З болем і страхом думаючи про те, що Лестер, звичайно, покине її, Дженні все ж вважала це тільки справедливою карою за всі її провини: вона цілком заслуговує на це!
Дженні повернулася додому об одинадцятій годині, світло на сходах уже не горіло. Вона смикнула ручку дверей, потім відімкнула їх своїм ключем. Почекавши й не почувши жодного звуку, вона ввійшла, готова до того, що її зустріне розгніваний Лестер. Але його не було. Він просто забув погасити в кімнаті світло. Дженні швидко огляділась, але кімната була порожня. Дженні вирішила, що Лестер пішов назавжди, і застигла на місці, безпорадна й розгублена.
"Пішов!" подумала вона.
У цю хвилину на сходах почулися його кроки. Капелюх його був насунутий аж на брови, пальто застебнуте на всі ґудзики. Не глянувши в бік Дженні, він зняв пальто й почепив на вішалку. Потім, не поспішаючи, зняв і почепив капелюх. Тільки після цього він повернувся до Дженні, яка стежила за ним широко розкритими очима.
— Я хочу знати все, від початку до кінця,— сказав він.— Чия це дитина?
Дженні завагалась на мить, немов готуючись до одчайдушного стрибка в темну безодню, потім промовила пересохлими устами:
— Сенатора Брендера.
— Сенатора Брендера!—повторив вражений Лестер, який найменше сподівався почути таке відоме ім'я.— Як ти могла з ним зустрітись?
— Ми з мамою йому прали, — просто відповіла Дженні.
Лестер замовк; щирість її відповіді протверезила його,, і гнів його стих. "Дитина сенатора Брендера"! думав він. Виходить, цей відомий поборник інтересів простого народу звів дочку пралі. От типова трагедія з життя бідняків.
— Давно це трапилось? — похмуро запитав Лестер, насупивши брови.
— Вже майже шість років минуло, — відповіла Дженні.
Лестер у думках прикинув, скільки часу вони знайомі, потім запитав:
— Скільки років дитині?
— їй пішов шостий рік.
Лестер хитнув головою. Намагаючись зосередитись він говорив тепер владнішим тоном, але спокійніше.
— Де ж вона в тебе була весь цей час?
— Вона жила вдома, у наших, до минулої весни, а коли ти їздив у Цінціннаті, я привезла її сюди.
— І вона жила з вами, коли я приїжджав до Клівленда?
— Так,— відповіла Дженні,— тільки я пильнувала, щоб вона не потрапляла тобі на очі.
— Я думав, ти сказала своїм, що ми одружилися,— скрикнув Лестер, не розуміючи, яким чином родичі Дженні примирилися з існуванням цієї дитини.
— Я так їм і сказала,— відповіла Дженні,— але я не хотіла говорити тобі про дочку. А мої весь час думали, що я от-от розповім тобі.
— Чому ж ти "є розповіла?
— Тому що боялась.
— Чого?
— Адже я не знала, що зі мною буде, коли їхала з тобою, Лестер. Мені так хотілося зберегти мою дівчинку, нічим не пошкодити їй. Потім мені було соромно; а коли ти сказав, що не любиш дітей, я злякалась.
— Злякалась, що я покину тебе?
— Так.
Лестер помовчав; Дженні відповідала так щиро й просто, що його перша підозра, ніби вона свідомо лицемірила й обдурювала його, частково розвіялася. Зрештою, винний у всьому нещасливий збіг обставин, малодушність Дженні й звичаї її родини. Ну й родина, треба сказати! Тільки сліпі й аморальні люди могли терпіти такий стан речей!
— Хіба ти не розуміла, що зрештою все повинно розкритись? — запитав він наприкінці.— Не могла ж ти думати, що ось так і виростиш її. Чому ти одразу не сказала мені правди? Тоді С я поставився до цього дуже спокійно.
— Знаю,— сказала Дженні.— Але я хотіла зробити краще для неї.
— Де вона тепер? Дженні пояснила.
Лестерові запитання так не в'язалися з його тоном і виразом обличчя, що Дженні розгубилася. Вона ще раз спробувала все пояснити йому, але Лестер зрозумів тільки одно: Дженні зробила дурницю, проте вона аж ніяк не хитрувала,— це було так очевидно, що, коли б Лестер був в іншому становищі, він щиро пожалів би її. Але тепер відкриття відносно Брендера не сходило в нього з думки, і він знову повернувся до цього.
— Отже ти кажеш, що твоя мати прала йому. Як же трапилось, що ти з ним зійшлася?
Дженні досі терпляче переносила нестерпний допит, але при цих словах вона здригнулася, як від удару. Лестер зачепив болючий спогад про найгіршу й найважчу пору її життя. Його останнє запитання, як видно, вимагало цілковитої одвертості.
— Я ж була ще дівчинкою, Лестер,— сумно сказала вона.— Мені було тільки вісімнадцять років. Я нічого не знала. Я ходила до нього в готель і брала у нього білизну для прання, а потім відносила йому.
Вона замовкла, але, помітивши, що він підсунув стілець і сів з виглядом людини, яка збирається слухати довге й докладне оповідання, знову заговорила:
— Ми так бідували тоді. Він часто давав мені гроші для мами. Я не знала...
Вона знову замовкла; Лестер, побачивши, що в неї немає сил самій справитись з оповіданням, знову почав-запитувати її, і поступово вся невесела історія стала йому зрозуміла. Брендер збирався одружитися з нею. Він писав їй, повинен був викликати її до себе, але не встиг; раптова смерть стала на перешкоді.
Сповідь була закінчена. Довгі п'ять хвилин проминули в мовчанні; Лестер, спершись на камін, замислився, а Дженні чекала, не знаючи, що буде далі, і не намагаючись сказати хоч би слово на свій захист. Гучно цокотів годинник. На закам'янілому обличчі Лестера не можна було прочитати ні його почуттів, ані думок. Тепер він був зовсім спокійний і байдужий і обмірковував, що робити далі. Дженні стояла перед ним, як та злочинниця на суді. Він — втілена правда, моральність, чистота сердечна — посідав місце судді. Отже, треба ухвалити вирок — вирішити її дальшу долю.
Що й говорити, гидка справа — брудна історія, до якої не слід бути причетною людині із становищем і багатством Лестера. Ця дитина робить його стосунки з
Дженні просто неможливими... І все ж Лестер ще не міг нічого сказати. Годинник на каміні дзвінко пробив третю; Лестер обернувся і згадав про Дженні,— бліда, розгублена, вона все ще непорушно стояла перед ним.
— Іди, лягай, — промовив він нарешті і знову замислився над своїм нелегким завданням.
Але Дженні не рушила з місця; вона стояла й дивилась на нього широко розкритими, застиглими очима, кожної хвилини готова почути свій вирок. Але вона чекала марно. Після тривалих роздумів Лестер встав і пішов до вішалки.
— Іди, лягай,— повторив він холодно.— Я йду. Дженні мимоволі ступила до нього,— навіть у цю
страшну хвилину їй хотілося бути чимсь йому корисною,— але Лестер не помітив її руху. Він вийшов, не вшанувавши її більше ані словом.
Вона дивилася йому вслід і слухала, як стихають його кроки на сходах, слухала з таким почуттям, ніби їй був ухвалений смертний вирок і над її могилою вже лунає похоронний дзвін. Що ж вона наробила? І що зробить тепер Лестер? Глибокий відчай охопив її, і коли внизу грюкнули двері, вона в розпачі й тузі простягнула руки.
"Пішов! — подумала вона.— Пішов!"
У вікнах засірів пізній світанок, а Дженні все сиділа, поринувши в гіркі думки; її становище було надто серйозне, щоб вона могла дати волю сльозам.
Розділ XXX
Похмурий, завжди такий поміркований Лестер справді був далеко не впевнений у тому, що йому робити. Він був прикро вражений, проте не міг би точно визначити, що ж саме його обурює. Звичайно, існування дитини значно ускладнювало справу. Навіщо цей живий доказ колишніх гріхів Дженні? Проте, Лестер одразу ж визнав, що, якби він справді захотів, то давно міг допитатись у Дженні про все її минуле. Вона, безперечно, не стала б брехати. Він міг розпитати її з самого початку. Він цього не зробив, а тепер надто пізно. Зрозуміло одно: про те, щоб одружитися із Дженні, не може бути й мови. Він посідає таке становище в суспільстві, що це виключено. Найкращий вихід — забезпечити Дженні матеріально й розлучитися з нею. Коли він їхав до себе в готель, це рішення було прийнято, хоч він і не збирався здійснювати його негайно. 4
У подібних випадках куди краще розмірковувати, ніж діяти. Час зміцнює наші звички^ бажання й почуття, а Дженні була для Лестера не тільки звичкою. За чотири роки спільного життя він так добре вивчив її й себе, що не бачив можливості розлучитися з нею легко й швидко. Це було б надто боляче. Він міг припускати таку думку вдень, у метушні своєї контори, але не вечорами, коли залишався сам. Він відкрив у собі здібність сумувати, і це непокоїло його.
Турбувала його в ці дні й теорія Дженні, начебто спільне життя з ним і з матір'ю могло б пошкодити Весті. Як вона до цього додумалась? Адже він посідає куди принадніше місце в суспільстві, ніж вона. Але потім він частково зрозумів її погляди. Дженні в той час не знала, хто він і яку долю їй готує. Він міг би дуже швидко покинути її. Передбачаючи це, вона хотіла захистити свою дитину від небезпеки. Це не так уже погано. І ще йому хотілося дізнатись, як виглядає ця дівчинка. Дочка сенатора Брендера — це могло бути цікавим. Він був блискучою людиною, а Дженні — чарівна жінка. Ця думка викликала в Лестера і роздратування, і' цікавість. Йому часом здавалося, що треба повернутись до Дженні й побачити дівчинку — це, зрештою, його право! — часом він вагався, згадуючи, як сприйняв звістку про її існування.
Він знову запевняв себе, що треба поставити крапку, і ця внутрішня суперечка тяглася без кінця.
Справді ж він не мав сил розлучитися з Дженні. За ці роки вона стала йому потрібна. Чи була в нього коли-небудь така близька людина? Мати любить його, але в цій любові переважає честолюбство. Батько — що ж, батько мужчина, як. і він сам. Сестрам не до нього, у кожної своє життя; Роберт завжди був йому чужий. З Дженні він уперше дізнався, що таке справжнє щастя, справжня близькість. Вона потрібна йому,— з кожною годиною, яка була проведена далеко від неї, він усе дужче відчував це. Нарешті він вирішив поговорити з нею одверто й до чогось домовитись. Нехай візьме дочку до себе й піклується про неї. Дженні повинна зрозуміти, що рано чи пізно він піде від неї. Треба довести їй, що зараз багато що в їхніх стосунках змінилося, хоч це й не значить, що вони одразу розлучаться. Того ж вечора він. поїхав до себе на квартиру. Дженні почула, як він відчинив двері, і серце в неї тривожно забилося. Опанувавши себе, вона вийшла із своєї кімнати, щоб зустріти його.
— Наскільки я розумію, треба зробити так, — почав Лестер з властивою йому одвертістю.— Привези свою дочку сюди і нехай живе з тобою.