Може, розробляє план подорожі, позначає на мапі маршрут. Читає Вітмена і підкреслює "Пускаюсь у вічну мандрівку", тому що їй подобається уявляти себе в цьому образі, подобається планувати.
Але чи подобається втілювати? Ні. Тому що Марго відомий секрет життя — секрет, який я тільки щойно збагнув: ти можеш відчути чисте задоволення лише тоді, як лишаєш позаду щось важливе — те, що для тебе багато важило. Висмикуєш самого себе з корінням. Але зробити це можна тільки тоді, коли в тебе є це коріння.
Отож якщо вона поїхала, то поїхала назавжди. Але я не думав, що Марго пустилася у вічну мандрівку. Я був упевнений, що вона поїхала в якесь конкретне місце, де зможе так перейнятися до нього почуттями, що наступного разу їхати звідтіля буде так само важко і солодко, як було тепер. "Десь далеко звідси є куточок, де ніхто не знає, що означає "Марго Рот Шпігельман". І в цьому куточку сидить Марго і пише щось у своєму чорному нотатнику".
Вода почала охолоджуватися. Мила я навіть не торкнувся, вийшов так, обгорнув стегна рушником і знову сів за комп'ютер.
Відкрив Радарового листа з програмою для "Омніпедії" і скачав плагін. Він справді виявився крутий. Спочатку я ввів індекс центру Чикаго, натиснув "пошук за місцем" і задав радіус у двадцять миль. Негайно вивалилася сотня результатів: від Нейві-Пір до Дірфілда. У мене на екрані з'явилося перше речення кожної статті, і я прочитав їх усі хвилин за п'ять. Ніщо там не привернуло особливо моєї уваги. Потім я ввів індекс містечка поблизу Катскілл-парку в Нью-Йорку. На цей раз статей виявилося всього вісімдесят дві, і вони були розсортовані за датою створення. Я почав читати.
Вудсток, штат Нью-Йорк, — місто в окрузі Ольстер, штат Нью-Йорк, відомий у першу чергу концертом, який назвали на честь цього міста [19], відбувся він у 1969 році. Протягом трьох днів на концерті виступали численні артисти, від Джиммі Гендрикса до Дженіс Джоплін. Однак насправді концерт проходив не у Вудстоку, а в сусідньому містечку.
Озеро Кетрін — маленьке озеро в окрузі Ольстер, штат Нью-Йорк, улюблене місце Генрі Девіда Торо.
Катскілл-парк — ділянка в горах Катскілл площею 700 000 акрів, яка перебуває у власності уряду Сполучених Штатів і місцевої адміністрації; 5 % акцій належить місту Нью-Йорку, яке отримує питну воду з водосховищ, що частково розташовані в парку.
Роско, штат Нью-Йорк, — селище в штаті Нью-Йорк. За даними останнього перепису там 261 оселя.
Аґлое, штат Нью-Йорк, — вигадане село на мапі, випущеній компанією "Ессо" на початку 1930-х pp. з метою контролю за порушенням авторських прав, так зване "паперове місто".
Я перейшов за тим посиланням і прочитав статтю.
Село розташоване на перетині двох ґрунтівок на північ від Роско, штат Нью-Йорк. Його вигадали два картографи, Отто Ґ. Ліндберг і Ернст Алперс, які склали назву села як анаграму з власних ініціалів.
Подібні пастки давно використовуються картографами для контролю за дотриманням авторських прав. Вони вигадують орієнтири, вулиці, населені пункти, поміщаючи їх на мапах. Якщо ця вигадана деталь опиниться на мапі іншого видавництва, констатується плагіат. Авторські пастки також називаються ключовими пастками, паперовими вулицями і паперовими містами (також див. вигадані об'єкти). Попри те, що жодне видавництво не визнає існування таких пасток на власних мапах, навіть нині подібний спосіб контролю за дотриманням авторських прав використовується повсюдно.
У 1940-х pp. селище Аґлое в штаті Нью-Йорк стало з'являтися і на мапах інших видавництв. Компанія "Ессо" запідозрила їх у порушенні авторських прав і готувалася подавати в суд, аж з'ясувалося, що хтось і справді побудував "Універмаг Аґлое" на тому самому перехресті, яке було зазначене на мапах "Ессо".
Ця будівля, яка й досі стоїть на тому самому місці (необхідне посилання), являє собою єдину споруду в Аґлое, і селище продовжує фігурувати на мапах з традиційно означеним населенням у нуль осіб.
У кожної статті в "Омніпедії" є свої підсторінки, де можна подивитися всі правки, які до неї вносилися, а також усі обговорення. Статтю про Аґлое ніхто не редагував понад рік, а от в обговореннях висів недавній коментар від аноніма:
до відома того, хто це Редагує: Населенням аґлое до Полудня 29 травня Буде Одна особа.
Ці випадкові великі літери я впізнав миттю. "Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині". У мене стислося горло, але я змусив себе заспокоїтися. Коментар залишили п'ятнадцять днів тому. І весь цей час він чекав, коли я його прочитаю.
Я подивився на годинника в комп'ютері. Залишалася менш як доба.
Вперше за ці кілька тижнів Марго безсумнівно й незаперечно була жива. Вона жива. І проживе бодай ще один день. Я так довго думав тільки про те, де вона є, щоб не думати про те, чи жива вона взагалі, й досі навіть не усвідомлював, як я за неї боявся, але ж, Боже мій! Вона жива!
Я підскочив, рушник упав, але я, не звертаючи на це уваги, подзвонив Радарові. Затиснувши телефон плечем, я почав надівати труси, потім шорти.
— Я знаю, що таке паперові міста! У тебе твій кишеньковий ноутбук при собі?
— Так. Слухай, ти тут уже мав би бути. Нас уже ось-ось шикувати почнуть.
Почувся голос Бена:
— І, сподіваюся, він голий!
— Радаре, — відказав я, сподіваючись, що до нього дійде значущість моєї знахідки. — Подивися місто Аґлое, штат Нью-Йорк. Зрозумів?
— Ага. Уже читаю. Постривай. Ого. Ого! І це може бути та сама точка в Катскілл на мапі?
— Еге ж, я так думаю. Це поруч. Дивись обговорення.
— Радаре?
— Господи Ісусе!
— Знаю, знаю! — закричав я. Що він відказав, я не почув, бо надівав сорочку, але знову приклавши телефон до вуха, зрозумів, що Радар розмовляє з Беном. Я відключився.
В інтернеті я спробував знайти вказівки, як доїхати від Орландо до Аґлое, але ця Радарова мапа Аґлое не знала, тож я ввів Роско. Якщо рахувати по шістдесят п'ять миль на годину в середньому, сказав комп'ютер, потрібно буде дев'ятнадцять годин чотири хвилини. Зараз чверть по другій. У мене є двадцять годин сорок п'ять хвилин. Я роздрукував маршрут, схопив ключ від мінівена і замкнув по собі парадні двері.
— Їхати туди дев'ятнадцять годин чотири хвилини, — сказав я в мобільник. Дзвонив я на Радарів номер, але розмовляв з Беном.
— І що ти збираєшся робити? — запитав він. — Летіти туди?
— Ні, у мене грошей не вистачить, та й усе одно від Нью-Йорка туди ще годин вісім їзди. Тож поїду одразу звідси.
— Скільки їхати? — взяв трубку Радар.
— Дев'ятнадцять годин чотири хвилини.
— Хто сказав?
— Гугл-мапи.
— Чорт, — вилаявся Радар. — Вони не враховують заторів. Я тобі передзвоню. І поквапся! Ми вже шикуємося!
— Я не піду. Не можу гаяти часу, — відказав я, але мене вже ніхто не почув. За хвилину Радар передзвонив.
— Якщо їхати з середньою швидкістю шістдесят п'ять миль на годину, не зупинятися і накинути на затори, то на цю мандрівку піде двадцять три години дев'ять хвилин. Виходить, ти будеш там по першій. Тобто тобі треба десь виграти час.
— Що? Але…
— Не хочу нікого критикувати, — перебив Радар, — але, можливо, в такій ситуації людині, яка постійно спізнюється, слід дослухатися до думки людини пунктуальної. І тобі треба сюди бодай на хвилину заскочити, бо якщо тебе не буде, коли тебе викличуть, твої батьки розгніваються… а крім того, хоча, звісно, це не найважливіше питання, просто до слова прийшлося, але у тебе там усе наше пиво.
— Ти ж бачиш, що у мене часу немає,— відказав я.
У розмову знову вклинився Бен:
— Не будь козлом. Це всього п'ять хвилин займе.
— Гаразд.
Я різко звернув праворуч на червоне світло, витиснув повний газ (обертів мій мінівен набирав швидше, ніж мамин, але не набагато) і рвонув до школи. За три хвилини я був на стоянці біля спортзалу. Я навіть паркуватися як слід не став — просто зупинився посеред майданчика і вискочив надвір. Я помчав до спортзалу, а мені назустріч бігло троє школярів у мантіях. Мантії розмаялися, і я побачив тонкі чорні ноги Радара, а поруч був Бен у кросівках без шкарпеток. Лейсі трохи відставала.
— Беріть пиво, — сказав я, не зупиняючись, — а мені треба з батьками перемовитися.
На трибунах сиділи родичі випускників, і я кілька разів пробіг туди-сюди по баскетбольному полю, перш ніж помітив своїх батьків — вони сиділи посередині. Махали мені. Я кинувся нагору, перестрибуючи через сходинки, тож поки дістався до них і опустився навколішки, вже насилу зводив дух.
— Слухайте, — заговорив я, — я не (вдих) йду на вручення, тому що (вдих) я, здається, знайшов Марго, і (вдих) мені дуже потрібно їхати, мобільник не вимикатиму (вдих), будь ласка, не зліться, і ще раз спасибі за авто.
Мама обняла мене за талію і запитала:
— Що? Квентине, ти про що? Не поспішай.
— Я їду в Аґлое, штат Нью-Йорк, і їхати слід негайно. От і все. Я пішов. Часу немає. Телефон з собою. Все, я вас люблю.
Довелося вириватися з маминих ніжних обіймів. Не встигли вони нічого сказати, як я помчав уже вниз по східцях — надвір, до мінівена. Сів, завівся, рушив, обернувся — і побачив Бена на пасажирському сидінні.
— Бери пиво і вимітайся з машини! — крикнув я.
— Ми теж їдемо, — відказав він. — Ти заснеш за кермом, якщо так довго вестимеш авто.
Обернувшись, я побачив ззаду Лейсі й Радара з мобільниками біля вух.
— Маю батьків попередити, — пояснила Лейсі, постукавши по телефону. — Ну ж бо, К. Жени-жени-жени-жени-жени-жени.
Частина третя
Судно
ГОДИНА ПЕРША
Якась часина час йде на те, щоб усі пояснили своїм батькам: 1) ми проґавимо вручення, 2) ми їдемо в Нью-Йорк, 3) перевірити містечко, яке чи то існує, чи то і не існує насправді, бо сподіваємося 4) перехопити дописувача "Омніпедії", яким, судячи зі схильності до Випадкового вживання Великої літери, повинна бути 5) Марго Рот Шпігельман.
Останнім відключається Радар, і коли це нарешті відбувається, він каже:
— Хочу зробити оголошення. Мої батьки вкрай незадоволені тим фактом, що я проґавлю вручення атестатів. Дівчина моя теж зла, бо у нас через вісім годин було заплановано дещо особливе. Без подробиць, але тепер наша мандрівка просто мусить бути надзвичайна, щоб виправдати мою відсутність.
— Твоя здатність зберігати цноту надихає нас усіх, — відповідає Бен, сидячи біля мене.
Я зиркаю на Радара в дзеркало заднього огляду.
— ФЕЄРИЧНА МАНДРІВКА! — обіцяю я.