Але, — додав він з чудною усмішкою, — люди, що мають зо мною діло, бувають звичайно невдячними, і мене не здивувало б, коли б він, одужавши, забув або не поклопотався згадати про мене.
— Добре, добре! — сказав Ла Моль, теж усміхаючись. — Я буду тут, щоб відсвіжити йому пам'ять.
— Хай так! Через дві години ви матимете пиття.
— До побачення.
— Як кажете?
— До побачення.
Невідомий усміхнувся.
— Я маю звичку, — відповів він, — казати завжди: прощайте. Отже, прощайте, пане де Ла Моль. Через дві години пиття буде у вас. Пам'ятайте, його треба випити опівночі... трьома порціями... година в годину.
Сказавши це, він вийшов, і Ла Моль залишився з Коконна сам.
Коконна чув усю їхню розмову, але не зрозумів з неї нічого: до свідомості Його доходили тільки звуки слів. З усієї розмови він зрозумів одно лише слово: північ.
Він не переставав пильно стежити за Ла Молем, який, залишаючись у кімнаті, то задумувався, то ходив з кутка в куток.
Невідомий лікар додержав слова і в призначений час прислав пиття, яке Ла Моль поставив на маленьку срібну жаровню, а сам ліг.
Це трохи заспокоїло Коконна; він теж спробував звести очі, але його гарячковий сон був тільки продовженням пропасниці, що мучила його наяву. Привид, що переслідував його вдень, знайшов його і вночі; крізь сухі повіки він не переставав бачити Ла Моля, що все погрожував йому, а якийсь голос не переставав говорити на вухо: північ! північ! північ!
Враз тремтячий дзвін годинника пролунав серед ночі і пробив дванадцять разів. Коконна знову розплющив запалені очі; гаряче дихання грудей палило сухі губи; невгамовна спрага пекла горло; маленька нічна лампочка горіла, як звичайно, і при тьмяному світі її тисячі привидів танцювали перед очима Коконна.
Тоді він побачив жахливу річ: Ла Моль устав з ліжка і, зробивши два-три круги по хаті, як яструб над пташкою, почав наближатися до нього, показуючи кулак. Коконна простяг руку до кинджала, вхопив його ручку і наготувався ударити ворога.
Ла Моль підходив ближче.
Коконна бурмотів:
— А, це ти, усе ти! Іди! А, ти погрожуєш мені, показуєш кулак, смієшся! Іди! Іди! А, ти підходиш тихенько, крок по кроку; іди, іди, я тебе заріжу.
І справді, стверджуючи рухом свою погрозу, Коконна в момент, коли Ла Моль нахилився до нього, блиснув вістрям кинджала, витягаючи його спід своєї ковдри; але зусилля, з яким п'ємонтець підіймав кинджал, розбило його сили; простягнута до Ла Моля рука зупинилась на півдорозі, кинджал випав, і вмираючий повалився на подушку.
— Ну, ну, — шепотів Ла Моль, лагідно підіймаючи його голову і підносячи йому до губів чашку, — випийте, бідолашний друже, бо ви весь в огні.
Справді, Ла Моль підносив Коконна чашку, а той прийняв її за піднятий кулак, і гарячковий мозок пораненого налякався її.
Але коли добродійний напій змочив його уста і відсвіжив груди, до Коконна знову вернувся його розум чи, краще сказати, інстинкт: він відчув, що по тілу розливається таке приємне почуття, якого він ніколи не переживав; розумним поглядом глянув він на Ла Моля, що держав його в руках і посміхався, і з очей його, ще недавно похмуро лютих, потихеньку скотилася на гарячу щоку сльоза.
— Чорт візьми! — пробурчав Коконна, спускаючи голову на подушку. — Якщо я одужаю, пане де Ла Моль, ви будете моїм другом.
— Ви одужаєте, друже, — сказав Ла Моль, — коли вип'єте три таких чашки, як оце я вам дав, і перестанете уявляти казна що.
Через годину Ла Моль, як добра сиділка, пунктуально виконуючи приписи невідомого лікаря, встав удруге, налив у чашку другу порцію пиття і підніс Коконна.
На цей раз п'ємонтець зустрів його не з кинджалом у руці, а з розкритими обіймами і з насолодою проковтнув пиття, після чого вперше заснув спокійним сном.
Третя чашка мала такий самий чудодійний ефект. Груди слабого почали дихати правильно, хоч він ще задихався. Напружені члени розпрямились, приємна вогкість виступила на гарячій шкірі, і коли на другий день метр Амбруаз Паре відвідав пораненого, він задоволено усміхнувся і сказав:
— Від цього моменту я ручуся за життя пана де Коконна. Це одно з моїх найкращих лікувань.
Наслідком цієї напівдраматичної, напівкомічної сцени, не позбавленої, проте, і певної зворушливої поезії, коли взяти на увагу дикі звичаї Коконна, було те, що приязнь між двома дворянами, яка почалася в готелі "À la Belle-Étoile" і так жорстоко була перервана подіями Варфоломіївської ночі, відновилася з новою силою і незабаром від п'яти ударів шпаги та пістолетної кулі стала більшою, ніж дружба Ореста і Пілада[49].
Як би там не було, а й старі і нові, і тяжкі й легкі рани почали, нарешті, загоюватись. Ла Моль, прийнявши на себе місію сиділки, не хотів виходити з кімнати, поки Коконна не видужає зовсім. Він підводив його на ліжку, поки той був слабий, допомагав ходити, коли хворий почав вставати, взагалі доглядав його, як підказувала йому його лагідна і любляча вдача, і піклування його та ще дужий організм п'ємонтця привели Коконна до одужання швидше, ніж можна було сподіватися.
Проте, обох молодих людей турбувала одна думка: обидва вони, здавалося їм, бачили в гарячковому маренні, що до кожного з них підходила жінка, поява якої сповняла їх серця блаженством; але від того часу, коли вони прийшли до пам'яті, ні Маргарита, ні пані де Невер не з'являлися в їхній кімнаті. І зрозуміло: одна була дружиною короля Наварського, друга — невісткою герцога де Гіза, — чи могли ж вони перед очима всіх виявити прилюдно інтерес до простих дворян? Ні! Таку відповідь, звичайно, повинні були дати собі і Ла Моль і Коконна. Але відсутність їх все ж була для них болючою: адже їх могли забути.
Правда, дворянин, що був свідком їх бою, час від часу приходив до них і, ніби сам від себе, розпитував про здоров'я поранених. І Жільйона приходила теж сама від себе. Але Ла Моль не насмілювався спитати про Маргариту, як і Коконна про пані де Невер.
XVIII. Вихідці з того світу
Якийсь час молоді люди ховали таємницю в глибині свого серця. Нарешті, в хвилину щирості думка, яка панувала над кожним з них, вирвалася з їх уст, і вони закріпили свою дружбу останнім доказом, без якого дружби не буває, — повним звіренням.
Вони були безумно закохані, один — в принцесу, другий — в королеву.
В непереможній відстані, що відділяла обох закоханих від мети їхніх бажань, було щось жахливе. І все ж надія так глибоко закорінена в серці людини, що, не зважаючи на все безумство своїх мріянь, вони надіялись.
А втім, обидва вони, в міру видужування, почали дбати про свою зовнішність. Всяка людина, навіть зовсім байдужа до фізичних переваг, в певних обставинах має німі розмови з своїм дзеркалом, ніби радячись з ним, і відходить від свого конфідента майже завжди задоволена. А наші молоді люди були не з тих, кому дзеркало мало б подавати надто неприємні відомості. Краса Ла Моля — його струнка постать, бліде обличчя і елегантність — відзначалася благородством; краса Коконна, дужого, ставного, з яскравим рум'янцем на обличчі, була красою сили. Навіть більше: для Коконна слабування пішло на користь. Він схуд, зблід, славетний його шрам, що завдавав йому стільки турбот схожістю різнобарвних своїх кольорів з райдугою, зник, пророкуючи, може, як і райдуга після потопу, довгий ряд ясних днів та ночей.
Обидва поранені весь час були оточені найделікатнішим піклуванням; в день, коли вони могли встати з ліжка, кожен з них знайшов на фотелі коло себе по халату, а в день, коли вони могли вдягтися, повний костюм. В кишенях їх камзолів лежали туго набиті гаманці, і вони заховали їх, щоб при слушній нагоді повернути невідомому покровителю.
Цим невідомим покровителем не міг бути принц, в приміщенні якого жили молоді люди, бо він не тільки ні разу не прийшов відвідати їх сам, а навіть не прислав довідатись про їх здоров'я.
Неясна надія підказувала серцю кожного з них, що цим невідомим покровителем була жінка, яку він кохав.
Отже, обидва поранені з надзвичайною нетерплячістю чекали моменту, коли їм можна буде вийти. Ла Моль, що одужав раніше за Коконна, міг би вже виходити, але ніби якась мовчазна згода зв'язувала його з долею друга. Вони умовились, що перший їх вихід буде присвячений трьом візитам.
Перший — до невідомого лікаря, чиє цілюще пиття принесло запаленим грудям Коконна таке чудодійне полегшення.
Другий — в готель покійного метра Ла Гюр'єра, де вони залишили чемодани й коней.
Третій — до флорентійця Рене, який, сполучаючи професію парфумера з професією мага, продавав не любовні напої та тільки косметики та отруту, а й оракули.
Нарешті після трьох місяців нездужання та ув'язнення довгожданий день настав.
Ми сказали — ув'язнення, і це слово цілком відповідає дійсності, бо кілька разів вони, з нетерплячки, хотіли прискорити цей день, але приставлена до дверей сторожа щоразу не давала їм вийти, і вони зрозуміли, що вийдуть тільки тоді, коли дозволить Амбруаз Паре.
І от, нарешті, славетний хірург, визнавши, що слабі якщо не зовсім одужали, то близькі до повного одужання, дав їм дозвіл, і одного чудового осіннього дня, якими часом Париж вражає своїх мешканців, що вже запаслися покірністю на зиму, двоє приятелів, спираючись один одному на руку, вийшли близько другої години по півдні з Лувра.
Ла Моль, що з великим задоволенням знайшов у себе на фотелі знаменитий свій вишневий плащ, який він так дбайливо склав перед боєм, взявся бути провідником для Коконна, і той погодився без заперечення. Він знав, що приятель поведе його до невідомого лікаря, непатентоване пиття якого вилікувало його за одну ніч, тим часом як усі приправи метра Амбруаза Паре поволі вбивали його. Він поділив гроші, які знайшов у своєму гаманці, і з двох сот ноблів сотню приділив у нагороду анонімному ескулапові, якому завдячував своїм одужанням: Коконна не боявся смерті, але був не від того, щоб і пожити; отже, як бачимо, він збирався щедро нагородити свого рятівника.
Ла Моль пішов вулицею Астрюс, Сент-Оноре, потім Прувелль і незабаром опинився на Базарному майдані. Біля колишнього водоймища, на місці, що зветься тепер Базарним перехрестям, виносилась восьмикутна будова на кам'яному помості; вона нагадувала великий дерев'яний ліхтар з гостроверхим дахом, на шпилі якого скрипів флюгер.