При появі загону мешканці схоплювалися з ліжок; жінки вибігали з домів і бажали повстанцям швидкої перемоги; чоловіки, котрі не встигли одягтися, хапали першу-ліпшу зброю і приставали до загону. І в кожному селі колону зустрічали криком, оплесками і проводжали теплим напутнім словом.
Перед світанком місяць сховався за гори; повстанці йшли і йшли прудкою ходою, в густій темряві зимової ночі; вони не помічали більше ні долини, ні гір. Чули тільки жалібне бовкання дзвонів десь у глибині темряви, наче той невидимий бій барабана, невідомого де захованого. Ці безнадійні заклики дзвонів безупинно підганяли повстанців.
Юрба захопила з собою Мієту й Сільвера. На ранок дівчина почала знемагати з утоми. Вона ледве переступала дрібними, швидкими кроками, не встигаючи за величезними кроками дужих молодчаг, що її оточували. Проте вона збирала всі свої сили, щоб не нарікати, бо їй важко було признатися, що вона слабша за чоловіків. Ще на початку походу Сільвер узяв її під руку; тепер, бачачи, що прапор вислизає поволі з її закляклих пальців, він хотів узяти його, щоб Мієті полегшало. Але вона розгнівалася й, зрештою, дозволила йому тільки підтримувати прапора однією рукою, сама несла його далі на своєму рамені. З дитячою впертістю вона не хотіла розлучатися з своєю героїчною ролею, всміхаючись молодому чоловікові щоразу, як той позирав на неї з турботною ніжністю. Але коли місяць зайшов, Мієта в пітьмі геть зів'яла. Сільвер почув, як вона поважчала на його руці. Він узяв у неї прапора й обняв за стан, щоб, бува, вона не спіткнулася. Але дівчина ні разу не скаржилася на втому.
— Ти зовсім замучилася, моя бідна Мієто! — мовив її товариш.
— Так, трохи втомилася, — озвалася вона здавленим голосом.
— Чи, може, перепочинемо?
Вона не відповіла, але Сільвер відчув, що вона ледве стоїть на ногах. Тоді він передав прапора одному з повстанців і вийшов з лав, підтримуючи Мієту. Вона пробувала пручатися, їй соромно було, що її трактують, як дитину. Але Сільвер заспокоїв її, кажучи, що знає стежку навпростець — вдвоє коротшу дороги. Можна буде відпочити з добру годину й прийти до Оршера водночас із повстанським загоном.
Було тоді біля шостої години ранку. Легенький туман уже підіймався над Віорною. Ніч, здавалося, стала ще чорніша. Молоді люди помацки злізли по схилу і посідали на скелі. Вони загубились у безодні темряви, ніби на шпилі, що виступає з океану. Коли завмер уже навіть далекий гомін армії, в цій порожнечі чути було тільки два дзвони: один, дзвінкий, долинав звідкись зі сходу, з якогось придорожнього села, а другий, віддалений, приглушений, наче відповідав першому на його жагучу скаргу глухим риданням. Здавалося, дзвони десь у проваллі небуття розповідають один одному про сумний кінець усесвіту.
Мієта та Сільвер, зігріті швидкою ходою, спочатку не відчували холоду. Вони мовчки слухали з невимовним сумом цей дзвін, від якого тремтіла ніч. Нічого не було видно. Мієті зробилося боязко, вона знайшла Сільверову руку й стисла її. Гарячкове збудження останніх годин, що підгонило їх, несло їх уперед, змусило забути про все, раптово вляглося; вони сиділи на цьому несподіваному привалі, припавши одне до одного, розгублені, розбиті, ніби очутившись від якоїсь важкої сонної мари. Їм здавалося, що море викинуло їх на якийсь берег і відступило назад. Необорна втома кинула їх у непритомне одубіння; їхній пал вигас; вони забули про загін, що його мали наздогнати; і журно і солодко їм було сидіти так, удвох, тримаючись за руки в непривітній імлі.
— Ти не гніваєшся на мене? — спитала, зрештою, дівчина. — Я йшла б з тобою всю ніч, але вони так швидко бігли, що я захекалася.
— Чому б я мав гніватися? — сказав Сільвер.
— Не знаю. Я боюся, що ти мене розлюбиш. Я б рада робити такі великі кроки, як ти, і йти ввесь час не зупиняючись. А тепер ти подумаєш, що я мала дитина.
Сільвер усміхнувся в темряві. Мієта здогадалась, що він усміхається. Вона провадила рішучим голосом:
— Ти все ставишся до мене, наче до сестри. А я хочу бути твоєю жінкою. — І самохіть притягла Сільвера до своїх грудей. Вона тримала його в своїх обіймах, шепочучи:
— Нам робиться холодно, зігріємось отак.
Настала мовчанка. До цієї тривожної години кохання їхнє мало відтінок братерської ніжності. В своїй незайманості вони все ще вважали за приязнь захоплення, що примушувало їх безперестанно обійматися й тримати одне одного в обіймах міцніше, довше, ніж брат і сестра. Але, при всій чистоті їхнього кохання, вони з кожним днем хвилювалися все більше. З віком, з пізнанням ця ідилія мала перейти в палку жагу, сповнену південного вогню. Коли дівчина кидається на шию хлопцеві, це означає, що вона вже стала жінкою і приспана в ній жіноча природа ладна пробудитися з першою ласкою. Коли закохані цілують одне одного в щоку, це означає, що вони, самі про те не здогадуючись, уже шукають вуст. Поцілунок зроджує полюбовників. Ось цієї чорної холодної грудневої ночі, під сумне бовкання жалібного дзвону, Мієта та Сільвер обмінялися тим першим поцілунком, що від нього вся кров ринула від серця до вуст.
Вони мовчали, щільно притиснувшись одне до одного. Мієта сказала Сільверові: "Зігріємось отак", — і вони простодушно чекали, що їм стане тепліше. Скоро гарячі хвилі почали переходити крізь одяг. Вони відчули, що обійми палять їх, почули, що їхні груди здіймаються єдиним зітханням. Ними опанувала втома і навіяла на них якусь дивну сонливість. Тепер їм зробилося гаряче; примкнувши повіки, вони бачили спалахи світла, в голові їм шуміло. Цей стан болісного щастя тривав усього декілька хвилин, але їм він здався безкраїм. Непомітно, наче вві сні, вуста їхні злилися. Поцілунок був пожадливий, довгий, їм здавалося, що ніколи вони ще так не цілувалися; їм стало боляче, й вони відсунулись одне від одного. Нічний холод остудив їх пал; засоромлені, вони сиділи осторонь одне від одного.
Два дзвони і далі сумно перегукувалися між собою в чорній безодні. Мієта тремтіла, перелякана, й не насмілювалася пригорнутися до Сільвера. Вона не знала навіть, чи він тут, бо не чула найменшого його руху. Обоє були сповнені гострого почуття, що його збудив у них поцілунок. Слова підступили до вуст, їм хотілося подякувати одне одному, поцілуватися знову. Але водночас їм було соромно свого жагучого щастя, і вони воліли б ніколи більше не відчувати його, ніж заговорити про нього вголос. Коли б не швидка хода, що збентежила їм кров, коли б не густа темрява і не спільниця — темна ніч, вони б і далі цілували одне одного в щоку, як приятелі. В Мієті озвалася дівоча соромливість. Після палкого Сільверового поцілунку в прихильній пітьмі, де розквітало її серце, вона пригадала грубі образи Жюстена. Всього кілька годин тому вона слухала не червоніючи, як він лаяв її повією, питав, коли хрестини, кричав, що батько допоможе їй розродитися копняком, коли тільки вона насмілиться повернути до Жа-Мефрену, Мієта плакала, хоча й не розуміла його, плакала, бо вгадувала в його словах щось гризьке. Але зараз, стаючи жінкою, вона зі своєю наївністю боялась, що поцілунок розпашілий на її обличчі, вкрив її ганьбою, тією ганьбою, якою таврував її Жюстен. Їй стало страшно, й вона заридала.
— Що з тобою? Чому ти плачеш? — спитав стурбовано Сільвер.
— Та нічого, — прошепотіла вона, — я й сама не знаю.
А потім, ніби мимоволі, крізь сльози:
— Ох, я нещасна! Мені ще не було й десяти років, як у мене кидали камінням, а тепер до мене ставляться, як до останньої тварюки. Жюстен мав слушність, прилюдно паплюжачи мене. Те, що ми з тобою робимо, Сільвере, це гріх.
Молодий хлопець був вражений, він обійняв її, намагаючись якось утішити.
— Я ж люблю тебе, — шепотів він, — я твій брат. Що ж тут грішного? Ми поцілувались, бо нам було холодно. Ми ж цілувалися щовечора, коли прощалися.
— Е! Зовсім не так, як оце нині, — сказала вона ледве чутно. — Не треба більше робити цього, бачиш, це, мабуть, гріх, бо мені стало дуже ніяково. Тепер люди почнуть сміятися з мене, а я й не насмілюся захищати себе, бо вони ж мають слушність.
Молодий чоловік мовчав, не знаходячи слів, щоб заспокоїти розтривожену уяву цієї тринадцятилітньої дівчинки, тремтячої і наляканої першим любовним поцілунком. Він притулив її ніжно до своїх грудей, бо відчував, що заспокоїть її, коли повернеться до теплої люботи обіймів. Але Мієта випручнулася.
— Знаєш що, ходімо звідси, ходімо геть звідси! Я не можу вернутися до Пласана; дядько поб'є мене, і все місто тикатиме на мене пальцями…
Нараз її огорнув розпач:
— Ні, я якась проклята, я не дозволю тобі кинути тітку Діду, щоб іти зі мною! Покинь мене десь на битій дорозі!
— Мієто! Мієто! — заблагав Сільвер. — Не кажи так.
— Ні, ні, я звільню тебе! Будь-бо розсудливий. Мене вигнали, мов ту паскуду. Коли ми вернемося укупі, тобі доведеться щодня битися через мене. Ні, я не хочу!
Молодий чоловік знову міцно поцілував її в уста, шепочучи:
— Ти будеш мені дружиною, й ніхто не насмілиться ображати тебе.
— О, благаю тебе, — сказала вона з слабим криком, — не цілуй мене так, не обіймай мене так. Мені боляче.
Потім, помовчавши, вона додала:
— Ти сам знаєш, що я не можу бути тобі за жінку. Ми ще надто молоді. Доведеться чекати, а я тим часом помру з сорому. Дарма ти обурюєшся, все одно тобі доведеться кинути мене де-небудь.
Тут Сільвер не витримав і заридав тим сухим чоловічим плачем, що шматує серце. Мієта злякалася; бідний хлопець увесь тремтів у її обіймах, і вона цілувала його обличчя, забуваючи, що поцілунки обпалюють губи. Вона сама винна. Вона — дурненька — не могла виносити жагучої насолоди його пестощів. Чому це їй стало так сумно, коли Сільвер поцілував її так, як ще не цілував ніколи? І вона тулила його до своїх грудей, наче просила в нього вибачення за те, що засмутила його. Вони плакали, стискуючи одне одного тремтячими руками, і від їхніх сліз темна груднева ніч здавалася ще похмуріша. А десь далеко дзвони безупинно бовкали далі…
— Краще вмерти, — вимовив Сільвер серед плачу, — краще вмерти!
— Годі-бо плакати, пробач мені, — лепетала Мієта, — я ж бо міцна, я зроблю все, чого ти тільки забажаєш.
Молодий чоловік витер сльози.
— Ти правду кажеш, — вимовив він. — Ми не можемо повернутися до Пласана.