• •
XIV
— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть...— Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.
Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.
— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.
Алпатич пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.
— Яке рішення зволили прийняти? — спитав він, наздогнавши, його.
Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно" рушив на Алпатича. .
— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього.— Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх...— І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатича і швидко пішов вперед. Алпатич, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.
— Я їм дам військову команду... Я їх попротиборствую,— безтямно примовляв Микола, задихаючись від нерозумної тваринної злоби і потреби вилити цю злобу. Не обмірковуючи того, що робитиме, несвідомо, швидким рішучим кроком він ішов до юрми. І чим більше він наближався до неї, тим більше почував Алпатич, що нерозсудливий вчинок його може дати гарні наслідки. Те саме почували і селяни в юрмі, дивлячись на його швидку і тверду Ходу і рішуче, насуплене обличчя.
Після того, як гусари в'їхали в село і Ростов пройшов до княжни, в юрмі почалося замішання і чвари. Деякі селяни стали говорити, що ці приїжджі були росіяни і щоб часом вони не образилися з того, що не випускають панну. Дрон дотримувався цієї ж думки, але тільки-но він висловив її, як Карпо й інші чоловіки напалися на колишнього старосту.
— Ти громаду поїдом їв скільки років? — кричав на нього Карпо.— Тобі однаково! Ти— кубушку викопаєш, повезеш, тобі байдуже, поруйнують наші домівки чи ні!
— Сказано, порядок щоб був, не їдь ніхто з дому, щоб ні порошинки не вивозити,— та й годі! — кричав другий.
— Черга на твого сина була, а ти ж череваня свого пожалів,— раптом швидко заговорив маленький дідок, "нападаючи на Дрона,— а мого Ваньку забрив. Ех, помирать будемо!
.— Ото ж то помирать будемо!
— Я від громади не відмовляюсь,— казав Дрон.
— То ж то не відмовляєшся, черево випас!..
Два довгі чоловіки говорили своє. Як тільки Ростов у супроводі Ільїна, Лаврушки та Алпатича підійшов до юрми, Карпо, заклавши пальці за пояс, трошки усміхаючись, вийшов наперед. Дрон, навпаки, зайшов у задні ряди, і юрма зступилася щільніше.
— Гей! хто у вас тут староста? — крикнув Ростов, швидким кроком підійшовши до натовпу.
— Староста? Нащо вам?..— спитав Карпо.
Але не встиг він доказати, як шапка злетіла з нього і голова хитнулась набік від сильного удару.
— Шапки геть, зрадники! — вигукнув повнокровним голосом Ростов.— Де староста? — несамовитим голосом кричав він.
— Старосту, старосту!.. Дроне Захаровичу, вас,—почулись де-не-де квапливо покірні голоси, і люди стали скидати шапки.
— Нам бунтувати не можна, ми порядків дотримуємось,— промовив Карпо, і кілька голосів ззаду в цю мить заговорили разом:
— Як старі порішили, багато вас начальства...
— Розбалакувати?.. Бунт!.. Розбійники! Зрадники! — безтямно, не своїм голосом заволав Ростов, хапаючи чза барки Карпа.— В'яжи його, в'яжи! — кричав він, хоч не було кому в'язати його, крім Лаврушки та Алпатича.
Лаврушка проте підбіг до Карпа і схопив його ззаду за руки.
— Накажете наших з-під гори гукнути? — крикнув він. Алпатич звернувся до селян, викликаючи двох на ім'я, щоб
в'язати Карпа. Чоловіки покірно вийшли з натовпу і стали розперізуватись.
— Староста де? — вигукував Ростов.
Дрон з понурим і блідим обличчям вийшов з натовпу.
— Ти староста? В'язати його, Лаврушка! — кричав Ростов, наче і цей наказ не міг зустріти перешкод. І справді, ще два чоловіки стали в'язати Дрона, який, ніби помагаючи їм, зняв з себе пояса і дав їм.*
— А ви всі слухайте мене,— Ростов звернувся до селян: — Зараз марш по хатах, і щоб голосу вашого я не чув.
— Що ж, ми ніякої кривди не заподіяли. Ми тільки, значить, з дурного розуму. Тільки дурниць наробили.... Я ж казав, що непорядки,— загомоніли люди, дорікаючи одне одному.
— От я ж вам казав,— промовив Алпатич, входячи в свої права.— Негоже, хлопці!
— Дурість наша, Якове Алпатичу,— відповіли голоси, і натовп зараз же став розходитись і розсипатись по селу.
Зв'язаних двох чоловіків повели на панський двір. Двоє п'яних ішли за ними.
— Ех, подивлюсь я на тебе! — казав один з них, звертаючись до Карпа.
— Хіба можна так з панами говорити? Ти думав що?
— Дурень,— підтверджував другий,— їй-бо, дурень!
Через дві години підводи стояли на подвір'ї богучаровського дому. Селяни жваво виносили і складали на підводи панські речі, і Дрон, як того побажала княжна Марія, випущений з рундука, куди його замкнули, стояв на подвір'ї і розпоряджався.
— Ти її так погано не клади,— говорив один з селян, високий чоловік з круглим усміхненим обличчям, беручи з рук покоївки шкатулку.— Вона ж теж гроші коштує. Що ж ти її так ось кинеш чи під мотузку — а вона й потреться. Я так не люблю. А щоб усе чесно, по закону було. Ось так от, під рогожку, та сінцем прикрий, от і добре.
— Ач книг скільки, книг,— сказав другий селянин, який виносив бібліотечні шафи князя Андрія.— Ти не зачіплюй! А важке, хлопці, книги здорові!
— Ага, писали, не гуляли! — значливо підморгнувши, сказав високий, кругловидий селянин, показуючи на лексикони, покладені зверху.
Ростов, не бажаючи нав'язувати своє знайомство княжні, не пішов до неї, а зостався на селі, чекаючи її виїзду. Дочекавшись виїзду екіпажів княжни. Марії з дому, Ростов сів на коня і до шляху, зайнятого нашими військами, за дванадцять верст від Богучарова, верхи проводив її. У Янкові, в заїзді він шанобливо попрощався з нею, вперше дозволивши собі поцілувати
її В РУКУ-
— Як вам не совісно,— червоніючи, відповів він княжні Марії на слова подяки за її врятування (як вона називала його вчинок),— кожен становий зробив би це саме. Якби нам доводилось воювати тільки з селянами, ми б не допустили ворога так далеко,— казав він, соромлячись чогось і намагаючись змінити розмову.— Я щасливий лише, що мав нагоду познайомитися з вами. Прощавайте, княжно, бажаю вам щастя та утіхи і хочу зустрітися з вами за щасливіших умов. Якщо ви не хочете змусити мене червоніти, будь ласка, не дякуйте.
Але княжна, коли не дякувала більш словами, дякувала йому всім виразом свого обличчя, що сяяло вдячністю і ніжністю. Вона не могла вірити, що їй нема за що дякувати йому. Навпаки, для неї незаперечним було те, що якби його не було, то вона, певне, мала б загинути і від бунтівників і Ыд французів; що він для того, щоб врятувати її, наражався на цілком очевидні і страшні небезпеки; і ще незаперечнішим було те, що він — людина з високою і благородною душею, що він уміє розуміти її становище і горе. Його добрі і чесні очі, зволожені слізьми в той час, як вона сама, заплакавши, говорила з ним про свою вір агу, не виходили з її уяви.
Коли княжна Марія попрощалася з ним і залишилась сама, ьона раптом відчула в очах сльози, і в цю мить уже не вперше перед нею постало чудне питання — чи любить вона його?
По дорозі далі до Москви, незважаючи на те, що становище княжни було не радісне, Дуняша, їдучи з нею в кареті, не раз помічала, що княжна, виставившись з вікна карети, чомусь радісно і сумовито усміхалася.
"Ну що ж, якби я й полюбила його?" — думала княжна Марія.
Хоч як соромно їй було признатися собі, що вона перша полюбила мужчину, який, можливо, ніколи не полюбить її, вона утішала себе думкою, що ніхто ніколи не знатиме цього і що вона не буде винна, якщо буде до кінця життя, нікому не кажучи про це, любити того, кого вона любила вперше ї востаннє.
Іноді вона згадувала його погляди, його турботи, його слова, і щастя їй здавалося не неможливим. І отоді Дуняша помічала, що вона, усміхаючись, дивиться у вікно карети.
"І треба було йому приїхати в Богучарово, і в цю саму хвилину!— думала княжна Марія.— І треба було його сестрі зід-мовити князеві Андрію!" — І в усьому цьому княжна Марія вбачала волю провидіння.
Враження, яке справила на Ростова княжна Марія, було дуже приємне. Коли він згадував про неї, йому ставало весело, і коли товариші, почувши про пригоду в Богучарові, що трапилася з ним, жартували з нього, що він, поїхавши за сіном, підчепив одну з найбагатших відданиць у Росії, Ростов сердився. Він сердився саме тому, що думка про одруження з приємною для нього, лагідною княжною Марією з величезним багатством, не раз проти його волі приходила йому в голову. Для себе особисто Микола не міг бажати дружини ліпшої за княжну Марію: одруження з нею зробило б щасливою графиню — його матір і поправило б справи його батька; і навіть—Микола почував це — зробило б щасливою княжну Марію.
А Соня? Він же дав їй слово! Ось тому Ростов сердився, коли йому жартома говорили про княжну Волконську.
XV
Прийнявши командування над арміями, Кутузов згадав про князя Андрія і надіслав йому наказ прибути до головної квартири.
Князь Андрій приїхав у Царево-Займище того самого дня і в ту саму пору дня, коли Кутузов робив перший огляд військ. Князь Андрій зупинився в селі біля попівського дому, де стояв екіпаж головнокомандуючого, і сів на лавочку коло воріт, чекаючи ясновельможного, як усі називали тепер Кутузова. На полі за селом лунали то звуки полкової музики, то рев величезної кількості голосів, що кричали "ура!" новому головнокомандуючому. Тут-таки біля воріт, кроків за десять від князя Андрія, користуючись з відсутності князя та з прекрасної погоди, стояли два денщики, кур'єр і дворецький. Чорнуватий, оброслий вусами та бакенбардами, маленький гусарський підполковник під'їхав до воріт і, глянувши на князя Андрія, спитав, чи тут стоїть ясновельможний і чи скоро він буде.
Князь Андрій сказав, що він не належить до штабу ясновельможного, він теж приїжджий. Гусарський підполковник звернувся до франтовитого денщика, і денщик головнокомандуючого сказав йому з тим особливим гордуванням, з яким говорять денщики головнокомандуючих з офіцерами:
— Що, ясновельможний? Мабуть, зараз буде.