Ми підводимось і відразу ж падаємо, але щосили тягнемо Юрка. Нарешті, вкотре вже розпластавшись у коліях, бачимо: сховалися. Села не видно, кулі пролітають угорі. Тоді, ослаблі, ми знов підводимося, я віддаю сябра танкістові, він за комір з натугою тягне його за собою по колії. Я сунуся останнім і слухаю: ось-ось загуркочуть мотори.
Ет, чорт, потрібні гранати! Як потрібні тепер гранати. І я дорікаю собі, що не взяв ті, у розвідника. Тільки ж як було взяти?..
Попереду снігова рівнина, по ній пролягає дорога. Далі два ряди стовпів, якась хатина — там, здається, залізниця. Туди теліжаться Сахно і розвідник. Розвідник, однак, зупиняється і, перечекавши, береться допомагати німцеві. Юрко в надійних руках танкіста й Каті. А я більше не можу. Я дістаю з-за спини мій карабін і падаю в колію.
Померти, чи що? Певне, це була б удача — ось так тихо заплющити очі й померти. Тільки, знаю, така смерть — для мене розкіш. Буде зовсім інше: перебиті Кістки, пошматоване тіло, кров, муки... І буде скоро — ось-ось. Як тільки з'являться з балки німці. Тоді й кінець...
Однак у магазині чотири патрони. Колія піді мною неглибока, широка. Слід від "студебекера" там-сям затертий Юрковим тілом. Грудки снігу. Сліди чобіт. Кінські кізяки. Якщо добре поцілити, я можу підбити пару фріців. На більше розраховувати не доводиться. Але й для того треба віддихатися, заспокоїтися. Хоч би встигнути!..
Однак німців немає. З-за пагорбка не чути нічого. Дивно. Щось вони забарилися. А може, їм начхати на нас? Може, повернули кудись на іншу дорогу?
Я оглядаюся. Танкіст із Катею випросталися на весь зріст, несуть Юрка. Останні вже біля забудови. Здається, там переїзд. Усе-таки сховок. І, значить, життя... Це раптом дає надію. А може, я теж встигну!
29
Не вірячи, що все обійшлося, я переходжу шосейку, яка по цей бік біжить поруч із залізницею, і кульгаю на переїзд. Але це не переїзд, це радше будка обхідника колій — цегляна хата, хлівець, штабель шпал, кілька обсипаних снігом рейок на низькій підставці. Шлагбаумів тут немає.
Хлопці лежать на снігу за ріденьким поламаним штахетником. І сваряться. Принаймні свариться Сахно:
— Яке ви мали право? Я вас питаю!
Його сусід-розвідник борсається в снігу, гаряче виправдовується.
— Та ж забитий! Що я, сліпий, чи що? У голову ж куля...
Дошкандибавши до хлопців, я боком падаю біля танкіста, просовую в дірку карабін. Попереду так нікого й не видно. Трохи налякали, одного забили, і більше ми їх не цікавимо.
— Василевич! — гукає до мене Сахно.
— Я!
— Ви забитого бачили?
— Ну, бачив. Що з того?
— А ви впевнені: він забитий, чи поранений?
— Я не дивився. Ви ж самі там стояли... Могли й поцікавитися.
Сахно хвилину мовчить, роздумує. Потім рішуче встає:
— Ось що! — категорично оголошує він і повертається до розвідника: — Зараз же підете і доставите сюди труп. Зрозуміло?
Розвідник також піднімається зі снігу:
— А навіщо труп?
— Щоб я бачив, що його забито! — втрачаючи рівновагу, раптом кричить Сахно. — Ви розумієте чи ні? Чи вам треба зброєю це роз'яснити?! Ну!
Він мало не звіріє, розмахує пістолетом, і я тепер не заздрю хлопцеві. Розвідник утупився в обличчя капітана, чекає. Зрозумівши, що від того можна всього сподіватися, спльовує зі злості на сніг і, не глянувши ні на кого, йде на дорогу. Під тином нас залишається троє.
— Шмаркачі! Роззяви! — іритується Сахно.— Я вам покажу, як виконувати накази!
"Здорово!" —думаю я. Оце командирська рука. І принциповість. Але навіщо стільки крику? Самі не дурні, розуміємо, що й до чого. Налаявшися досхочу, Сахно змовкає, наче щелепи замкнулися, а далі лягає на сніг. Ми дивимось на дорогу. Розвідник широко ступає з автоматом під пахвою. Справа десь зовсім близько Кіровоград. У небі над ним розпливаються дими. Земля під нами здригається від близької канонади. Проте в якому напрямі передова, незрозуміло: гримить навкруги. Невисоко вгорі, обсипаючи землю круто замішаним гуркотом, проноситься зграя "Ілів" — пішли штурмувати. На небосхилі бляклою плямою без проміння висить холодне сонце.
На дорозі, як і перед тим, порожньо.
Я починаю мерзнути. І голова, і нога. У рукав, що з кожушка, набралося снігу. Там мокро. Хвилює думка: як Юрко? Така дорога, певно, далася йому взнаки. І тут, як відповідь на мої думки, з-за рогу хатини з'являється Катя.
— Молодший! Га, молодший! Друг кличе...
Від кепського передчуття в мене заходиться серце. Я підводжуся. Звіддаля піднімає голову Сахно. У погляді його причіплива суворість службіста.
— На хвилину,— кажу я й бреду за ріг.
У хаті напівтемрява. Вибиті вікна завішені одягом. На підлозі збита, злежана солома. (Видно, за цю добу завітали сюди не ми перші). Але тут тепло. Мене зустрічає літній згорблений чоловік у чорному ватнику. У кутку сидить на купці соломи похмурий німець. Поруч на якійсь свитці лежить, дрижить-тремтить у брудних бинтах льотчик. Німець час від часу прикриває його шинелею. Ближче до вікна стишено лежить багатостраждальний сябр.
— Сядь,— тихо каже Юрко, відкривши і знову безсило заплющуючи очі.
Я сідаю біля нього на солому й мовчу. Я не знаю, що з ним. Чи не найгірше?..
— Тебе там не поранило? — тихо питає Юрко.
— Ні, Юро. Обійшлося. А ти чув? — запитую я, затамувавши подих. Невже він усе чув, що діялося на дорозі.
— Я розумію,— маючи на думці щось своє, каже Юрко.— З нами клопоту!.. Самим біди вистачає! Але знаєш... Не кидай. Дуже прошу. Я що — чорт зі мною... Але мати в мене, знаєш... Не переживе вона...
Він змовкає, і мені відлягає від серця.
— Юро! Ну що ти! — дивуюся я і відчуваю свою нещирість. Бо я не знаю, куди ми ще подамося. Як вирвемося з цієї біди? Чи вдасться винести його живого? Не знаю чому, але моя рішучість врятувати його будь-що похитнулася! Але я впевнено обіцяю:
— І не думай про це: не кинемо!
Юрко чогось утуплюється у стелю, здригається:
— Морозить, холера. А взагалі мені ліпше. Я тепер відчуваю: виживу. Учора, признаюся, думав, кінець,— він пробує всміхнутися, і знов стає серйозним: — Вибратися б тільки...
— Виберемося, Юро. Тут уже недалеко. Ось німець допоможе. Ще є двоє здорових. Не хвилюйся.
Я оглядаюся на Катю, що тихо стоїть ззаду, і раптом бачу ще когось на підлозі в другому кутку. Прикритий шинеллю, він лежить у затінку. Тільки ноги в німецьких, дбайливо підбитих чоботях витяглись аж до порога.
— Хто це?
— Німець. Хто ж іще...— каже Катя.
— Німець, синку, німець,— підтверджує старий, видно, господар цієї хатини. Він шкандибає від порога й сідає на край лежанки. Потім розважливо скидає шапку. На білій голові скуйовджені сиві пасма.
— Звідки німець?
— Так тут, учора... Помирав на шосейці. Ну, підібрав...
Я піднімаюся, відкидаю край шинелі. На скривавленій соломі жовте, здається, ще молоде обличчя. Напівзаплющені застиглі очі. Худа шия. На погонах по два офіцерських знаки. Обер-лейтенант вермахту.
— Цілу ніч скидався. І плакав, як дитина. Нелегко відходив, не дай боже. Тепер що?.. Тепер царство небесне.
— Ти що, у німців служив? — пропікаючи старого поглядом, суворо запитує Катя.
Чоловік підводить очі, в них докір:
— Чому ти так кажеш, дочко?
— Бо дуже жалісливий.
— Ну, хай собі жалісливий... Непогано це. А німцям я не служив. Я працював тут. Двадцять років тут працював на залізниці, — ображено каже старий.— Себе годував. Невістку з дітьми. Та ще двох ваших у сорок першому виходжував... Поки рани загоїлися. Що ж, сам був солдатом. У ту, миколаївську, сьорбнув лиха... У полоні їхньому був. Знаю.
— А це? — киваю я на німця під шинелею.
— А що це? Був, може, фашистом. А помирав, бога згадував. Гот, по-їхньому. Який уже тут фашист? Перед кінцем. Смерть, вона всіх зрівнює. Тепер він просто людина. Небіжчик.
— Олюднюєш його! — каже Катя.— Мало ти, мабуть, бачив їх...
— Та вже довелося,— засопів старий, спираючись на коліна. Руки його з покрученими суглобами зчеплюються у вузол.
Мені здається, у німця на ремені зброя. Схилившись, я смикаю за кобуру — справді, там невеличкий, чорний, як вороняче крило, пістолет. Збоку напис бельгійської фірми. На диво зручна рукоятка щільно влягається в долоню. Інше мене мало цікавить, а зброя знадобиться. Тим більше що в магазині повно патронів. Ударом долоні я заганяю назад магазин і ловлю на собі погляд Юрка:
— У тебе є? Нема? На, візьми цей. Хай буде.
Юрко ослаблою рукою бере пістолет. Але в очах його немає і крихти тієї цікавості, що звична у таких випадках. Я вже помітив, що за цей важкий час поранення в погляді мого сябра з'явилося щось нове, не відоме мені раніше. Якась внутрішня настороженість невідступно керує ним. Юрко, такий знайомий і звичний, стає майже чужий. Це засмучує і мимоволі починає віддаляти його від мене, і я не знаю, що сказати йому. Давня тривала наша єдність послаблюється, без слів зв'язок зникає, і я мовчу. Мовчить, перевзуваючись на підлозі, Катя, мовчить старий на лежанці. І раптом під вікнами розлягається окрик Сахна:
— Василевич! Василевич!
У мене завмирає серце — німці? Я вискакую у двері і на порозі зіштовхуюся з Сахном. Мало не збивши мене з ніг, капітан хапається за карабін.
— Дай сюди!..
І бігцем за ріг до штахетника. Я кульгаю туди ж, чекаючи відразу побачити біду. Але танкіст, спокійно лежачи на своєму місці, якось байдуже дивиться вдалечінь. Після хатніх сутінок осліплює снігова яскравість, однак мені здається, ніби полем хтось іде. Далеко і ніби сам. Тим часом Сахно поспіхом перезаряджає карабін і, притуливши його до штахетини, цілиться. Незабаром гахкає постріл:
— Що таке?
Танкіст оглядається, обличчя його, проте, спокійне. Хлопець тікає в степ.
— Та той ось драла дає...
Розвідник? Ну, так воно і є. Далеко, під самим пагорбком, бовваніє блякла постать. Видно, далеко відійшовши від нас, він збочив з дороги і тепер навпростець шурує кудись по сніговій цілині. Спочатку ця новина обпекла мене гнівом, потім прийшло здивування: куди ж він прямує? Якби до німців, не варто було сходити з дороги: німці ж у селі... Тим часом Сахно знову стріляє.
— Припиніть! — кричу я.— Що ви робите?!
Проте капітан, не слухаючи, стріляє ще, але ж далеко: не влучиш. Розвідник, мабуть, почувши постріли, спиняється трохи й махає над головою рукою: мовляв, чорта з два мене дістанете!
— Що ви робите? Хіба він до німців?
Сахно, як зацькований вовк, озирається і зривається на ноги:
— А ви замовкніть! Замовкніть! — кричить він.