А втім, хай ваша величність не хвилюється, ми знайдемо спосіб…
— Річ у тім, що в мене теж зовсім немає грошей, — призналася королева. (Тих, хто прочитає спогади пані де Моттвіль[104], ця відповідь не здивує.) — Але стривай.
Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки.
— Слухай, — сказала вона, — ось перстень. Мені казали, йому немає ціни; це подарунок мого брата, іспанського короля, отже, він належить особисто мені і я можу розпоряджатися ним, як сама схочу. Візьми цей перстень, продай його — і хай твій чоловік рушає в дорогу.
— За годину ваш наказ буде виконано.
— Ось адреса, — додала королева так тихо, що її ледве можна було розчути: — мілордові герцогові Бекінгему, Лондон.
— Лист передадуть йому у власні руки.
— Великодушна дитино! — вигукнула Анна Австрійська.
Пані Бонасьє поцілувала королеві руку, сховала листа за корсаж і, як пташка, випурхнула з кімнати.
За десять хвилин молода жінка була вже вдома. Як вона й сказала королеві, пані Бонасьє не бачила свого чоловіка, відколи його випустили з Бастилії, тож і не знала про зміну в його почуттях до кардинала. Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості.
Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду[105]. Що ж до служниці — вона втекла відразу після арешту хазяїна. Бідолашна дівчина так перелякалася, що пройшла не зупиняючись од Парижа аж до своєї рідної Бургундії.
Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним.
Цієї хвилини довелося чекати аж п'ять днів. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час.
До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. Рошфор називав його своїм другом, своїм любим Бонасьє і раз у раз повторював, що кардинал дуже високої думки про нього. Галантерейник уже бачив себе на шляху до щастя й багатства.
Пані Бонасьє теж багато думала за цей час, але її думки аж ніяк не були честолюбні; у своїх мріях вона мимоволі зверталася до гарного й сміливого юнака, очевидно, палко закоханого в неї. Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д'Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки — а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя.
Отож, коли пан та пані Бонасьє побачились — а не бачилися вони цілий тиждень, протягом якого сталися досить-таки важливі події, — і він, і вона думали про своє. А втім, пан Бонасьє пішов назустріч дружині, розкривши обійми й не приховуючи щирої радості. Пані Бонасьє підставила чоло для поцілунку.
— Нам треба поговорити, — мовила вона.
— Про що? — здивовано спитав Бонасьє.
— Я маю сказати вам щось дуже важливе.
— Я теж маю спитати у вас про досить серйозні речі. Поясніть мені, будь ласка, чому вас викрали.
— Не про це зараз мова, — відповіла пані Бонасьє.
— А про що ж мова? Про моє ув'язнення?
— Я дізналася про нього того самого дня; але ж ви не були винні ні в якому злочині, не брали участі ні в якій інтризі, не знали, зрештою, нічого такого, що могло б скомпрометувати вас або когось іншого, і я не надала цій події особливого значення.
— Вам легко так говорити, пані! — вигукнув Бонасьє, вражений її байдужістю. — Та чи знаєте ви, що я цілу добу просидів у Бастилії?
— Доба минає швидко… Облишмо розмови про ув'язнення й повернімось до того, що привело мене до вас.
— Як це — що привело вас до мене? Хіба ви не хотіли побачити чоловіка, з яким вас розлучили на цілий тиждень? — ображено спитав галантерейник.
— Звичайно, перш за все — це; але, крім того, й інше.
— Кажіть!
— Одна надзвичайно важлива справа, від якої, можливо, залежить уся наша майбутня доля.
— Наша доля дуже змінилася за той час, що я не бачив вас, пані Бонасьє, і мене анітрохи не здивує, якщо за кілька місяців нам почнуть заздрити.
— Авжеж, особливо коли ви зробите те, що я вам накажу.
— Мені?
— Так, вам. Треба зробити одну добру, святу справу; водночас можна буде заробити добрі гроші.
Пані Бонасьє знала: згадкою про гроші вона влучить у самісіньке серце свого чоловіка.
Та хоч би хто то був — навіть галантерейник, — поговоривши десять хвилин з кардиналом Рішельє, він уже ставав зовсім іншою людиною.
— Заробити добрі гроші? — перепитав Бонасьє, закопиливши губу.
— Так, добрі гроші.
— Скільки?
— Тисячу пістолів.
— Отже, те, про що ви хочете мене попросити, дуже важливо?
— Так.
— Що ж треба зробити?
— Ви негайно вирушите в путь; я дам вам листа, якого ви мусите берегти як зіницю ока й передати у власні руки тому, кому його адресовано.
— Куди я маю їхати?
— До Лондона.
— До Лондона?! Та ви жартуєте! Я не маю ніяких справ у Лондоні.
— Але іншим треба, щоб ви туди поїхали.
— Хто ці інші? Попереджаю: я нічого більше не робитиму наосліп, тож не тільки бажаю знати, чим ризикую сам, а й заради кого маю наражатися на небезпеку.
— Вельможна особа виряджає вас у подорож і така ж вельможна особа чекає на вас у себе: нагорода перевершить усі ваші сподівання. Це все, що я можу вам пообіцяти.
— Знову інтрига! Безнастанні інтриги! Даруйте, але тепер мене не обдуриш, пан кардинал мені багато чого пояснив.
— Кардинал! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви бачилися з кардиналом?
— Він сам запросив мене до себе, — гордо відповів галантерейник.
— І ви пішли до нього, необачний?
— Мушу зауважити, що в мене не було вибору — йти або не йти: мене вели двоє охоронців. Мушу також додати, що, оскільки я тоді ще не був знайомий з його високопреосвященством, то, якби мені дозволили відмовитись од цих відвідин, я залюбки б це зробив.
— Він погано повівся з вами? Погрожував вам?
— Він подав мені руку й назвав своїм другом. Своїм другом! Ви чуєте, пані? Я — друг великого кардинала!
— Великого кардинала?
— Чи не хочете ви поставити під сумнів його титул?
— Я нічого не ставлю під сумнів, я лише кажу, що прихильність міністра — річ вельми химерна і що тільки божевільний наважиться зв'язати свого долю з міністром; є влада, що стоїть набагато вище за його силу, влада, що спирається не на примху людини або на збіг обставин; саме такій владі ми мусимо служити.
— Мені дуже прикро, пані, але я не знаю іншої влади, крім влади великої людини, якій я маю честь служити.
— Ви служите кардиналові?
— Так, пані, і, як його слуга, я не дозволю, щоб ви вплутувались у змови проти безпеки держави і щоб ви, саме ви допомагали інтригам жінки, яка є ворогом французів, бо серцем належить Іспанії. На щастя, в нас є великий кардинал, чиє невсипуще око бачить усе, зазирає в самісінькі серця.
Бонасьє повторив слова графа де Рошфора.
Бідолашна жінка, яка сподівалася на допомогу чоловіка й поручилася за нього перед королевою, затремтіла від передчуття небезпеки, що її мало не накликала на себе, і від усвідомлення власної безпорадності. А втім, знаючи, що скнарість — найбільша вада пана Бонасьє, вона сподівалася все-таки підкорити його своїй волі.
— То ви кардиналіст, пане! — вигукнула вона. — Ви служите тим, хто знущається з вашої дружини й зневажає вашу королеву?
— Інтереси однієї людини — ніщо в порівнянні з загальним благом. Я за тих, хто рятує державу, — урочисто проказав Бонасьє.
Це теж були слова графа де Рошфора, що їх Бонасьє запам'ятав і визнав за доцільне повторити.
— Та чи знаєте ви, що таке держава, про яку говорите? — спитала пані Бонасьє, знизавши плечима. — Будьте краще простим та щирим городянином і станьте прибічником тих, хто вам добре заплатить.
— Ну, — пробурмотів Бонасьє, ляскаючи по туго набитому гаману, який задзвенів срібним дзвоном, — а що ви скажете на це, пані моралістко?
— Звідки ці гроші?
— Ви не здогадуєтеся?
— Від кардинала?
— Від нього і від мого друга графа де Рошфора.
— Від графа де Рошфора? Але ж саме він мене викрав!
— Цілком можливо, пані.
— І ви берете гроші від нього?
— Чи не казали ви самі, що ваше викрадення мало причину суто політичну?
— Так; але його метою було примусити мене зрадити мою володарку, під тортурами вирвати в мене зізнання, які загрожували б честі, а можливо, й життю моєї королеви.
— Пані, — зауважив Бонасьє, — ваша королева — підступна іспанка; все, що робить кардинал, чиниться по праву.
— Пане, — сказала молода жінка, — я знала, що ви боягуз, скнара і дурень, але не знала, що ви ще й негідник!
— Пані, — промимрив Бонасьє, який ще ніколи не бачив дружину в такому гніві й злякався сімейного скандалу, — пані, що ви таке кажете?
— Я кажу, що ви негідник! — вела далі пані Бонасьє, побачивши, що знов бере гору над чоловіком. — Де ж пак — ви захопилися політикою та ще й стали прибічником кардинала! Ви душею і тілом продалися чортові за гроші? — Не чортові, а кардиналу.
— То байдуже! — вигукнула молода жінка. — Хто каже "Рішельє", той каже "сатана".
— Замовкніть, пані, замовкніть, нас можуть почути!
— Авжеж! І мені буде соромно за вашу ницість.
— Чого ви, власне, вимагаєте? Скажіть по щирості!
— Я вже сказала: ви маєте зараз же вирушити в путь і чесно виконати моє доручення, після чого я згодна все забути й пробачити вашу провину; більш того, — додала вона, простягаючи чоловікові руку, — я знову поверну вам свою дружбу.
Бонасьє був боягузом і скнарою, але він кохав дружину; її слова розчулили його.