Але з бігом років ми не долічувались то одного, то іншого на звичайному нашому місці зустрічі. Перший помер Ганс Амден. Звістку про його смерть приніс Якоб Брінкер, що товаришував йому в мандрах. Сам Якоб Брінкер дожив майже до дев’яноста років і помер останній з семи, переживши на два роки Тромпа. Я добре затямив собі цю пару, як вони, старі, знесилені, з жебрацькими кухликами, сиділи поруч на скелі і грілися проти сонця, оповідаючи про старовину та сміючись тоненьким старечим сміхом. Тромп, плямкаючи губами, раз по раз оповідав, як Йоганес Мартене із матросами грабували на горі Табон імператорів, що лежали набальзамовані в золотих трунах із набальзамованими прислужницями обабіч, і як ті розсипалися порохом за якусь годину, поки матроси, обливаючись потом і лаючись, розбивали золоті труни.
Але, безперечно, Йоганес Мартене таки чкурнув би зі своєю здобиччю через Жовте море, якби не заблукав у тумані, що знявся другого дня. О, той клятий туман! У Чосоні склали навіть пісню про нього, яку мені доводилося слухати до останніх днів свого життя. Я пригадую два рядки з тієї проклятущої пісні:
Густий туман із заходу наліг,
Тремтячи оповив Віїн.
Як я вже казав, цілих сорок років блукав я жебраком по Чосопі. З чотирнадцяти чоловіків, що їх викинуло тоді на берег, найдовше жив я. Принцеса Ом була теж із незламного матеріалу, і ми старілися вкупі. Вона обернулась на маленьку, сухеньку, беззубу бабусю, однак лишилася така сама надзвичайна жінка, як і була, і моє серце належало їй аж до смертної години. Як на діда за сімдесят років, я був дуже міцний. Моє лице покрилося зморшками, жовтий чуб побілів, широкі плечі зігнулися, проте в м’язах що лишалося чимало колишньої сили.
Тим-то я й зумів зробити те, про що хочу розповісти. Весняного ранку ми з принцесою Ом сиділи на Фузанських скелях над самим битим шляхом і грілися проти сонця. Наше запорошепе лахміття свідчило про вбогість і покору, але це не перешкодило мені щиро засміятися з якогось саркастичного дотепу припцесн 0 м. Раптом на нас уітала тінь. Дорогою восьмеро кулі несли на великих поніах Чон Мон Джу. Попереду й позад них їхали вершники, а обабіч дріботіли челядинки.
Два імператори, громадянська війна, голод, з десяток палацових переворотів, — усе це минало, одне поступалося місцем іншому, а Чон Мон Джу незмінно панував у Кейдзо. Того весняного ранку йому було, мабуть, уже під вісімдесят років. Кволою рукою він зробив знак, щоб спішили ноші. Йому захотілося глянути на нас, що вже стільки часу терпіли на собі його зненависть.
— Настав час, мій пане, — прошепотіла принцеса Ом і, повернувшись до Чон Мон Джу, почала жебрати милостиню, немов їй невтямки було, хто це перед нею.
Я зрозумів її думку. Цілих сорок років ми обоє плекали цю надію, аж ось, нарешті, довгождана хвилина настала. Я також прикинувся, ніби не впізнав свого ворога, і, неначе зовсім здитинілий на схилі віку, поплазував до ноші в і захлипав, випрошуючи милостиню.
Челядники хотіли були відігнати мене, та Чон Мон Джу спинив їх. Його тихий голос деренчав від старості. Він підвівся трохи і сперся на тремтячий лікоть, а другою рукою ширше розсунув шовкові запони. Його старе поморщене лице скривила злісна насолода.
— О мій пане, — виспівуючи, як жебрачка, промовила принцеса Ом, і я зрозумів, що вона вклала в ті слова всю свою довголітню любов до мене, всю свою віру в мою сміливість.
Лютий гнів заклекотів у мені, і я, напружуючи всю силу волі, щоб приборкати його, аж тремтів. Та, на щастя, ворогам видалося, що то моя стареча кволість. Я простиг мідного кухлика і хлипав ще жалібніше, примруживши очі, аби ніхто не помітив синього вогню, що займався в них, і зважуючи відстань та збираючись на силі до стрибка.
і тут мене підхопив ніби якийсь червоний спалах. Затріщали шовкові запони й жердини, що на них вони висіли, почулись крики й зойки челядників, і мої руки тиснули горло Чон Мон Джу. Ноші перекинулись, і я вже не знав, де в мене голова, а де ноги, проте не відривав рук від горла свого ворога.
У безладній купі подушок, укривал та запон удари челядників попервах мало дошкуляли мені. Але скоро підоспіли вершники, і їхні важкі гарапники з вузлами на кінцях загупали по моїй голові, а десятки рук намагалися відтягти мене вбік. Мені паморочилася голова, проте я не втратив свідомості і відчував насолоду, що мої старечі пальці вп’ялися в худу іі суху шию, якої я шукав так довго. Удари сипалися далі, у голові мені вихором кружляли думки, і я рівняв себе до бульдога, що схопив у пащу свою жертву. Ніхто не міг вирвати з моїх рук Чон Мон Джу. І я знаю твердо, що він помер раніше, ніж темрява забуття огорнула мене там, на Фузанських скелях, що височіють над Жовтим морем.
РОЗДІЛ XVI
Згадуючи мене, начальник в’язниці Есертен може відчувати все що завгодно, тільки не гордощі. Я показав йому силу людського духу і принизив його, бо мій дух, неподоланий і невгамовний, горував над усіма тортурами, що їх він вигадував. Тепер я сиджу у Фолсомі, у відділенні для смертників, і чекаю на страту. Есертен усе ще начальник в'язниці й порядкує всіма засудженими на муки в стінах Сен-Квентіну. А проте в глибині серця він усвідомлює, що я переміг його.
Дарма Есертен намагався зломити мій дух. Я певен, що він не раз бажав, аби я помер у сорочці. І він не переставав мучити мене далі. Від самого початку він водно казав: або динаміт — або капець.
Капітан Джемі за довгі роки служби призвичаївся до всяких жахів у в’язниці, а одначе прийшов час, коли йому не вистачило сили терпіти те напруження, що він та інші мої кати зазнали через мене. Дійшовши до розпачу, він перемовився з начальником гострим словом і заявив, що вмиває руки від цієї справи. Відтоді він жодного разу не переступив порога моєї самотинної камери.
Кінець кінцем і сам начальник злякався, хоч усе ще не відмовився від думки дізнатись, де схований неіснуючий динаміт. До того ще йому дуже дошкулив Джейк Опенгаймер. Опенгаймер був безстрашний і просто у вічі казав правду. Незламний, він пройшов крізь усе в’язничие пекло і, мавши велику силу волі, міг поглузувати зі своїх катів. Морел простукав мені повний звіт про те, як вони розмовляли, сам-бо я лежав тоді непритомний у пекельній сорочці.
— Начальнику, — сказав Опенгаймер, — ви відкусили більший шматок, ніж можете проковтнути. Якщо ви вб’єте Стендінга, вам доведеться вбити й нас двох. Раніше чи пізніше ми зможемо розповісти про вас, і те, що ви чините, стане відоме в цілій Каліфорнії від краю до краю. Вибирайте: або дайте Стендінгові спокій, або вбивайте нас трьох: Стендінг уже допік вам до живого. Ми з Морелом теж. Але ви смердючий боягуз, у вас немае духу довести до кінця свою брудну різницьку роботу, таку вам любу.
Опенгаймер дістав за це сто годин пекельної сорочки, а коли його розв’язали, він плюнув у лице начальникові й дістав ще сто годин. Коли його розв’язали вдруге, начальник завбачливо не ввійшов до нього у камеру. Опенгаймерові слова його, безперечно, налякали.
Але хто був чистий диявол, то це лікар Джексон. Для нього я здавався дивовижею, і йому кортіло дізнатися, скільки я ще зможу витерпіти, поки зламаюся.
— Стендінг витримає й двадцять днів поспіль, — при мені нахвалявся він начальникові.
— Ви запліснявіла людина, — перебив я його. — Я можу витримати сорок днів, ба навіть і всі сто, коли ви такі недотепи у своєму ділі.
Згадавши, як терпляче простий матрос колись цілих сорок літ ждав нагоди схопити за горло свого ворога, я додав:
— Та хіба ви, в’язничні псяюри, знаєте, що таке справжня людина? Ви гадаєте, що вона створена на образ і на подобу таких боягузів, як ви! Дивіться, ось я людина! Ви слабаки, і я ваш володар! Ви не почули від мене жодного зойку, і це вам здасться дивним, бо ж ви знаєте, що самі ви давно заскиглили б!
О, я не шкодував для них образливих слів. Я називав їх потолоччю, жаб’ячим поріддям, пекельними блюдолизами. Я стояв вище за них і був для них недосяжний. Вони були раби, а я — вільніш дух. У самотинній камері замкнене було тільки моє тіло, а дух мій вільно ширяв. Я підкорив собі тіло: поки воно, нещасне, в пекельній сорочці завмирало і то навіть без мук, мені, мандрівникові, належав увесь неосяжний простір часу.
Багато з того, що я пережив, я потім оповідав своїм двом товаришам. Морел, зазнавши сам малої смерті, вірив кожному моєму слову, але Опенгаймер, хоч і захоплений моїми оповіданнями, лишився, проте, до кіпця скептиком. Він наївно, а часом і зворушливо, висловлював жаль, що я присвятив себе агрономії, а не письменству.
— Але ж послухай, звідки я знав би щось про Чосон? — переконував я його. — Мені відомо лиш те, що тепер цю країну називають Корея, оце й усе, що я про неї читав. Або звідки з мого теперішнього досвіду я знав би щось про кімчі? А проте я знаю, що це щось подібне до квашеної капусти, воно препаскудно смердить, коли починає псуватись. Кажу ж тобі, коли я був Едемом Стренгом, то їв оте кімчі тисячі разів, їв і добре, й погане, й гниле. І я знаю, що найкраще кімчі готують жінки у Восані. Але звідки я це знаю? Такого знання не може бути в мене, Дерела Стендінга. Це все з досвіду Едема Стренга, що через багато народжень і смертей передав його мені, Дерелові Стендінгові, разом з досвідом інших людей, що жили після нього. Хіба це важко збагнути, Джейку? Адже це й є спосіб виникнення людини, її розвитку, це й є розвиток людського духа.
— Та годі тобі! — почувся добре мені відомий швидкий ї нетерплячий Опенгаймерів стукіт. — Ось я тобі зараз скажу. Я — Джейк Опепгаймер, завжди був ним і ніким іншим. Те, що я знаю, я знаю як Джейк Опенгаймер. А що я знаю? Зараз скажу. Я знаю, що таке кімчі. Це щось подібне до квашеної капусти. Її готують у тій країні, яку звичайно називалося Чосон. Найкраще кімчі роблять восанські жінки. Коли воно зіпсується, то страшенно смердить. Не перебивай, Еде! Почекай, поки я зажену професора в кут. Ану скажи, професоре, звідки я все це знаю про кімчі? Такого знання мій розум не мав.
— Ні, мав! — вигукнув я. — Ти почув цо все від мене.
— Гаразд, друзяко. А хто ж уклав це у твій розум?
— Едем Стренг.
— Де б пак! Едем Стренг — це маячня. Ти просто начитався десь про це все.
— Зовсім ні.