В обмін на 7 великих кедрових колод єгиптяни надіслали "4 горщики й 1 как-мен[29] золота, 5 срібних кухлів, 10 одежин із царського льону, 10 херд[30] гарної лляної тканини з Верхнього Єгипту, 500 сувоїв обробленого папірусу, 500 коров'ячих шкур, 500 канатів, 20 мішків сочевиці та 30 кошиків риби". Обмін виглядає особливо цікавим. Різноманітні товари, придбані царем Бібла, можна було використовувати в імперських маєтках або перепродати іншим посередникам. Цей перелік товарів відображає потребу морських громад у предметах повсякденного вжитку, які не можливо було виробляти на місці. Сувої папірусу також нагадують про зростаючу важливість писемності та ведення записів. Бібл був одним із головних постачальників папірусу до грецького світу; дійсно, його назва грецькою мовою означає "папірус".
Значення фінікійських міст зростало, і станом на Х ст. вони вже активно торгували з Кіпром, врешті-решт заснувавши колонію в старому порту Кітіон. Цілком можливо, що саме через контакти з Кіпром фінікійці дізналися про морські шляхи на захід. Вони швидко скористалися цим новим знанням – спочатку заснували колонії на Сардинії, а потім, пропливши через Гібралтарську протоку, дослідили атлантичне узбережжя Іберії та Марокко, з яким на момент кінця ІХ ст. були встановлені торговельні зв'язки. Для зміцнення своїх позицій у регіоні були засновані великі портові міста Карфаген (Картагена) на північноафриканському узбережжі та Кадіс (Гадір) на півдні Іберії, притому місця для обох були обрані так, щоби було зручно контролювати головні морські шляхи. Невдовзі були засновані інші колонії вздовж узбережжя північної та західної Африки, на Сицилії, Сардинії та Балеарських островах, а також вздовж південного та західного узбережжя Іберії. Енергія та темпи колонізації вражають. Хоча вона спиралася на досвід, здобутий на Кіпрі, тепер цей процес поширився далеко за його межі, уперше поєднавши атлантичне узбережжя із середземноморськими торговельними мережами.
До фінікійських міст Леванту із цих віддалених регіонів морем надходили товари: золото, слонова кістка та страусина шкаралупа з північно-західної Африки, а із західної Іберії – золото, олово та срібло. Звісно, там було також багато іншого: вишукані тканини, барвники, хутра і, ймовірно, раби. Екзотичні матеріали, отримавши додану вартість після їхньої обробки уславленими майстрами у фінікійських портах, потрапляли до маєтків близькосхідної еліти. Кількість і якість виробів зі слонової кістки, знайдених у палацах ассирійських царів, певною мірою відображає величезний обсяг діяльності, яку породжував елітний попит.
Греки долучилися до середземноморської торгівлі порівняно пізно. Вихід із "темної доби" після розпаду мікенського світу зайняв деякий час, але не пізніше Х ст. до н.е. еліта, що жила на острові Евбея, уже мала зиск з торгівлі з Близьким Сходом. Один чоловік, якого кремували в Лефканді, був похований в урні, що походила з Кіпру, а жінка, що його супроводжувала, носила старовинне золоте намисто й кулон вавилонського походження. Станом на ІХ ст. торгівля між Евбеєю, Кіпром і Левантом розвивалася швидкими темпами, доказом чого в археологічних пам'ятках є поширення характерного типу гончарних виробів (скіфосів[31]), прикрашених орнаментом у вигляді висячих півкіл, що, ймовірно, виготовлялися на Евбеї. Однак, хто саме перевозив товари, залишається незрозумілим. Мабуть, це були підприємливі фінікійці, які керували обміном, але, швидше за все, це були самі евбейці, які почали досліджувати можливості заморської торгівлі. На початку VIII ст. полем їхньої діяльності було центральне Середземномор'я, а приблизно у 770 р. до н.е. вони заснували колонію Пітекусаі на острові Іскія в Неаполітанській затоці. Так розпочалася фаза заморської діяльності, до якої незабаром долучилося багато грецьких міст-держав, що розвивалися, і внаслідок якого у VIII та VII ст. значна частина південної Італії та Сицилії була заселена громадами колоністів.
5.8 Фрагмент настінного рельєфу, знайденого в палаці ассирійського царя Саргона II (правив у 722–705 рр. до н.е.) у Хорсабаді, Ірак. Човни, що тягнуть за собою колоди по річці – фінікійські. Вони відомі під назвою гіппої, від кінської голови, що прикрашала ніс судна.
Грецькі торговці також встановили регулярні контакти з близькосхідними державами через два торгові анклави: один у дельті Нілу – Навкратіс на Канопському рукаві Нілу, за 80 км від моря, а інший – Аль-Міна на узбережжі Леванту. Навкратіс був заснований приблизно в 630 р. до н.е., а Аль-Міна виник ще раніше як евбейський форпост, що продовжував активно функціонувати приблизно до 600 р. до н.е. Ці два порти відкривали грецьким торговцям доступ до колосальних ринків сходу.
Окремим грецьким проектом, головним організатором якого було місто Мілет на егейському узбережжі Малої Азії, була колонізація Чорного моря, що розпочалася в середині VIII ст. і тривала протягом наступних 200 років, внаслідок чого море було облямоване процвітаючими грецькими портовими містами. Колонії були засновані також і на Азовському морі. Одна з них, Танаїс, що лежала в гирлі річки Дон, на той час вважалася кінцевою точкою цивілізованого світу. Важливість причорноморських колоній, з погляду нашої розповіді, полягає в тому, що багато з них були розташовані на території скіфів і забезпечували безпосередню взаємодію між степовими скотарями й грецькою середземноморською цивілізацією. Це підводить нас до нової теми, до якої ми ще повернемося.
Червоне море та Перська затока, 1500-600 рр. до н.е.
Інтеграція південного берега Аравійського півострова та Африканського Рогу в торговельні мережі, що обслуговували близькосхідні держави, відбувалася водночас із освоєнням морських шляхів Червоного моря, що з'єднували арабські порти Кана, Аден, Океліс і Муза з Береніке та іншими портами на єгипетському узбережжі Червоного моря, звідки починалися караванні маршрути через східну пустелю до долини Нілу. Сполученість зросла наприкінці 2-го тисячоліття, коли пустельні араби одомашнили одногорбого верблюда, що вперше дало можливість користуватися сухопутними шляхами безпосередньо до Леванту й Месопотамії.
Сучасний Ємен, розташований на південно-західній окраїні Аравійського півострова, був відомий у близькосхідному світі як Савське царство (або Шеба) й славився своїми дивними багатствами. Ассирійські тексти повідомляють про прибуття караванів із різноманітними товарами, зокрема залізом і такими бажаними пахощами, як ладан і мирра. Біблія також розповідає про дари пахощів, а також про дорогоцінний вантаж золота та інших речей, надісланий цареві Соломонові царицею Савською. Ладан і мирра – це ароматичні смоли, які виділяють колючі дерева, що ростуть лише на пагорбах Ємену та Оману, а також на узбережжі Аденської затоки на півночі Сомалі. Серед інших товарів, що тоді рухалися торговими шляхами, були слонова кістка й мідь: вони були знайдені у великій кількості на складі, розкопаному в Сабрі поблизу Адена, що датується ХІІ ст. до н.е. Порти Перської затоки були частиною ширшої морської мережі, що простягалася на південь уздовж узбережжя Африки й на північний захід уздовж узбережжя Аравії, де вона з'єднувалась із мережею, що обслуговувала Перську затоку.
5.9 Коли у 2-му та 1-му тисячоліттях до н.е. у Червоному морі й Перській затоці пожвавилася діяльність морських торговців, почала зростати роль прибережних портових міст, і через них в торговельну мережу стали надходити місцеві продукти, такі як ладан і мирра.
5.10 Пальник для ладану з Шабви на півдні Аравії, що датується ІІІ ст. н.е. Одногорбі верблюди були одомашнені на Аравійському півострові на початку 1-го тисячоліття до н.е. та широко використовувалися для верхової їзди й перевезення вантажів, що відкрило нові пустельні маршрути.
Торгівля вздовж Перської затоки й через Ормузьку протоку до Оманської затоки та Аравійського моря за її межами добре засвідчена месопотамськими текстами 3-го й початку 2-го тисячоліття, які сповіщають про торгових партнерів у землях Дільмун на південному березі Перської затоки, Маккан на березі Оманської затоки й Мелухха, що, мабуть, є долиною Інду. До інших країн везли текстиль та інші споживчі товари тривалого користування, а натомість держави Близького Сходу отримували дерево, камінь для будівництва, мідь, слонову кістку, дорогоцінне каміння, а також тварин, зокрема мавп і собак. Здається, що із середини 2-го до середини 1-го тисячоліття спостерігався спад у торгівлі. Приблизно після 2000 р. до н.е. в текстах більше не згадується Мелухха, а невдовзі після цього, схоже, припинилася і торгівля з Маганом. Що це означає в реальності – незрозуміло. Можливо, тепер вся торгівля здійснювалася через Дільмун, підприємці якого були посередниками, що ревно оберігали свою монополію в стосунках із партнерами за Ормузькою протокою.
Мідійці та перси на Іранському нагір'ї, 1400-600 рр. до н.е.
Ситуація на Іранському нагір'ї наприкінці 2-го й на початку 1-го тисячоліття ще недостатньо зрозуміла. Це значною мірою є результатом браку надійних археологічних даних, але справа ще більше заплутується, якщо намагатися поєднати їх із необґрунтованими теоріями поширення індоєвропейських мовних груп. Зазвичай стверджують, що оскільки іранська мова є індоєвропейською, вона мала бути привнесена або з північного заходу – з-за Кавказу (або, як дехто вважає, з Анатолії) – або з північного сходу через пустелі Центральної Азії. Значна частина дебатів зосереджена навколо спроб поєднати ці теорії з археологічними даними у такий спосіб, щоб вони також узгоджувалися з тими небагатьма текстовими свідченнями, що збереглися. Хоча такий підхід є правомірним, наявні факти дозволяють зробити лише кілька незаперечних висновків
Найдавнішу згадку про народи західного Ірану можна знайти в ассирійському тексті 835 р.