Він каже, що хоче купити наш будинок.
— Не говори дурниць, Поллі.
Містер Браунінг сидів у кутку кімнати, яку він любив називати своїм кабінетом, і яку агент з нерухомості оптимістично назвав третьою спальнею, хоча там ледь вистачало місця на картотечну шафу і картковий столик, на якому примостився новенький комп'ютер "Амстрад". Містер Браунінг старанно вводив числа зі стосу чеків у комп'ютер і морщився. Кожні півгодини він зберігав виконану досі роботу, і декілька хвилин комп'ютер скреготів, записуючи інформацію на дискету.
— Це не дурниці. Він сказав, що заплатить за нього сімсот п'ятдесят тисяч фунтів.
— Оце вже справжнісінькі дурниці. Я продаю його за сто п'ятдесят тисяч.
"І нам ще пощастить, якщо його хтось купить за ці гроші в сьогоднішніх умовах", — подумав він, але вголос нічого не сказав.
Було літо 1984 року, і містер Браунінг вже втратив надію знайти покупця на їхній маленький будинок в кінці Клейвершем-роу.
Поллі замислено кивнула.
— Гадаю, треба, щоб ти пішов і з ним поговорив.
Містер Браунінг стенув плечима. Він однаково мав зберегти виконану роботу. Комп'ютер загудів, і містер Браунінг спустився сходами. Поллі, яка збиралася піти в спальню, щоб зайнятися щоденником, раптом вирішила сісти на сходах і подивитися, що буде далі.
У палісаднику стояв високий чоловік в кролячій масці. Він не скидався на кролика, однак маска затуляла все його обличчя, а пара довгих вух здіймалася над головою. В руках він тримав об'ємну шкіряну коричневу сумку, яка нагадала містерові Браунінгу сумки лікарів з його дитинства.
— Так, послухайте, — почав містер Браунінг, але чоловік у кролячій масці приклав палець у пальчатці до намальованих кролячих уст, і містер Браунінг змовк.
— Запитайте мене, який зараз час, — попросив тихий голос, що долинув з-за нерухомої морди кролячої маски.
Містер Браунінг сказав:
— Я так розумію, вас цікавить будинок.
Знак "Продається", що стояв біля воріт, вкривала кіптява, яку посмугував дощ.
— Можливо. Можете називати мене містер Кролик. Запитайте мене, який зараз час.
Містер Браунінг розумів, що слід викликати поліцію. Слід якось прогнати цього чоловіка. Хто взагалі при здоровому глузді носитиме кролячу маску?
— Чому на вас кроляча маска?
— Неправильне питання. Але я начепив кролячу маску, тому що представляю дуже відому і важливу людину, яка піклується про свою приватність. Запитайте мене, який зараз час.
Містер Браунінг зітхнув.
— Який зараз час, містере Кролику? — запитав він.
Чоловік у кролячій масці випростався. Його рухи виказували радість і втіху.
— Час вам стати найбагатшою людиною на Клейвершем-роу, — відповів він. — Я купую ваш будинок. За готівку і за вдесятеро більшу ціну, бо він для мене зараз саме те, що треба.
Він відкрив коричневу шкіряну сумку і дістав пачки грошей — кожна містила п'ятсот ("Можете порахувати, ага, рахуйте") свіженьких п'ятдесятифутових банкнот — і два пакети з супермаркету, набиті валютою.
Містер Браунінг уважно оглянув гроші. Вони виглядали справжніми.
— Я… — завагався він.
Що йому треба було зробити?
— Мені знадобиться кілька днів. Щоб покласти гроші в банк. Пересвідчитись, що це не підробка. І, звичайно, нам треба буде скласти договір.
— Договір я вже склав, — сказав чоловік у кролячій масці. — Підпишіться тут. Якщо в банку скажуть, що з грошима щось не так, то у вас залишаться і гроші, і будинок. Я прийду в суботу, щоб в'їхати у свій новий дім. Ви встигнете все вивезти за цей час?
— Не знаю, — відказав містер Браунінг. А тоді додав: — Гадаю, що так. Тобто, безумовно так.
— Тоді чекайте на мене в суботу, — мовив чоловік у кролячій масці.
— У вас дуже незвичний підхід до купівлі житла, — зазначив містер Браунінг.
Він стояв на порозі, тримаючи в руках два пакети, в яких лежали 750 тисяч фунтів.
— Так, — погодився чоловік у кролячій масці. — Незвичний. Що ж, тоді до суботи.
І він пішов. Містер Браунінг відчув полегшення. Йому не йшла з голови думка, що якби чоловік зняв кролячу маску, то під нею б нічого не було.
Поллі пішла нагору, щоб розказати своєму щоденнику про все, що побачила й почула.
* * *
У четвер високий молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик, постукав у двері. Вдома нікого не було, тож йому не відповіли. Він покружляв навколо будинку, а тоді пішов.
* * *
У суботу Містер Браунінг стояв у порожній кухні. Йому вдалося покласти гроші в банк, і він погасив усі свої борги.
Меблі, які вони хотіли залишити собі, повантажили у великий фургон і відправили дядькові містера Браунінга, який мав гігантський порожній гараж.
— А що як це все просто жарт? — запитала місіс Браунінг.
— Не знаю, що смішного в тому, щоб віддати комусь сімсот п'ятдесят тисяч фунтів, — відказав містер Браунінг. — У банку сказали, що гроші справжні. Не крадені. Просто якийсь багатий дивак хоче віддати за наш будинок купу грошей.
Вони забронювали два номери в місцевому готелі, хоча знайти їх виявилося складніше, ніж гадав містер Браунінг. А ще йому довелося переконувати місіс Браунінг, яка працювала медсестрою, що вони тепер могли дозволити собі номер у готелі.
— А що буде, коли він не прийде? — запитала Поллі. Вона сиділа на сходах і читала книжку.
Містер Браунінг сказав:
— Ну, що ти, як дурненька.
— Не називай свою доньку дурненькою, — обурилася місіс Браунінг. — Вона має рацію. У тебе немає ні імені, ні номера телефону, нічогісінько.
Це було несправедливо. Вони уклали договір, де чітко вказувалось ім'я покупця: Н. М. де Плюм.[49] Також там зазначалася адреса Лондонського юрисконсультства, куди містер Браунінг зателефонував і пересвідчився, що договір, безумовно, був дійсний.
— Він просто чудний, — відказав містер Браунінг. — Чудний мільйонер.
— Не сумніваюся — під маскою кроля ховався саме він, — заявила Поллі. — Той чудний мільйонер.
У двері подзвонили. Містер Браунінг попрямував до дверей у компанії дружини та доньки — обидві сподівалися на зустріч з новим власником будинку.
— Добридень, — мовила жінка в котячій масці.
Остання виглядала не дуже реалістично. Втім, Поллі бачила, як поза маскою блищали її очі.
— Ви нова власниця? — запитала місіс Браунінг.
— Можливо, власниця, а може, представник власника.
— А де… ваш друг? У кролячій масці?
Незважаючи на котячу маску, молода жінка (та чи була вона молодою? Принаймні її голос звучав молодо) здавалась бойовою і мало не безцеремонною.
— Ви все вивезли? Тому що, боюсь, речі, які ви залишите, перейдуть у власність нового хазяїна будинку.
— Ми забрали все, що треба.
— Чудово.
Поллі запитала:
— А можна мені приходити і гратись у садку? У готелі садка немає.
На дубі в садку за будинком висіла гойдалка, на якій Поллі полюбляла сидіти і читати.
— Не говори дурниць, люба, — мовив містер Браунінг. — Ми купимо новий будинок, і тоді в тебе буде садок з гойдалками. Я повішу тобі нові гойдалки.
Жінка в котячій масці присіла.
— Мене звати місіс Кішка. Запитай мене, який зараз час, Поллі.
Поллі кивнула.
— Який зараз час, місіс Кішко?
— Час вам із сім'єю піти звідси, не озираючись, — відповіла місіс Кішка, втім, її голос прозвучав люб'язно.
Дійшовши кінця стежки, Поллі озирнулась і помахала жінці в масці кішки на прощання.
III
Вони сиділи в кімнаті за панеллю керування ТАРДІС,[50] яка несла їх додому.
— Однак ніяк не збагну, — казала Емі. — Чому взагалі Скелетолюди так на тебе злилися? Я думала, вони хотіли звільнитися від тиранії Жаб'ячого короля?
— Вони злилися на мене не через це, — відказав молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик. Він запустив п'ятірню у волосся. — Думаю, вони дійсно зраділи свободі.
Він провів руками по панелі керування ТАРДІС, торкаючись важелів і циферблатів.
— Вони лише трошки образилися, коли я забрав у них ту хвилясту штуку.
— Хвилясту штуку?
— Вона лежить на… — він невпевнено замахав руками, які немов складалися лише з ліктів та суглобів. — На он тому стілку. Я її конфіскував.
Емі виглядала роздратованою. Вона не дратувалася насправді, а лише інколи любила прикидатися, щоб показати йому, хто за головного.
— Чому ти ніколи не називаєш речі своїми іменами? "На он тому стілку"? Це називається "стіл".
Вона підійшла до столу. Хвиляста штука блискотіла і мала вишуканий вигляд: розміром та формою вона нагадувала браслет, але звивалася так чудно, що слідкувати оком було вкрай непросто.
— Справді? Добре, — він виглядав вдоволеним. — Постараюся запам'ятати.
Емі взяла до рук хвилясту штуку. Вона була холодна і значно важча, ніж здавалася на вигляд.
— А чому ти її конфіскував? І взагалі, чому ти кажеш, що "конфіскував"? "Конфіскують" зазвичай вчителі, коли ти приносиш до школи не те, що треба. Моя шкільна подруга Мелc поставила рекорд із кількості конфіскованих у неї речей. Однієї ночі вона змусила мене з Рорі здійняти галас, а тим часом вдерлася до вчительської підсобки, де зберігали все її добро. Їй довелося пробратися на дах, а тоді залізти до вікна вчительської вбиральні…
Але Доктора не цікавили подвиги шкільної подруги Емі. Ні тоді, ні будь-коли. Він мовив:
— Саме конфіскував. Задля їхньої ж безпеки. В них не мало бути таких технологій. Мабуть, вони її поцупили. Хвиляста штука — це прискорювач і замикач часу. Вони могли встряти в неабияку халепу через неї, — він потягнув важіль на себе. — Приїхали. Гайда на вихід.
Пролунав ритмічний скрегіт, мов завищали двигуни самого Всесвіту, а тоді зринув потік повітря, і велика блакитна будка поліції матеріалізувалася в садку за домом Емі Понд. Йшов другий десяток двадцять першого століття.
Доктор відкрив двері ТАРДІС, а потім мовив:
— Дивина.
Він зупинився в дверях і не рухався. Емі підійшла до нього. Доктор виставив руку, перекриваючи їй вихід із ТАРДІС. Стояв чудовий сонячний день — в небі не було ані хмаринки.
— Що не так?
— Все, — відповів він. — Хіба ти не відчуваєш?
Емі поглянула на свій садок. Він був занедбаним, втім, так було завжди, скільки вона себе пам'ятала.
— Ні, — сказала Емі. А тоді продовжила: — Навколо тихо. Ані машин. Ані птахів. Нічогісінько.
— Немає й радіохвиль, — додав Доктор. — Навіть "Radio Four" немає.
— Ти можеш чути радіохвилі?
— Звичайно, ні. Цього ніхто не може, — відповів він непереконливо.
Саме в цю мить зазвучав голос:
— УВАГА, ВІДВІДУВАЧІ.