому сказали почекати, а згодом інший голос чемно повідомив, що Ніна Водоп'я-нова підійти не зможе. Руперт попередив, що приїде за півгодини, бо йому неодмінно треба бачити її.
В посольстві запитали, що йому треба. Руперт назвав* своє ім'я і пояснив, що неодмінно повинен бачити Ніну Во-доп'янову.
— Будь ласка,— запросив юпак, який відчинив йому, і провів до невеличкої вітальні, де покоївка готувала столик до чаю. За вікнами впдно було розарій і тенісний корт. Руперт почув кроки Нінп й хутко підвівся.
— Пробачте, що я так раптом... Та в мене не було іншого виходу.
— Нічого,— відповіла вона.— Я знала, що ви прийдете.
— Можна говорити з вами тут?
— Звичайно. Хочете чаю?
Вони сіли за столик: нона на турецьку канапу, а він — у крісло. Ніна налила йому чаю й запропонувала солоне печиво з ікрою й .крабами. Обоє мовчали, ніби дослухаючись до болю сердець та гірких думок, сповнених безнадії.
— Коли ви їдете? — озвався Руперт.
— Наступної п'ятниці.
— Так скоро!..— Він трохи повагався, але вирішив говорити начистоту.— Я прийшов попередити, що вони хочуть затримати вас.
Вона приплющила очі й легенько кивнула.
— Ви знали? — здивувався він.
— Мені це сказав той самий тип, що чіплявся до мене в Грінвічі. На ньому був брудний плаЩ, і я помітила його ще на катері, коли перепливали на той бік: він сів поруч і лякав мене всілякими жахами.
— Тепер я не в змозі чимось зарадити...
— Сумно, друже. Скільки горя ми одне одному завдали.
— Пізно вже каятись,— похитав головою Руперт.
— Чого ж вони хочуть? — обурено спитала вона.— Дізнатись од мене те, чого я не відаю?
Він тільки мляво посміхнувся.
— Хочуть викрасти мою таємницю, яку знаєте лише ви.
— Ви що, жартуєте?
— Ні. Але вони певні, що я рнаю якусь страшну таємницю. І ви теж... #
Нам не слід було зустрічатися,—спокійно мовила вона,— не слід було йти за покликом сердець... А мені не варт було приїздити до Англії... щоб вас побачити. Ось де наша помилка!
— Ні! Не кажіть такого!
— Та вони ж усе забруднили, Руперте!
* — Хто може забруднити чисті почуття? Єдине, що лякав мене,— щоб вони вас не скривдили, і я хочу знайти якийсь вихід.
— Я сказала тому типові: "Хіба ж може подобатись ваша країна, коли ви отаїс чіпляєтесь?" — та він не зрозумів. А тепер я хочу щонайшвидше поїхати й ніколи сюди більше не пбвертатись.
— А є можливість виїхати таємно? — запитав віп.
— Так я не можу,— відказала Ніна, доливаючи чаю. Ніна, як і Руперт, ійоді здавалась гордячкою. Він знав,
що вона все віддаляється, аби виплутатись із пастки, в яку потрапила. Ніна поверталась до рідного світу, в якому він був чужий.
— Ось послухайте,—мовив він.—У гавані стоять два ІЮСІЙСЬКІ кораблі. Я бачив список. "Балтика" й лісовоз. [Я зміг би доставити вас на один із них...
— А що буде потім?.. Він лише скуйовдив собі волосся.
— Не знаю, Ніно. їй-право, не знаю...
— А коли я втечу, що буде з вами?
— Нічого. Анічогісінько! — запевнив він.
— Не вірю я. Та й не збираюся тікати, мов перелякана миша. Тоді я буду бридка сама собі. Почуватиму за собою вину. Ні, не можу!
— А ваші знають? — спитав він, озираючись. ( — Я розповіла їм, що мене переслідують за дружбу з ва-гми. І як саме. Вони хочуть уникнути скандалу, тому я й [сиджу в чотирьох стінах. їм було б неприємно попастися на провокацію.
і — Так, але вони розуміють, що вас можуть зняти з літака?
! — Хто посміє таке вчпнити? — обурилась вона,—Це неймовірно!
Руперт дивувався: що керує нею—духовна сила чи впевненість радянської людини в перевазі своєї країни, здатної визволити її за будь-яких обставин? Та для нього вопа втрачена назавжди.
— І все-таки попи спробують вас затримати... "
— Але чому? Я нічого поганого не зробила. Яке вони мають право?
Він пригадав рожеву теку адмірала.
— Вопи вважають вас небезпечною, а мене — вашим сліпим знаряддям.
— Невже не можна переконати їх, що це не так?
— Можна. Якщо я піддамся їм,— сказав він, намагаючись пробити глуху стіну, що постала між ними.— Ви цього хочете?..
— Що ви?! — обурилась вона, здивована його тоном. Руперт подумав, як легко її скривдити і як добре, що
в ній така велика моральна сила й опора. Проте він мусив переконати її, що небезпека цілком реальна. А вона відгороджувалась від усього своїми уявленнями про честь і врешті заявила, що відлетить разом я делегацією наступної п'ятниці.
— Мені все одно.