Вулицею саме крокував із обходом поліцай, не підводячи обличчя, він звернув погляд на чоловіка в самій сорочці й зупинився. Робінсон, який теж помітив поліцая, зробив дурницю, заволавши до нього з протилежного вікна: "Нічого страшного! Нічого страшного!" — так ніби поліцая можна було відігнати, мов якусь муху. Діти, що теж спостерігали за поліцаєм, уже хоч би внаслідок того, що він спинився, звернули тепер увагу й на Карла з водієм і притьмом позбігалися.
"Росмане", — заволав раптом якийсь голос згори. То був Делямарш, що гукав із балкона найвищого поверху. Самого його вже ледь можна було розгледіти на тлі білувато-блакитного неба, мабуть, на ньому був халат, а сам він дивився на вулицю крізь оперну лорнетку. Коло нього була напнута червона парасолька, під якою, здавалося, сиділа якась жінка. "Гелло!" — крикнув він надсадно, аби його почули. — Чи Робінсон теж із Вами?" "Так", — відповів Карл у супроводі другого, набагато гучнішого Робінсонового: "Так!", що долинуло з автомобіля. "Гелло! — знову погукали зверху. — Я вже йду". Робінсон вихилився з машини. "Оце так чоловік!" — сказав він, і цю похвалу було звернено до Карла, до водія, до поліцая і до кожного, хто захотів би її почути. Нагорі, на балконі, куди дехто все ще помилково дивився, хоча Делямарш уже пішов, із-під парасольки й справді підвелася якась огрядна жінка в червоній сукні, взяла з билець лорнетку й подивилася крізь неї на людей внизу, що лише поступово відводили від неї погляди. В очікуванні Делямарша Карл зазирнув у браму будинку й далі в подвір'я, яке перетинала майже нескінченна вервечка якихось крамничних служників, кожен із яких ніс на плечі маленьку, але, вочевидь, дуже важку скриньку. Водій відійшов до своєї машини і, користуючись тим, що має вільний час, заходився відтирати ганчіркою фари. Робінсон обмацував руки й ноги, здавалося, він дивується, як мало йому боляче, попри те, що він дуже уважно себе обмацував, і дуже обережно, низько схиливши голову, взявся розмотувати один із товстих бандажів на нозі. Поліцай скісно тримав перед собою чорну паличку й мовчки чекав із притаманною поліцаям — чи то на звичайній службі, чи то на варті — великою терплячістю. Парубок із поїдженим носом сів на кам'яний наріжник якоїсь брами і випростав ноги. Діти поступово, маленькими крочками наближалися до Карла, бо саме він, хоча й не звертав на них ніякісінької уваги, здавався їм у своїй блакитній сорочці найважливішим серед усіх.
Із часу, який минув до приходу Делямарша, можна було зробити висновок про велетенські розміри цього будинку. А Делямарш спустився дуже навіть поквапно, лиш абияк зав'язавши халат. "Ось Ви й приїхали!" — вигукнув він радісно і водночас суворо. При кожному його широкому кроці на мить відслонялася кольорова спідня білизна. Карл не зовсім розумів, чому це Делямарш тут, у місті, у цьому велетенському прибутковому домі, просто посеред вулиці ходить собі так невимушено вбраний, ніби у власній віллі. Як Робінсон, Делямарш теж дуже змінився. Його смагляве, гладенько виголене, бездоганно чисте, сформоване чітко виліпленими м'язами лице виглядало гордо й поважно. Пронизливе сяйво його тепер завжди ледь примружених очей вражало. Його фіялковий халат був старий, заплямлений і завеликий, зате вгорі з цього огидного вбрання надималася пишна темна краватка з важкого шовку. "І що?" — спитав він усіх разом. Поліцай підійшов трохи ближче і сперся на капот автомобіля. Карл дав невеличке роз'яснення. "Робінсон трохи розбитий, але якщо постарається, то вибереться сходами; водій вимагає додаткової платні до тієї, що я вже дав. А тепер я піду. Гарного Вам дня". "Нікуди Ти не підеш", — сказав Делямарш, "Я так йому й сказав", — відізвався з машини Робінсон. "Та ні, піду", — сказав Карл і зробив декілька кроків. Та Делямарш обігнав його і з силою пхнув назад. "Я сказав, Ти залишишся", — закричав він. "Та облиш мене", — сказав Карл, лаштуючись, якщо потрібно, вибороти свободу кулаками, хай як мало надії на успіх було в нього проти такого чоловіка, як Делямарш. Але ж тут стоїть поліцай, ось водій, то тут, то там цією назагал спокійною вулицею крокують гуртки робітників, хіба ж усі вони потерплять, коли Делямарш заподіє йому кривду? Не хотів би він опинитися з ним сам-на-сам в одній кімнаті, але тут? Тепер Делямарш незворушно розраховувався з водієм, що, невпинно кланяючись, клав до кишені незаслужено велику суму, з вдячности підійшов до Робінсона і, мабуть, обговорював, як найкраще доправити його нагору. Карлові здалося, що на нього ніхто не дивиться, може, Делямарш легше стерпить мовчазний відхід, звісно, найкраще було б уникнути сварки, отож він просто ступив на вулицю, аби якомога швидше щезнути. Діти кинулися до Делямарша, аби звернути його увагу на Кар-лову втечу, але тому навіть не довелося втручатися, бо поліцай, витягнувши палицю, сказав: "Стій!".
"Ім'я", — спитав він, запихаючи палицю під пахву й поволі видобуваючи якусь книгу. Тепер Карл уперше уважно до нього придивився, то був кремезний чоловік, але вже майже зовсім сивий. "Карл Росман", — сказав він. "Росман", — повторив поліцай, безсумнівно, лише тому, що був статечний і докладний чоловік, але Карл, що, по суті, вперше зіткнувся з американськими службами, добачив у цьому повторюванні ознаки певної підозріливости. Та й справді, не виглядала його справа аж так добре, бо навіть Робінсон, поза тим так перейнятий власними клопотами, безгучними та відчайдушними жестами благав Делямарша прийти нарешті Карлові на допомогу. Та Делямарш відкидав ці заклики, гарячково трусив головою і бездіяльно, запхавши руки в свої завеликі кишені, на все це споглядав. Парубок на наріжнику пояснював жінці, що якраз вийшла з брами, суть справи від самого початку. Діти півколом стояли перед Карлом, раз по раз задираючи голови до поліцая.
"А покажи-но посвідку особи", — сказав поліцай. Звісно, це запитання було простою формальністю, бо якщо на людині нема сурдута, то й багато документів вона при собі не внесе. Тим-то Карл мовчав, щоби ліпше докладніше відповісти на наступне питання, затушовуючи в такий спосіб відсутність посвідки особи. Проте наступне питання було: "Отже, в Тебе немає посвідки?", — і Карлові довелося відповісти: "При собі немає". "Це зле", — сказав поліцай, задумливо роззирнувся і потарабанив двома пальцями по палітурці своєї книжки. "А в Тебе є якийсь зарібок?" — спитав він нарешті. "Я був ліфтярем", — сказав Карл. "Ти був ліфтярем, тобто вже не є, і з чого живеш тепер?" "Тепер я пошукаю собі нової роботи". "Тебе що, тільки-но звільнили?" "Так, годину тому". "Раптово?" "Так", — сказав Карл, піднімаючи на знак вибачення руку. Всю цю історію він тут розповісти не міг, а навіть якби це й було можливо, все одно здавалося безнадійним відвернути кривду, що нависла, розповіддю про кривду, якої він уже зазнав. І якщо вже йому не вдалося обстояти справедливість перед добротою надкухарки та кмітливістю надкельнера, то чого тоді сподіватися від цього вуличного товариства?
"І Тебе звільнили отак, без сурдута?" — спитав поліцай. "Ну, так", — сказав Карл, тобто й в Америці урядники мали манеру запитувати про те, що і так на власні очі бачили. (Як же назлостився його батько, роздобуваючи подорожній паспорт, через безглузді запитання в різних установах!) У Карла з'явилося непереборне бажання втекти, кудись заховатися, аби тільки не чути ніяких розпитувань. Але тут поліцай поставив саме те запитання, якого Карл найбільше боявся і в тривожному очікуванні якого досі поводився, мабуть, нерозважливіше, ніж слід: "І в якому ж готелі Ти працював?" Карл похнюпився і не відповідав, на це запитання він аж ніяк не хотів відповідати. Бо не сміло статися так, щоб він, у супроводі поліцая, знову повернувся в готель "Окциденталь", щоби там знову відбувалися допити, на які викличуть друзів і недругів, щоб надкухарка остаточно втратила й так уже дуже захитану довіру до нього, аби вона, переконана, що він у пансіонаті "Бренер", знову побачила його, схопленого поліцією, в самій сорочці, без її візитівки, в той час як надкельнер, мабуть, лише з розумінням киватиме, натомість надпортьє говоритиме про десницю Господню, яка нарешті наздогнала цього покидька. "Він працював у готелі "Окциденталь"", — сказав Делямарш, підступаючи до поліцая. "Ні, — закричав Карл, тупнувши ногою, — неправда". Делямарш зиркнув на нього, глузливо розтягнувши уста, немов збираючись розповісти ще й не таке. Серед дітей несподіваний Карлів вибух спричинив неабияке пожвавлення, вони перемістилися ближче до Делямарша, щоб звідти зручніше спостерігати за Карлом. Робінсон повністю висунув голову з вікна і від напруги поводився цілком спокійно; поодинокі кліпання очима були єдиним його рухом. Парубок у брамі аж сплеснув руками від утіхи, жінка стусонула його ліктем, аби вгамувався. В носіїв саме почалася перерва на сніданок, усі вони повиходили з великими горнятами кави, яку помішували рогаликами. Декотрі вмостилися на тротуар, усі голосно сьорбали.
"Здається, Ви знаєте цього хлопця", — спитав поліцай Делямарша. "Навіть краще, ніж мені хотілося би, — сказав той. — Свого часу я зробив йому багато добра, але він дуже кепсько за нього віддячив, що Ви, навіть по цьому короткому допиті, який йому влаштували, легко зрозумієте". "Так, — сказав поліцай, — здається, він затятий хлопець". "Саме так, — сказав Делямарш, — але це ще не найгірша його властивість". "Он як?" — сказав поліцай. "Так, — сказав Делямарш, що поволі розпалювався, і від рухів руками в кишенях лопотів увесь халат, — він неабиякий пройдисвіт. Ми з цим приятелем у машині випадково підібрали його в страшних злиднях, тоді він зеленого поняття не мав про американське життя, щойно приїхав із Европи, де теж нікому не був потрібен, і тільки ми волочили його за собою, ділилися всім, усе розтлумачували, хотіли знайти йому посаду, думали, всупереч усім ознакам, що промовляли проти, ще зробити з нього таку-сяку людину, коли однієї ночі він зник, просто втік, і то за таких обставин, про які я ліпше нічого не говоритиму. Було таке чи ні?" — сказав Делямарш нарешті й сіпнув Карла за рукав. "Гей, діти, ану назад", — крикнув поліцай, бо ті підійшли так близько, що Делямарш мало не перечепився об котрогось.