І коли він не зласкавиться хоч трохи, то я сам розповім, що я чув від нього про вас.
— У кожному разі, пане Гартгаусе, — відповів Том, ураз полагіднівши перед своїм ідолом, однак ще хитаючи понуро головою, — ви не зможете сказати, що я коли хвалив її за корисливість. Якщо й хвалив, то якраз за супротивне, і похвалив би й ще, коли б мав на те підстави. Та годі вже про це: вам воно не дуже цікаво, а мені давно набридло.
Вони підійшли до ганку. Луїза пустила гостеву руку і зайшла в дім. Гартгаус постояв, дивлячись, як вона підіймаєтеся сходами і зникає в дверях, тоді знову поклав її братові руку на плече і, приязно кивнувши головою, запросив його пройтися садком.
— Томе, друже мій, мені треба з вами побалакати.
Вони спинились серед понівеченого квітника — пан Горлодербі, й тут чванливо збіднюючись за своїм звичаєм, переполовинив Нікітсові троянди, — і Том сів на низеньку кам’яну обгородку тераси й почав зривати трояндові пуп’янки та розщипувати їх на дрібні шматочки, а його могутній демон-спокусник стояв над ним, одну ногу доставивши на обгородку й легко зіпершись ліктем на коліно, їх якраз видно було з Луїзиного вікна. Може, вона й бачила їх.
— Томе, в чому річ?
— Ой, пане Гартгаусе, — простогнало щеня, — я в такій скруті, що мені нудно й на світі жити.
— Мені теж, мій друже.
— Е, що вам! — вигукнув Том. — Ви — сама незалежність. Пане Гартгаусе, я вклепався в страшну халепу. Ви й гадки не маєте, як я заплутався, а сестра могла б мене визволити, якби тільки була захотіла.
Він уже нервово кусав трояндові пуп’янки, а тоді виривав їх із зубів рукою, що тремтіла, мов у немічного старого діда. Подивившись на нього дуже пильно, розмовник його заговорив якомога легковажніше:
— Томе, майте розум: ви забагато вимагаєте від сестри. Адже ви берете в неї гроші, признайтеся, шибенику, що берете!
— Авжеж, беру, пане Гартгаусе. А звідки ж іще я маю їх добувати? Старий Горлодербі весь час вихваляється, що в моїх літах він жив за два пенси на місяць чи щось близько того. А мій батько одно знає "класти межу", як він любить казати, і до тієї межі прив’язував мене з самого малечку за руки й за ноги. А в матері ніколи не було нічого свого, крім хвороб. То що ж я мав робити, де ж я мав брати грошей, як не в сестри?
Він трохи не плакав і розкидав пуп’янки цілими жменями. Пан Гартгаус заспокійливо взяв його за вилогу:
— Але ж, Томе, любий мій, коли ваша сестра не має грошей…
— Не має грошей, пане Гартгаусе? А я й не кажу, що вона їх має. Напевне, в неї й не могло бути так багато, як мені треба. То, значить, вона мусила добути їх. І вона могла їх добути. Тепер, після всього, що я вам розповів, уже немає з чим перед вами таїтися: ви вже знаєте, що вона вийшла за старого Горлодербі не задля себе самої і не задля нього, а задля мене. А коли так, то чом же вона не витягне з нього, що мені треба? Вона ж не повинна казати йому, нащо їй ті гроші, і кебети б їй стало виманити їх у нього, якби лишень схотіла. Чого ж вона не хоче того зробити, коли я кажу їй, що мені аж гвалт треба грошей? Та де ж пак! Сидить при ньому, як кам’яна, нема щоб піддобритися до нього та й випросити любенько скільки треба. Не знаю, як ви скажете, але, по-моєму, — це просто бездушність.
Зразу під обгородкою по другий бік була копаночка з водою, і панові Джеймсові Гартгаусові дуже захотілося вкинути туди пана Томаса Товкматча-молодшого, як ото ображені кокстаунці погрожують кинути все своє добро в Атлантичний океан. Проте він навіть не змінив недбалої своєї постави, і через кам’яний парапет полетіла тільки жменя трояндових пуп’янків, утворивши на воді плавучого острівця.
— Любий мій Томе, — сказав Гартгаус, — дозвольте, я спробую бути вашим банкіром.
— Заради бога, не згадуйте мені про банкірів! — вигукнув зразу Том, білий-білий на виду, надто проти рожевих троянд.
Пана Гартгауса, як чоловіка бездоганно вихованого і звиклого обертатись у найліпшому товаристві, так само неможливо було здивувати, як і зворушити чим-небудь. І все ж навіть у пього ледь-ледь звелися вгору повіки, немов їх торкнула легенька тінь подиву, хоча дивуватись, так самісінько як і задумуватись, його власні правила боронили не менше суворо, ніж приписи Товкматчевої школи.
— Скільки ж вам треба тепер, Томе? Тризначну суму? Ну, признавайтеся. Кажіть скільки.
— Пане Гартгаусе, — відповів Том, уже направду плачучи, і сльози личили йому куди краще, ніж злість, хоч який жалюгідний вигляд він мав, — уже запізно, гроші мені тепер не поможуть. От якби це раніше! Та однаково я вам щиро вдячний, ви справжній друг.
Справжній друг! "Щеня ти, щеня! — подумав нехотя Гартгаус. — То ти ще й осел!"
— І це для мене дуже велика ласка! — додав Том, ухопивши його руку. — Дуже велика ласка, пане Гартгаусе!
— Ну що ж, — відказав той, — може, коли іншим разом я стану вам у пригоді. Та надалі затямте, друже мій: як, бува, прикрутить вас знову, поділіться вашим клопотом зі мною; може, я вам підкажу кращу раду, ніж ви самі зумієте придумати.
— Дякую вам, — сказав Том, зажурено хитаючи головою і жуючи пуп’янки. — Якби ж то я спізнався з вами раніше, пане Гартгаусе!
— Тільки ось що, Томе, — на закінчення сказав пан Гартгаус, теж кидаючи в воду кілька троянд як свою пайку до острівця, що помалу плив до берега, ніби хотів з’єднатися з суходолом, — усі люди, хоч би що вони робили, шукають якоїсь вигоди для себе, і я такий самісінький, як і решта моїх ближніх. Я палко жадаю, — в тому його жаданні вчувалася правдиво тропічна млість, — щоб ви були ласкавіші з сестрою, одно слово, щоб ви поводилися з нею, як годиться відданому й ніжному братові. Це ж ваш обов’язок.
— Гаразд, пане Гартгаусе. Я буду такий.
— Тільки не зволікайте з цим. Томе. Починайте зразу.
— Авжеж. Ось побачите, Лу сама вам скаже.
— Отже, домовилися, Томе, — сказав пан Гартгаус, знов плеснувши його по плечі з такою міною, що полишала йому, коли хоче, думати — і він, нещасний дурбило, справді так подумав! — ніби цю умову поставлено йому просто з доброго серця, аби він не почувався надто завдяченим. — Ну, а тепер ми з вами розпрощаємось аж до обіду.
Коли Том з’явився до їдальні, думки в нього хоча були, як видно, досить тяжкі, зате ноги легкі, бо він прийшов раніше за пана Горлодербі.
— Я не хотів тебе вразити, Лу, — сказав він, подаючи сестрі руку й цілуючи її. — Я ж знаю, що ти мене любиш, та й я тебе люблю, ти ж знаєш.
І того вечора усмішка на Луїзиному обличчі сяяла не тільки для брата. На жаль — не тільки…
"Отже, тепер щеня — не єдине в світі створіння, до якого вона не байдужа, — відзначив Джеймс Гартгаус, вивертаючи ту думку, що вчепилася до нього першого дня, як він побачив це прегарне личко. — Ні, не єдине! Не єдине!"
Розділ VIII. ВИБУХ
Другий ранок видався занадто погожий, аби довго спати, тому Джеймс Гартгаус, раненько вставши, сидів у віконній ніші своєї кімнати й палив одну з тих знаменитих сигар, що свого часу так добре вплинули на його юного приятеля. Сизий димок повільно танув у щедро напоєному літніми пахощами повітрі, а він, гріючись на осонні, підбивав підсумок своїм успіхам, мов картяр, що знічев’я підраховує вчорашній виграш. Навдивовижу йому зовсім не було нудно й думалося охоче.
Він здобув її довіру, вона відкрила йому те, що приховувала від чоловіка. Здобув таку довіру, якої чоловік ніколи в неї не мав, бо вона до нього цілком байдужа і між ними нема й не було ніякої духовної спорідненості. Він дуже тонко, але дуже виразно показав їй, що вміє зазирнути їй у душу аж до найглибших і найтаємніших куточків; він зумів так близько підступитись до неї, скориставшися найніжнішим її почуттям; він сам присусідився до того почуття, і ось стіна, що за нею вона жила, розтанула. Вельми химерно і вельми непогано!
І все ж навіть тепер він ще не мав на меті ніякої справжньої капості. І з громадського погляду, й з особистого було б куди краще для тієї доби, в якій він жив, коли б він і легіон подібних до нього коїли лихо умисне, а не без наміру, з байдужості. Бо судна розбиваються якраз об плавучі крижини, що їх течія носить по морі куди попало.
Коли диявол ходить серед нас яко лев рикучий, він ходить у такій подобі, що мало кого може спокусити, крім хіба дикунів та мисливців. Та коли він вичепурений, випрасуваний, виглянсований за останньою модою, коли він однаково стомився й від гріха, і від чесноти й так уже стоптався, що не потрібен ні пеклові, ні раєві, — отоді-то він справдешній диявол, хоч топитиме він душі в чорнилі, хоч палитиме їх у вогні пристрастей.
Отож Джеймс Гартгаус сидів біля вікна, смоктав спокволу сигару й рахував ті кроки, що вже ступив по дорозі, на яку йому трапилось набрести. Куди та дорога заведе, видно було цілком ясно, але він лінувався про те думати. ІЦо буде, те й буде.
Того дня він мав відбути далеченьку подорож верхи, бо в одному з містечок округи готувалося збори, що давали непогану нагоду повоювати язиком за Товкматчеву партію, а тому він досить рано вбрався й спустився вниз до сніданку. Його брала цікавість — чи не охолола вона до нього з учорашнього вечора? Ні. Він міг іти далі з того місця, де спинився, — погляд її був не байдужий.
Перебувши день більш-менш (скорше менш) приємно, настільки те було можливо за таких стомливих обставин, він повертався надвечір, о шостій годині. Від воріт садиби до будинку було з півмилі, і він ступою їхав рівною жорствяною доріжкою, колись Нікітсовою, аж нагло з-за кущів вихопився пан Горлодербі, та так спрожогу, що Гартгаусів схарапуджений кінь рвонув убік.
— Гартгаусе! — закричав пан Горлодербі. — Ви вже чули?
— Що саме? — перепитав Гартгаус, укоськуючи коня й подумки зичачи панові Горлодербі чогось не дуже доброго.
— То ви ще нічого не чули?
— Я оце почув вас, і моя коняка теж. А більше я нічого не чув.
Пан Горлодербі, червоний, спітнілий, став серед доріжки просто перед конячою мордою, щоб його бомба вибухнула гучніше.
— Банк пограбовано!
— Та що ви кажете!
— Пограбовано вчора ввечері, пане добродію! І пограбовано дуже дивним чином. Підробили ключа.
— І багато вкрадено?
Панові Горлодербі так хотілося роздути ту подію якомога, що він відповів наче аж невдоволено:
— Та ні, не дуже. Але могли взяти й багато.
— Ну, а скільки ж?
— О, як ви вже такі цікаві знати точну суму, то лише півтораста фунтів, — відказав Горлодербі дратливо.