Ніхто інший не знав, як його звали; його дружина не мала щодо цього ніякої підозри; не міг <*знати й м-р Лоррі.
Ні, — сказав м-р Лоррі, відповідаючи голові Дому, — я показував його, гадаю, всім, хто тут є, і ніхто не міг мені сказати, де цього джентлмена можна знайти.—Наближався час, коли закривали банк, і ціла валка балакунів проходила повз конторку м-ра Лоррі. Він тримав листа запитливо; монсеньйори дивилися на нього, і кожен вважав за потрібне висловити щось образливого, французькою чи англійською мовою, про маркіза, якого не могли знайти.
Племінник, я гадаю, у всякім разі негідний спадкоємець... вихованого маркіза, якого вбили, — сказав один. — Щасливий сказати, що я ніколи не знав його.
— Боягуз, що покинув свій пост, — сказав другий монсеньйор, якого декілька років тому вивезли з Парижу ледве живого на возі під сіном.
— Заражений новими ідеями, — сказав третій, дивлячись мимохіть на адресу через льорнет, — він став в опозицію супроти небіжчика маркіза, відмовився від маєтків, діставши спадок, і залишив їх розбишакам. Вони відплатять йому тепер, сподіваюся, так, як він на те заслуговує.
— Що? — заверещав Страйвер.-—Справді він зробив так? Так отака то людина? Дайте мені подивитися на його ганебне ім'я. Проклятий.
Дарней не міг довше стримуватися, торкнув м-ра Страйвера за плече й сказав:
— Я знаю ту людину.
— Невже, борони мене, Юпітеру? — сказав Страйвер. — Дуже жалко.
— Чому?
— Чому, м-ре Дарнею? Чи ви ж не чуєте, що він зробив? Не питайте під такий час, чому!
— А все ж я питаю, чому?
— Так я вам ясно скажу, м-ре Дарнею, що я дуже жалкую за це. Мені жалко, що ви ставите таке незвичайне питання. Нам кажуть про людину, що заражена згубними й блюзнірськими правилами чортовиння, яке тільки колинебудь було відоме, зрікається своїх маєтків на користь найгірших у світі покидьків, що ладні перебити всіх зараз, і ви ще питаєте мене, чому мені жалко, що навчитель молоді знає його? То я вам скажу. Мені жалко, томущо, як я певен, потьмарення таких людей заразливе. Ось чому. о . . и-
Пам'ятаючи про свою тайну, Дарней ледве тільки міг стр матися й сказав:
— Може ви не розумієте джентлмена.
— Я розумію, як загнати вас у куток, м-ре Дарнею,— сказав Страйвер, — і я зроблю це. Коли та людина — джентлмен, то я не розумію його. Вклоніться йому та так і скажіть йому. Та ще скажіть йому від мене, що я дивуюся, чому він, зрікшися своїх земних благ і свого становища для кровожерної черні, ще не став за ватажка в неї. Та ні, джентлмени, — сказав Страй— вер, озираючись навкруги,—я трохи знаю людську натуру й скажу вам, що така людина ніколи не звіриться на милосердя своїх любих протеґованих. Ні, джентлмени, він зараз же накиває п'ятами.
Сказавши це, м-р Страивер протиснувся на Фліт-Стріт серед загальної похвали своїх слухачів. М-р Лоррі й Чарлз Дарней залишилися біля конторки самі, бо всі вже вийшли з байку.
— Що ж, ви візьмете цього листа? — сказав м-р Лоррі. — Ви .знаєте, куди приставити його?
— Знаю.
— Так поясніть йому, що листа заадресували сюди, гадаючи, що ми знаємо, куди направити його далі, і що він тут трохи залежався.
— Добре, я перекажу. Ви їдете до Парижу звідціля?
— Звідціля, о восьмій годині.
Дуже незадоволений собою, Страйвером і більшістю інших людей. Дарней пройшов якнайшвидше в спокійний закуток Церковної Брами, розпечатав листа й прочитав його. Лист був такого змісту:
"Манастирська в'язниця, Париж, 21 червня, 1792.
Месьє колишній маркізе.
Довгий час життя моє було в небезпеці в руках селян, а потім мене заарештували з великим насильством і образами й привели пішки до Парижу. Дорогою я набрався багато лиха. Та це ще не все: будинок мій зруйнували і знищили дощенту.
Провина, за яку мене ув'язнено, месьє колишній маркіз, за яку я стану перед трибуналом і мушу позбавитися життя (якщо ви благородно не допоможете), полягає в тім, що я, як вони кажуть мені, зрадив величність народу і що я діяв проти нього на користь емігрантові. Даремне я подаю доводи, що ще до секвестрації емігрантської власности я звільнив їх од виплати податків, не збирав з них чиншу й нікого не притягав до суду. Відповідь єдина: я діяв на користь емігрантові, а де той емігрант?
Ох, найласкавіший месьє колишній маркізе, де той емігрант? Я й у сні кличу, де він? Я благаю небо, щоб він приїхав і визволив мене. Ніякої відповіді. Ох, месьє колишній маркізе, посилаю мій очайдушний крик за море, сподіваючись, що може він дійде до ваших ушей за допомогою великого банку Телсонів, що відомий у Парижі.
Небесною любов'ю, справедливістю, великодушністю, честю вашого благородного імення заклинаю вас, месьє колишній маркізе, прийдіть мені на допомогу й визвольте мене. Мій гріх у тому, що я був вірний вам. О, месьє колишній маркізе, благаю вас, будьте ж вірні мені. З цієї в'язниці, де жах, де кожна година що далі, то більше наближає мене до загибелі, я посилаю вам, месьє колишній маркізе, запевнення в моїй сумній і нещасній відданості.
Ваш глибоко засмучений
Габель".
Прихований неспокій в Дарнеєвій душі цей лист підніс до найвищої сили. Небезпека, що загрожувала старому й доброму слузі, якого єдиною провиною була вірність до нього та його сім'ї, з таким докором заглядала йому в очі, що, проходжуючись туди й сюди коло Церковної Брами та обмірковуючи, що робити, він майже ховав своє лице від прохожих. Він дуже добре розумів, що в своєму жаху перед вчинком, який завершив лихі діла та лиху славу його давнього роду, * в своїй уразливій підозрі до свого дядька, в тій огидливості, з якою він свідомо дивився на той устрій, що падав, і який йому призначено було підтримувати, він діяв неправильно. Він дуже добре розумів, що через любов до Люесі його відмовлення від свого соціяльного становища було зроблено спішно й неповно. Він знав, що йому треба було— робити це систематично й обачливо, що він і гадав так зробити,, однак не зробив так.
Щастя свого власного дому, що він обрав його собі в Англії,, потреба постійно и напружено працювати, зміни й неспокій часу,, які йшли один за одним так швидко, що події цього тижня анулювали недозрілі пляни попереднього, а події наступного тижня змінювали все наново — силі таких обставин він і скорився,— щоправда, не без тривоги, проте все таки без постійного й до— держаного опору. Він ждав слушного часу почати діяти, а там. відбувалися зміни й боротьба, і час прогаяно; дворяни всякими шляхами тікали з Франції, їх власність конфісковано й зруйновано, і сами імення знищено, — все це відомо було йому, як і новій владі у Франції, яка могла обвинувачувати його за це.
А втім він нікого не пригнічував, він нікого не ув'язнював; він був такий далекий від того, щоб жорстоко вимагати сплати належних йому податків, що добровільно зрікся всього, кинувся в світ без усякої допомоги, сам створив собі приватне становище г заробляв собі свій власний хліб. Месьє Габель завідував піду— палим і заплутаним у боргах маєтком, маючи письмові накази милостиво поводитися з людьми, давати їм те, що ще можна було дати — на зиму топливо, скільки залишать невблаганні кредитори, а літом урожай, який можна спасти від тих самих кігтів,— певна річ, він міг покликатися на цей факт, як на виправдування и доказ задля власної небезпеки, яка тепер здавалася йому очевидною.
Все це підсилювало очаидушне вирішення Чарлза Дарнея їхати до Парижу.
Так. Як мореплавця в давній казці вітри й течії втягли в зачароване коло впливу магнетної скелі, так і тут вона тягла його до себе, і він мусів їхати. Кожна думка, що поставала в його голові, вабила його швидше й швидше, щодалі сильніше до страшного притягального центру.
Він вирішив. Він мусить їхати до Парижу.
Так. Магнетна скеля тягла його, і він мусів плисти, поки не вдариться об неї. Він не знав про скелю; він майже не бачив і небезпеки. Добрі наміри, з якими він робив усе, що він зробив, навіть хоч він і залишив їх незакінченими, на його думку давали підстави сподіватися, що його вдячно приймуть у Франції, коли він з'явиться сам. І тут перед ним постала блискуча перспектива доброго діяння, що так часто гарячить мріями кров багатьох добрих людей, і в цій мрії він навіть уже бачив, що він має остільки впливу, щоб керувати революцією, яка набула такого страшно дикого напрямку.
Він і далі ходив туди й сюди з таким своїм вирішенням і міркував, що ні Люесі, ні батько її не повинні знати про це, аж поки він не поїде. Люесі не знатиме муки розставання, а Ті батько, що завсігди так неохоче звертає свої думки до небезпечних спогадів про давно минуле, нехай дізнається про цей вчинок, коли його буде зроблено, а не тоді, коли Дарней ще вагається й має сумніви.
Він ходив туди й сюди з такими діловими думками, аж поки не настав час вернутися до Телсонового банку й прощатися з м-ром Лоррі. Приїхавши до Парижу, він одразу знайде свого старого друга, а тепер він не скаже йому нічого про свої наміри. Карета з поштовими кіньми була готова коло дверей банку, і Джеррі був уже у високих чоботях і зовсім одягнений.
— Я передав того листа, — сказав Чарлз Дарней до м-ра Лоррі. — Я не хотів обтяжувати вас письмовою відповіддю,— може будете ласкаві відповісти на словах?
— Добре й дуже радо,—сказав м-р Лоррі,—якщо це тільки безпечно.
— Цілком безпечно, хоч це й до в'язня в абатстві.
— Як його звати? — спитав м-р Лоррі з розкритою книжечкою для нотаток у руках.
— Габель.
— Габель. А що я маю сповістити нещасному Табелеві у в'язниці?
Повість про двоє міст— 11. с
— Просто, що він одержав листа й приїде.
— Якийсь час призначений?
— Він виїде в дорогу завтра ввечері.
— Назвати чиєсь ім'я?
— Ні.
Дарней допоміг м-рові Лоррі закутатися в декілька одежин і плащів і вийшов з ним із теплого повітря старого банку на вогке повітря Фліт-Стріту,
— Моє щире привітання Люесі и маленькій Люесі,—сказав м-р Лоррі, від'їжджаючи,— добре доглядайте за ними, поки я повернуся.
Чарлз Дарней кивнув головою и сумівно всміхнувся, коли карета рушила з місця.
Цієї ночі — це було 14-го серпня — він сидів допізна и написав два палкі листи: одного —до Люесі і в ньому пояснював, який потужний обов'язок примушує його їхати до Парижу, і докладно розкривав їй причини, чому він певен, що йому особисто там не загрожує ніякої небезпеки; другого листа — до доктора, в якому доручав йому Люесі й дорогу дитину і з найбільшою впевненістю розпросторювався на ту саму тему про безпеку.