Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.
— Дуже?
— Дуже.
— Гаразд. Я от як би зробив, — почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замєтова і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу. — Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди-небудь, де місце глухе і тільки паркани самі, і нема майже нічого, — хіба город якийсь або щось подібне. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь у кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним ямка повинна бути — та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Поклав би та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,— ну, й шукайте! Був та нема!
— Ви божевільний, — вимовив Замєтов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замєтова якомога ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, він усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, як тоді засув на дверях, так і стрибало на його губах: от-от вирветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!
— А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — проказав він раптом і — отямився.
Замєтов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.
— Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно.
Раскольников злісно глянув на нього.
— Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?
— Зовсім ні! Тепер більш, ніж будь-коли, не вірю! — поквапливо сказав Замєтов.
— Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили ж раніше, якщо тепер "більш, ніж будь-коли не вірите"?
— Та зовсім же ні! — вигукнув Замєтов, видимо сконфужений. — Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?
— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я опритомнів? Ей ти, — гукнув Раскольников половому, підводячись і беручи кашкета, — скільки з мене?
— Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він Замєтову свою тремтячу руку з кредитками, — червоненькі, синенькі, двадцять п'ять карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з'явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували... Ну, годі! Assez cause![2-45] До побачення... найприємнішого!..
Він вийшов, увесь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тимчасом була і нестерпна насолода, — а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабшало відчуття.
А Замєтов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж місці в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.
"Ілля Петрович — дурень! " — вирішив він остаточно.
Скоро Раскольников відчинив двері на вулицю, як раптом, на самому ґанку, наштовхнувся на Разуміхіна. Обидва, навіть за крок ще, не бачили один одного, так що майже головами зіткнулись. Якийсь час міряли вони один одного поглядом. Разуміхін був страшенно здивований, та раптом гнів, справжній гнів, грізно заблискотів у його очах.
— Так ось ти де! — гукнув він на все горло. — 3 ліжка втік! А я його там під диваном навіть шукав. На горище ж ходили! Настю мало не бив за тебе... А він ось де! Родько! Що це значить? Кажи всю правду! Признавайся! Чуєш?
— А те значить, що ви всі обридли мені смертельно, і я хочу бути сам, один,— спокійно відповів Раскольников.
— Один? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика мов полотно біла, і задихаєшся! Дурень!.. Що ти в "Кришталевому палаці" робив? Зараз же признавайся!
— Пусти! — сказав Раскольников і хотів пройти повз нього. На цей раз уже терпець у Разуміхіна урвався: він міцно ухопив його за плече.
— Пусти? Ти смієш говорити: "пусти"? Та чи знаєш, що я зараз із тобою зроблю? Візьму на оберемок, зав'яжу вузлом та й однесу під пахвою додому, і замкну!
— Слухай, Разуміхін, — почав тихо і, з вигляду, зовсім спокійно Раскольников, — невже ти не бачиш, що я не хочу твоїх благодіянь? І яка охота благодіяти тим, хто... плює на це? Тим, нарешті, кому це справді тяжко переносити? Ну для чого ти відшукав мене на початку хвороби? Я, може, був би дуже радий умерти? Ну, невже я не досить показав тобі сьогодні, що ти мене мучиш, що ти мені... набрид! І охота ж справді мучити людей! Запевняю ж тебе, що все це серйозно заважає моєму одужанню, бо це безперервно дратує мене. Адже пішов же тоді Зосимов, щоб не дратувати мене! Відчепися ж, Бога ради, й ти! І яке право, нарешті, маєш ти затримувати мене силою? Та невже ти не бачиш, що я цілком при повному розумі оце кажу? Як, як, навчи, ублагати тебе, нарешті, щоб ти не в'язнув до мене і не благодіяв? Хай я невдячний, хай я низький, тільки відчепіться ви всі, бога ради, відчепіться! Відчепіться! Відчепіться!
Він почав спокійно, наперед тішачись зі страшної образливості своїх слів, а кінчив не тямлячи себе і задихаючись, як тоді в розмові з Лужиним.
Разуміхін постояв, подумав і пустив його руку.
— Забирайся ж під три чорти! — сказав він тихо і майже замислено. — Стій! — заревів він зненацька, коли Раскольников рушив з місця, — слухай мене. Заявляю тобі, що всі ви, до єдиного, — базіки і жалюгідні фанфарони! Заведеться у вас поганеньке стражданнячко — ви з ним, мов курка з яйцем, носитесь! Навіть і тут обкрадаєте чужих авторів. Ніяких ознак у вас самостійності! Зі спермацетної мазі[2-46] ви зроблені, а замість крові — сироватка! І нікому з вас я не вірю! Найголовніше для вас, за всіх обставин — як би на людину не бути схожим! Сті-і-ій! — гукнув він з подвоєною люттю, помітивши, що Раскольников зробив рух, щоб пройти, — слухай до кінця! Ти знаєш, у мене сьогодні збираються на новосілля, може, вже й прийшли, та я там дядька залишив, — забігав оце,— приймати гостей. Так от, коли б ти не був дурнем, пошлим дурнем, заплішеним дурнем, не перекладом з іноземного... бачиш, Родю, я визнаю, ти хлопець розумний, але ти дурень! — так от, коли б ти не був дурнем, ти б краще до мене зайшов сьогодні, вечір посидіти, ніж даремно чоботи бити. Коли вийшов, то вже нічого робити! Я б тобі крісло таке м'яке підкотив, у хазяїв є... Чайок, компанія... А ні, то й на кушетці покладу,— все-таки між нами полежиш... І Зосимов буде. Зайдеш, чи як?
— Ні.
— Брре-е-шеш! — нетерпляче скрикнув Разуміхін, — звідки ти знаєш? Ти не можеш відповідати за себе! Та й нічого ти в цьому не розумієш... Я тисячу раз так само з людьми розпльовувався і знову назад прибігав... Соромно зробиться — і вернешся до людини! Так запам'ятай же, будинок Починкова, третій поверх...
— Але ж так ви себе, чого доброго, кому-небудь бити дозволите, пане Разуміхін, заради самої тільки приємності робити благодіяння.
— Кого? Мене? За саму фантазію носа відкручу! Будинок Починкова, номер сорок сім, у квартирі чиновника Бабушкіна...
— Не прийду, Разуміхін! — Раскольников повернувся і вийшов.
— Закладаюся, що прийдеш! — крикнув йому навздогін Разуміхін. — Інакше ти... інакше знати тебе не хочу! Стривай, гей, Замєтов там?
— Там.
— Бачив?
— Бачив.
— І говорив?
— Говорив.
— Про що? Ну та чорт із тобою, можеш не розповідати. Починкова, сорок сім, Бабушкіна, запам'ятай!
Раскольников дійшов до Садової й завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов у будинок, але спинився на середині сходів.
"Чорт забирай! — міркував він майже вголос, — говорить розумно, а начебто... Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! — Він стукнув пальцем по лобі. — А що, коли... ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться... Ех, дав я маху! Не можна!" І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в "Кришталевий палац" розпитати хутчій про все Замєтова.
Раскольников пішов просто на —ський міст,[2-47] став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Розставшись з Разуміхіним, він до того ослаб, що насилу добрався сюди. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум'ям осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі — все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності диким і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він глянув — і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.
— Втопилася! Втопилася! — кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з'юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.
— Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! — пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик. — Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!
— Човна, човна! — кричали в юрбі.
Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду.