Він бачив кінець так само виразно, як ми бачили свій кілька годин тому, коли волоцюги тягли нас до старого шурфу. Він дивився на порожню дорогу, але, мені здається, не бачив ні тінистої діброви, ні зелених лугів на схилах гір. Перед його очима постала інша, сумна дорога – страшний шлях у Тауер.
– Проб'ємося! – вереснув він знову й скочив у сідло. Він схопився за шпагу і вже був наполовину витягнув з піхов тонке лезо, коли я стрибнув до нього, вчепився в ногу й рвонув її вгору. Сер Філіп утратив рівновагу і беркицьнув з коня.
Інші опиралися недовго. Не минуло й п'яти хвилин, як вони всі були обеззброєні і зв'язані – ні самі не поранені, ані нас не поранивши.
– Ну ж бо, друзі, гайда до повозів! – скомандував Десмонд, облишивши поважний тон, який більше б личив офіцерові й шляхтичеві.
Коли ми, переможно крокуючи, виступили з-за повороту дороги, знову задріботів барабан, залунала сурма, і ви, мабуть, голову дали б на відсіч, що от-от перед вами з'явиться загін кінноти. Уявіть собі вираз обличчя наших полонених, коли вони побачили "грізну армію під бойовими корогвами"! Мастак Нік так винахідливо грав на сурмі, що слідом за голосним покликом лунав слабкий, ніби десь за півмилі йому відповідав інший сурмач. Поряд стояв Чарлі, вибиваючи в барабан і вигукуючи на весь голос команди. А на додачу місіс Десмонд ганяла бідолашних шкап без кінця по колу.
Але, гадаю, найбільшим ударом для сера Філіпа була зустріч з Кіт. Він увесь спаленів.
– Кетрін!
– Так, це я, сер Філіп.
– Ах ти… ах ти, зміюко!
– Вважайте, що вам пощастило, – холодно відповіла вона. – Ви ж ледве не одружилися зо мною.
Довелося, звичайно, знову все пояснювати Десмондам та їхній трупі і знову вислухати безліч здивованих вигуків.
– Ну, та годі вже, – сміючись, сказала нарешті Кіт. – А то ми ладні балакати без кінця й краю. Згадаймо за королеву.
Її слова протверезили нас.
– Слухайте-но, – мовив я, – якщо ви подбаєте про те, щоб доправити полонених у в'язницю, ми з Кіт позичимо пару їхніх найкращих коней і поїдемо далі. Часу в нас доволі: виставу призначено на суботу.
– На суботу? – Десмонд дивився на мене витріщеними від жаху очима. – То ви нічого не знаєте? Виставу перенесено, вона відбудеться на два дні раніше. Ви нізащо не встигнете!
Настала страшна тиша, і я почув, як у повозі хтось засміявся. То був сер Філіп.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
РЕПЛІКА ЛИШИЛАСЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Досі я розповідав як самовидець про свої власні пригоди. Тепер мені час відступити вбік і розповісти вам, що сталося в Лондоні, так, як про те нам повідав Шекспір та інші наші друзі.
Було це в четвер увечері, в королівському палаці на Уайтхолі, що стоїть ген за містом, майже біля Вестмінстера.
Цілий день у палаці стукотіли молотки теслярів, що будували сцену й декорації, котрі мали зображати мури міста Гарфлер. Не встигли вони ше скінчити свою роботу, а вже драпувальники заходилися розвішувати багаті тканини, що мали правити за тло для вбраних у пишні шати й обладунок акторів. В належний час ці завіси розсунуться, і перед глядачами постануть покої французької принцеси. Музики повносили свій інструмент на галерею мінестрелів і, незважаючи на гармидер, почали їх налагоджувати. Слуги розставляли крісла для королеви та вельмож, а також ослони й лави для інших гостей, що сидітимуть позаду.
– Ба-бах!
Теслярі повпускали з несподіванки молотки і злякано озирнулися. Гладкі слуги аж пополотніли.
– Що воно таке?
– Здається, вибух!
– Невже її величність?..
Завіса відхилилася, і з-за неї визирнув Бербедж.
– Все гаразд, – заспокійливо мовив він. – Це ми випробували нашу гармату. Боюсь, що вона стріляє трохи загучно для такої зали. – Він повернувся до старшого теслі: – Скільки ви ще будете тут марудитися?
– Вже закінчуємо, сер.
Театральні теслярі завжди "вже закінчують". Початок вистави ближче й ближче, але їм щоразу лишається забити ще один цвях чи, скрегочучи пилкою, перепиляти ще одну дошку. Вони не поспішають навіть задля самої королеви. Якби господь наслав другий потоп, то теслі й тоді б не поспішали будувати ковчега.
Врешті вони скінчили своє діло. Сміття виметено, інструмент зібрано й винесено. Слуги почали розкидати по підлозі пахучі трави і вставляти нові свічки в канделябри. Бербедж ще раз озирнув залу, перш ніж іти перевдягатися. Він помітив Джона Сомерса, що дивився крізь шпарку в завісі й нібито щось мимрив.
– Що, Сомерсе, нетвердо знаєш роль?
Сомерс злякано повернувся, і його обличчя з гострими рисами роздратовано скривилося. Ні, запитання було як запитання.
– Де там, містере Бербеджу. Я ще місяць тому вивчив свої десять рядків, – сказав він гірко. – Десять рядків вивчити недовго.
– А репліку свою пам'ятаєш?
– Дуже добре пам'ятаю. Я знаю, коли мені виступити, містере Бербеджу.
– Не треба нехтувати роль, хоч яка вона маленька. У виставі кожна роль важлива.
Бербедж пішов у вбиральню і почав надягати костюм Генріха П'ятого. Шекспір уже перебрався на архієпіскопа Кентерберійського. Він залюбки грав невеликі ролі старих, на зразок Адама в комедії "Як вам це подобається" або привида Гамлетового батька в "Гамлеті".
– Ну що, все гаразд? – спитав він.
– Так, гадаю, вистава пройде успішно. Принцеса, правда, грає не дуже, але…
– Не всім же хлопцям грати так, як Кіт Кєркстоун.
– Твоя правда, – Бербедж накинув на себе розкішну горностаєву мантію. – Дивно, куди вони щезли, він і той інший хлопець. Якась загадкова історія. Вони тобі щось розповідали?
– Дуже мало. Певно, в них була якась поважна справа. Цікаво було б знати, де вони й що з ними.
(Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Копита, що дріботіли Великою північною дорогою, дали б йому відповідь, аби він був ближче).
– Цить! – сказав Бербедж, дослухаючись до гомону, що долинув із зали. – Глядачі вже сходяться. Скоро час починати. – І він крикнув у загальну вбиральню: – Всі готові? Хор? Єпіскоп Ілійський? Екстер? Вестморленд?..
– Готові!
До кімнати зазирнув палацовий урядовець. Він запитально подивився на Бербеджа. Той кивнув головою. Здаля приглушено долинув мелодійний спів фанфар. Вони сповіщали про наближення королеви Єлизавети. На сцені гарячково метушилися люди, докінчуючи останню роботу. В залі настала тиша. Знову пронизливо й тонко заспівали фанфари. Двері в кінці зали розчахнулися навстіж. Обабіч широкого проходу вишикувалися придворні, що застигли в шанобливому поклоні. І ось зайшла вона.
Єлизавета з ласки божої… королева Англії, Франції та Ірландії, королева… заступниця віри…
Хто в цю мить наважився б пригадати, що у Франції вона не володіє жодним ярдом землі, що в Ірландії хвиля повстання підступає до стін самого Дубліна, що віру вона захищає зовсім не ту, яка освятила її королівський титул? Щось було в Єлизаветі, що заглушувало такі думки, коли вона з'являлася у всій своїй пишноті.
Вона пропливла до свого крісла в першому ряді, її широченна спідниця погойдувалася на обручах навколо стегон, жорсткий стоячий комір облямовував лице, вся вона з голови до ніг виблискувала коштовним камінням і рясними перлами. Вона усміхалась, позираючи ліворуч і праворуч, але очі її пильно стежили за всім і кожним: ось вона ласкаво прийняла уклін, ось занотувала в думці, що та бідолашна дівчина надмірно вичепурилася, ось пригадала, що того треба вишпетити.
За нею йшов сер Уолтер Ралей. На той час він був старший над сторожею. Далі йшли сер Джозеф Вільямс, кілька іноземних послів, лорди, леді. Але сера Роберта Сесіля між ними не було. Він, як завжди, працював допізна вдома.
Єлизавета сіла, розправила спідницю, потім кивнула головою і махнула віялом на знак того, що інші теж можуть сісти. Зашелестіли шовки, зачовгали ноги. Двір сів. З-за лаштунків вийшов хор, низько вклонився королеві й почав:
О полум'яна музо, що злітає
На осяйний уяви небосхил…
[24]
Розпочалася вистава. Актори виходили на сцену й проказували свої ролі. З галереї урочисто виспівувала сурма. Королева схвально всміхалась, споглядаючи гру коміків.
У вузькому проході за лаштунками Бер-бедж наштовхнувся на Сомерса й пошепки вилаявся.
– Чого ти тут стовбичиш? Твій вихід ще нескоро.
Сомерс одійшов убік, тримаючи руку за пазухою камзола, а Бербедж подався до вбиральні, щоб одягнутися до наступної сцени.
Як тільки він зник зі сцени, Сомерс вернувся назад. Уявляю собі, як він вичікував у згортках завіси, знервовано облизуючи губи.
Тим часом Екстер промовляв до короля Франції:
Тож згляньтеся над бідолашним людом,
Врятуйте їх від щелепів війни.
Адже на вашу голову впадуть
Потоки крові й матернього горя,
Гіркі вдовині сльози, зойк дівчат,
Що тужать за коханими й батьками.
[25]
Надходив вирішальний мент.
Сцена скінчилася. Придворні французького короля заходили за лаштунки, проштовхуючись повз Сомерса, що щільно притулився до завіси. На сцені з'явився хор. Завідувач шумовими ефектами схилився над гарматою і дослухався до слів хору. Сомерс знову засунув руку за пазуху. Він теж чекав тієї самої репліки…
Ось вона. Враз гримнула гармата, і то так гучно, що навіть королева здригнулася й замиготіли свічки по всій залі. Але наступної миті всі вже дивилися на Бербеджа, що виступив на сцену – хоробрий принц в обладунку.
За мною, любі друзі! Гайда в вилом
[26]
Ніхто нічого не помітив. Жоден глядач не побачив, як заколихалася завіса – то Джон Сомерс пручався в сталевих руках двох стражників. Заткнувши йому рота, вони винесли його до акторської кімнати, де ми з Кіт ніяк не могли відсапатися після скажених гонів.
Вистава тривала. Ніхто не знав, що найважливіша репліка лишилася без відповіді.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
П'єса скінчилася.
Я сидів у вбиральні.