Настав квітень. Я тут уже чотири місяці. Здоров'я в мене чудове. Я дужий, ноги мої звикли ходити босоніж і можуть невтомно долати великі відстані, це дозволяє мені йти полювати на ящерів. Я забув сказати, що після свого першого гостювання в знахаря я попросив Соррільйо привезти мені йод, перекис водню, вату, бинти, хінінові пігулки й пілюлі Сторвасоля. Я бачив у лікарні в одного каторжника таку саму виразку, яку має на своїй нозі знахар. Там фельдшер Шаталь розтовкував пілюлю Сторвасоля й прикладав порошок до ранки. Отримавши все це, а також мазь, яку з власної волі привіз Соррільйо, я передав знахареві дерев'яний ножик, і той одразу ж передав мені свій ніж. Довелося довго й нелегко переконувати знахаря, аби він дозволив мені полікувати його. Через кілька моїх візитів виразка зменшилася вдвічі, потім знахар став сам лікувати себе моїми ліками, і одного чудового дня надіслав мені дерев'яного ножа, аби я прийшов пересвідчитися, що він остаточно одужав. Так ніхто ніколи й не дізнався, що то я його вилікував.
Мої жінки не відпускають мене від себе ні на мить. Коли Лалі йде добувати з морського дна устриці, зі мною лишається Зораїма. Якщо Зораїма йде пірнати, мені товариство складає Лалі.
У Зато нароївся син. Його дружина, коли в неї почалися потуги, пішла на берег і підшукала собі там величезний камінь, що затулив її від сторонніх очей, і тепер інша дружина Зато носить їй великий кошик з галетами, прісною водою й двокілограмові грудки коричневого цукру-сирцю. Мабуть, вона розродилася о четвертій пополудні, бо із заходом сонця почала кричати, шкандибаючи до села й несучи на піднятих угору руках своє маля. Зато ще до її приходу дізнався, що вона народила хлопчика. Я так зрозумів, що коли б ця жінка народила дівчинку, то вона, замість піднести вгору немовля й кричати, йшла б мовчки, тримаючи дитину в опущених руках. У всякому разі так на мигах пояснила мені Лалі. Індіанка йде, потім, піднісши дитину вгору, зупиняється. Зато простягає вперед руки й кричить, але не ступає з місця й кроку. Тоді вона проходить уперед ще кілька метрів, піднімає дитину вгору, кричить і знову зупиняється. Зато теж кричить і простягає руки. Це повторюється п'ять-шість разів на останніх тридцяти-сорока метрах. Зато й далі не сходить з порога своєї хижі. Він стоїть у великих дверях, інші індіанці юрмляться обабіч нього. Мати ще раз зупиняється, її відділяють від хижі лише якихось п'ять-шість метрів, вона підносить угору немовля і кричить. Тоді Зато підходить до неї, бере дитину попід пахви, теж піднімає її вгору, обертається на схід і тричі кричить, підкидаючи немовля. Потім садовить дитину собі на ліву руку, кладе впоперек своїх грудей і ховає її голівку собі під пахву, прикриваючи лівою рукою. Не озираючись, він заходить через великі двері до хижі. Всі ступають слідом за ним, мати заходить останньою. І тут індіанці випивають напою, що його він має за вино.
Цілий тиждень уранці й увечері індіанці поливають землю перед хижкою Зато, потім чоловіки й жінки насипають глини й утрамбовують її ногами… Таким чином вони встеляють червоною глиною, добре втрамбувавши її, чималий круг. Наступного дня індіанці зводять з буйволових шкур величезний намету і я здогадуюсь, що тут має відбутися свято. Під наметом розставляють величезні випалені з глини жбани – приблизно штук двадцять – і наповнюють їх своїм улюбленим напоєм. Поскладавши на купу каміння, індіанці стягують довкола нього сухі дерева, з кожним днем вивершуючи з них дедалі вищу гору. Багато цих дерев прибило до берега море, вони втратили кору й висохли. Серед них є величезні стовбури, що їх хвилі принесли Невідомо звідки. Біля каміння індіанці встромили в землю двоє дерев'яних вил однакової висоти: вони правитимуть за опору для величезного рожна. Чекають, коли їх принесуть у жертву, перекинуті на спину чотири черепахи, понад три десятки величезних ящерів, кігті лап яких сплетені так, що вони нікуди не можуть піти, й два барани. Крім того, тут зібрано близько двох тисяч черепахових яєць.
Одного ранку приїздять п'ятнадцять вершників, усі індіанці, з кольє на шиях, у великих солом'яних брилях, із стегенними пов'язками, голими сідницями й стегнами, босими ногами, у вивернутих кожушках з баранячої шкіри без рукавів. У кожного на паску висить великий кинджал, двоє мають мисливські двостволки, ватажок у чудовій чорній шкіряній куртці з рукавами, обперізаний стрічкою з набоями й з автоматичним карабіном у руках. Коні в них чудові, низенькі, але вельми прудкі, всі сірі в яблуках. Позад вершників, на крупах їхніх коней, лежать в'язки сіна. Про свій приїзд вони сповістили пострілами здалеку, а що вони мчали чвалом, то дуже швидко під'їхали до нас. Ватажок вершників напрочуд схожий на Зато і його брата, але старший від них. Спішившись з чистокровного коня, він підходить до Зато, і вони кладуть один одному руку на плече. Він простує до хижі й виносить звідти немовля на руках. Показує його всім присутнім, потім робить те, що був зробив Зато: обернувшись на схід, де сходить сонце, ховає його собі під пахву й знову подається до хижі. Тоді всі вершники спішуються й спутують трохи віддалік коней, почепивши на шию кожному по в'язці сіна. Ополудні приїздять індіанки на великому возі, в який запряжено чотирьох коней. За кучера – Соррільйо. На возі сидять зо два десятки молоденьких індіаночок і семеро-восьмеро дітей – усі хлопчики.
Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму – щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець – його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим – намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.
Лалі відрекомендовує мене їй і тягне її разом із Зораїмою та ще однією індіанкою, яка тримає в руках якісь кухлики й пензлики, до нашої хижки. І справді, ці гості мають розмальовувати індіанок з мого села. Я спостерігаю за народженням шедевру, що його гарна дівчина малює на тілі Лалі та Зораїми. Її пензлики зроблені з патичків, до кінців яких прикріплені пучки вовни. Вона вмокає їх у різні фарби й малює свої малюнки. Я беру свій пензлик і, починаючи від соска Лалі, малюю рослину, дві гілки якої здіймаються до основи персів, потім малюю рожеві пелюстки й фарбую сосок у жовте. Можна подумати, що то напіврозпукла квітка з маточкою. Троє інших дівчат хочуть, аби я теж намалював їм таку саму квітку. Та я спершу хочу спитати дозволу в Соррільйо. Він приходить і каже, що я можу розмальовувати їх, як тільки мені цього заманеться, доти, поки вони дають згоду на це. Чого я раніше не зробив цього?! Тож понад дві години я розмальовую перса юним індіанкам, що приїхали до нас у гості, і мешканкам нашого поселення. Зораїма хоче мати достоту такий самий малюнок, як у Лалі. Тим часом індіанці смажать на рожні баранів, печуть шматки двох черепах у жару. Червоне черепахове м'ясо дуже гарне, воно схоже на яловичину.
Я сиджу під наметом поряд із Зато та його батьком. Чоловіки їдять з одного боку, а жінки – з другого, за винятком тих, що нас обслуговують. Свято закінчується пізно вночі танцями. Всі танцюють під музику індіанця, що грає на сопілці, яка свистить одноманітно, але пронизливо, й барабанить об два бубни з баранячої шкіри. Чимало індіанців та індіанок сп'яніли, але не виникає ніяких інцидентів. До села приїхав на віслюку й знахар. Усі роздивляються рожевий рубець на місці його ранки, тієї ранки, про яку знало все села. Таж усі й дивуються, що вона затяглася. Тільки я із Соррільйо знаємо, чому це сталося. Соррільйо пояснює мені, що батько Зато, який приїхав сюди, вождь усього племені й що його звати Хусто, цебто Праведник. Саме він залагоджує непорозуміння, які виникають між людьми його племені та інших племен гуахірів. Соррільйо розповів мені, що коли виникає конфлікт між гуахірами та іншим індіанським родом – лапусами, то вони збираються гуртом і домовляються, будуть воювати між собою чи залагодять справу миром. Коли індіанця одного племені вбиває індіанець з іншого племені, вони, аби уникнути війни, доходять згоди, щоб убивця заплатив за загиблого іншому племені. Інколи ціна досягає двохсот голів бугаїв, бо в горах та біля їх підніжжя всі племена мають багато худоби. На жаль, вони ніколи не щеплять її проти ящура, і пошесть косить силу-силенну цієї худоби. З одного боку, це добре, каже Соррільйо, бо без цих недуг розвелося б занадто велике поголів'я. Цю худобу не можна офіційно продавати ні в Колумбії, ні у Венесуелі, вона мусить завжди лишатися на індіанській території через побоювання, аби вона не занесла ящура до цих країн. Одначе, каже Соррільйо, через гори ведеться велика контрабандна торгівля худобою.
Вождь Хусто запрошує мене через Соррільйо завітати до його села, що, як я зрозумів, складається з сотні хиж. Він запрошує мене з Далі й Зораїмою, обіцяючи дати нам хижку, і каже, аби я нічого не брав із собою, бо там матиму все, що мені треба буде. Хусто просить тільки взяти з собою своє знаряддя для татуювання, щоб і йому виколоти тигра. Він скидає з руки свій чорний шкіряний браслет і віддає мені. За словами Соррільйо, цей його жест вельми промовистий, він означає, що Хусто – мій друг і що він ні в чому не відмовить мені. Хусто запитує, чи потрібен мені кінь, я відповідаю, що так, але я не можу його взяти, бо тут майже немає трави.