Якщо станеться витік, ми не зможемо вам допомогти: росіяни наполягатимуть, і розв'язати вашу проблему буде неможливо. За будь-якого розкладу росіянам треба дати шанс зберегти обличчя.
Я поставив чашку, намагаючись не виявити занепокоєння. Прохання Сміта суперечило моїм переконанням, але оскільки ситуація склалася так, що скрутної миті моєї кар'єри уряд Великобританії висловив готовність заступитися за мене, я розумів, що повинен дотримуватися його порад. Я погодився, і на цьому зустріч завершилася.
Наступного дня після обіду мені зателефонував Сміт і повідомив останні новини:
— Приходько сказав, що причини вашої заборони на в'їзд йому не відомі, але обіцяв усе з'ясувати.
Він говорив таким тоном, ніби це добрі новини. Я дуже сумнівався, що провідний радник Путіна з питань зовнішньої політики не в курсі депортації з Росії найбільшого іноземного інвестора.
— І ще, Білле, — продовжив Сміт, — ми вирішили залучити нашого посла в Москві, Тоні Брентона. Він хотів би негайно поговорити з вами.
Наступного дня я зателефонував Брентону. Почав було розповідати йому свою історію, але він майже одразу перебив мене.
— Можете не продовжувати, Білле, мені відомо все про вас і про фонд Hermitage. Думаю, росіяни роблять велику дурість з депортацією такої впливової в інвестиційних колах людини, як ви.
— Я сподіваюся, що це помилка.
— Я теж. Упевнений, що питання з візою буде улагоджено, щойно я переговорю з потрібними людьми. Тримайтеся. Ви в надійних руках.
Я справді відчував, що опинився в надійних руках. Тоні Брентон мені сподобався. Він, як і Сміт, щиро намагався допомогти мені. Я не знав, чому мені відмовили у в'їзді — чи то внаслідок плутанини з прізвищами, чи це була помста тих, хто фігурував у моїх публічних антикорупційних кампаніях, — але відчував: якщо уряд Великобританії на моєму боці, рано чи пізно перемога буде за нами. Насамперед Брентон надіслав у МЗС Росії запит із проханням надати офіційне пояснення події. Якщо відмова у в'їзді справді стала результатом помилки, то це з'ясується дуже скоро.
Через тиждень нам зателефонувала секретарка Тоні Брентона й повідомила, що отримали офіційну відповідь. Вона надіслала мені копію факсом. Вихопивши аркуш з апарата, я передав його Олені й попросив перекласти.
Олена прочитала вголос:
— "Міністерство закордонних справ РФ... має честь повідомити, що рішення про закриття в'їзду на територію Російської Федерації підданому Великої Британії Вільяму Браудеру прийнято компетентними органами відповідно до пункту один статті двадцять сім федерального закону".
— Що означає стаття двадцять сім федерального закону?
Олена знизала плечима.
— Гадки не маю.
Я зателефонував Вадиму, який усе ще перебував у Москві, і запитав його.
— Секундочку... — Він почав щось швидко набирати на комп'ютері й за хвилину знову взяв слухавку. — Білле, згідно з двадцять сьомою статтею закону, уряд Росії може відмовити у в'їзді в країну, "якщо це потрібно, щоб забезпечити обороноздатність чи безпеку держави".
— Що?
— Забезпечення безпеки держави, — повторив Вадим.
— Дідько... — сказав я тихо. — Кепські справи.
— Що ж. Авжеж.
Лист однозначно підтверджував, що відмова мені у в'їзді не була непорозумінням. Мене зовсім не переплутали з Біллом Баурінгом. Хтось дуже не хотів бачити мене в Росії, і цей хтось обіймав дуже серйозну посаду.
20. Vogue Café
Я повідомив послові Тоні Брентону, що Кремль оголосив мене загрозою безпеці держави, на що він відповів:
— Прикро, Білле, але не варто хвилюватися. Ми продовжимо працювати дипломатичними каналами. У мене призначено зустріч з одним з провідних економічних радників Путіна, Ігорем Шуваловим. Думаю, він з розумінням поставиться до ситуації, що склалася. Але вважаю, що на цьому етапі буде не зайвим вам підключити й свої зв'язки.
Я погодився, і ми з Вадимом почали складати список відомих нам російських офіційних осіб, які могли б допомогти.
Від зустрічі з Оленою в Москві минуло п'ять років. Весь цей час ми були нерозлучні й зараз чекали первістка. За два місяці до пологів Олена приїхала до Лондона. Увечері 15 грудня 2005 року я сидів у спальні й додавав імена в список, коли Олена вийшла з ванної. Халат щільно облягав її округлий живіт.
— Білле... — злякано покликала вона, — здається, у мене щойно відійшли води.
Я схопився, папери випали з рук і розлетілися по ліжку та підлозі. Я розгубився. Під час народження Девіда моїй першій дружині, Сабріні, робили плановий кесарів розтин, тож досвіду в природних пологах у мене було не більше ніж в Олени, яка вперше готувалася стати матір'ю. Ми перечитали гору літератури й ходили на спеціальні заняття, але коли це почалося, усе миттю вилетіло з голови. Однією рукою я схопив заздалегідь приготовлену лікарняну сумку, іншою підтримував Олену, і ми як могли поспішили до ліфта, а звідти в гараж поряд з будинком. Я допоміг дружині сісти в машину. До найближчої лікарні святих Іоанна та Єлизавети було недалеко, але, кваплячись, я звернув на Ліссон-Гроув й опинився на вулиці з одностороннім рухом і гадки не мав, як звідти вибратися. Намагаючись у паніці розібратися, куди їхати далі, я відчайдушно крутив головою на всі боки, а Олена, зазвичай лагідна й спокійна, вигукувала слова, яких я в житті від неї не чув. Схоже, починалися перейми.
Хвилин за десять ми вже були в лікарні. На щастя, приймати пологи на пасажирському сидінні не довелося. Десять годин по тому на світ з'явилася наша маленька Джессіка — красуня вагою 3,45 кілограма. Радість від народження доньки затьмарила всі похмурі думки через проблеми з візою.
З лікарні ми повернулися додому за два дні. Нашу квартиру заполонили друзі з подарунками та квітами. Дев'ятирічний Девід був у захваті, що тепер у нього є молодша сестричка. Те, як Девід уперше тримає загорнуту у вафельну пелюшку дитину й цілує її, назавжди залишиться в моїй пам'яті одним із найщасливіших моментів життя.
Ми відсвяткували Різдво, яке традиційно празнували, попри єврейське коріння нашої родини. На якийсь час усі мої тривоги зникли.
Так само щасливо та спокійно минув і Новий рік. З Росії новин не було, уся країна відпочивала, святкуючи православне Різдво. Але після свят, рано-вранці 14 січня 2006 року, з Москви зателефонував Вадим:
— Білле, я щойно говорив телефоном із заступником Грефа.
Герман Греф був міністром економічного розвитку й одним з найпомітніших реформаторів в уряді Путіна. Перед новорічними святами Вадим звернувся до його заступника з проханням допомогти мені у візовому питанні.
— І що він сказав?
— Грефу вдалося зв'язатися з високопосадовцями, власне, з Миколою Патрушевим, директором ФСБ, й обговорити цю ситуацію.
— Ого!.. — тільки й зміг вимовити я, здивований і трохи наляканий. Федеральна служба безпеки Росії — спадкоємиця радянського КДБ. Уже одне це не віщувало нічого доброго. На додачу Патрушев мав славу одного з найжорсткіших людей найближчого оточення Путіна.
— Начебто той сказав Грефу — цитую! — "Не пхай носа не у свою справу".
Вадим зробив паузу, доки я осмислював його слова, і додав те, що й так було очевидним:
— За цим явно стоять якісь серйозні люди, Білле.
Мене ніби облили крижаною водою. Сувора реальність відсунула на задній план усі позитивні емоції, пов'язані з народженням доньки, збільшенням сім'ї та святами.
За тиждень з не менш гнітючими новинами зателефонував Тоні Брентон:
— Шувалов поставився з розумінням, але сказав, що нічим не може допомогти.
Новини були невтішні, але надія ще жевріла. Моїм питанням зайнявся керівник Федеральної служби фінансових ринків Олег В'югін. Він написав листа заступнику голови уряду з проханням про відновлення моєї візи на в'їзд. У середині лютого В'югін планував приїхати до Лондона на міжнародну інвестиційну конференцію, і я сподівався, що, можливо, він привезе добрі новини.
Ми домовилися зустрітися ввечері в барі готелю "Кларідж", що в Мейфері, відразу після його приїзду в Лондон. Але щойно я його побачив, одразу зрозумів: хороших новин не буде. Ми вмостилися на оббитих оксамитом низьких табуретах і замовили напої. Поки ми чекали, я сказав:
— Дякую за такий сміливий лист, який ви надіслали заступнику прем'єр-міністра.
— Не варто дякувати, Білле, — промовив він вільною англійською. — Боюся, це не дало результату. Уряду спустили вказівку про вашу візу.
У мене тьохнуло серце:
— Хто?
Він глянув на мене й трохи підняв брови. Потім мовчки показав пальцем на стелю. Чи має він на увазі Путіна? До кінця не ясно, але інших пояснень загадковому жесту В'югіна в мене не було. Якщо це справді вирішив Путін, то шансів вплинути на ситуацію я не маю.
Я розповів про зустріч Вадиму, але він не засмутився так, як я.
— Якщо за всім цим справді стоїть Путін, йому, можливо, надали сфабриковану інформацію про тебе. Нам треба знайти когось з оточення Путіна, хто розповість йому правду.
Мені було приємно, що Вадим налаштований позитивно, але це не заспокоювало.
— Та хто ж за це візьметься? — запитав я із сумнівом.
— Як щодо Дворковича? — запропонував Вадим.
Аркадій Дворкович був радником Путіна з економічних питань. Вадим познайомився з ним під час нашої кампанії щодо недопущення виведення активів із РАТ "ЄЕС". Дворкович ставився до нас із симпатією, і, що найголовніше, до його думки прислухався президент.
— Варто спробувати, — погодився я.
Вадим зв'язався з Дворковичем, і, на наш подив, той відповів, що спробує нам допомогти. Попри твердий оптимізм Вадима, було зрозуміло, що ми маємо дуже мало варіантів.
Через кілька днів після неприємних звісток від керівника комісії з цінних паперів у наш московський офіс зателефонував невідомий і заявив, що має важливу інформацію з питання про відмову мені у візі. Він був готовий поділитися цією інформацією лише особисто й пропонував зустрітися.
Вадим не знав, як вчинити. Зазвичай ми цуралися незнайомців, які виходили з наполегливими пропозиціями про зустрічі, але оскільки в цьому питанні майже вперлися в стіну, потрібен був якийсь вихід.
— Можеш зустрітися з ним десь у людному місці? — запитав я.
— Чому б і ні, — відповів Вадим.
— Тоді можна спробувати, — невпевнено порадив я.
Наступного дня незнайомець зателефонував знову, і Вадим домовився з ним про зустріч у Vogue Café ("Воґ кафе") на Кузнецькому мосту.