Грецька шапочка з легкого кашеміру під вагою китиці зсунулась набік. Він упустив додолу малахітовий із золотом ніж для розрізання паперів. На колінах у нього лежав бурштиновий мундштук розкішного індійського кальяна, емалева спіраль якого зміїлась на підлозі, і він уже не втягував у себе його бадьорливого аромату. Але очі не відповідали млявості молодого тіла: здавалось, наче в цих синіх очах зосередилось усе його життя, в них іскрилось незвичайне почуття, що вражало з першого погляду. В такі очі боляче було дивитись. Одні могли вичитати в них відчай, інші — вгадати внутрішню боротьбу, грізну, як докори сумління. Такий глибокий погляд міг бути в безсилої людини, що приховує свої бажання в тайниках душі, або в скнари, що подумки заживає всіх насолод, які могло б дати йому багатство, і відмовляє собі в них, боячись зменшити свої скарби; такий погляд міг бути в скованого Прометея або в поваленого Наполеона, коли 1815 року, дізнавшись у Єлісейському палаці про стратегічну помилку ворога, він вимагав, щоб йому на двадцять чотири години довірили командування, але дістав відмову. То був погляд завойовника й приреченого! А краще сказати — такий самий погляд, яким за кілька місяців до того сам Рафаель дивився на воду Сени або на останню золоту монету, яку він ставив на карту. Він підпорядковував свою волю, свій розум грубому здоровому глуздові старого селянина, ледь зачепленого цивілізацією за п'ятдесят років служби в панів. Майже радий з того, що він стає чимось подібним до автомата, він відмовлявся від життя для того, щоб тільки жити, і відбирав у душі всю поезію жадань. Щоб краще боротися з жорстокою силою, чий виклик він прийняв, він став цнотливим, як Оріген88,— він кастрував свою уяву. Другого дня після того, як він несподівано одержав багату спадщину й виявив зменшення шагреневої шкіри, він прийшов додому до свого нотаріуса. Там один досить відомий лікар цілком серйозно розповідав за десертом, як вилікувався один сухотний швейцарець. Протягом десятьох років він не вимовив ні слова, привчив себе дихати тільки шість разів на хвилину густим повітрям стайні, а їжу вживав тільки прісну. "Я буду таким, як він!" — вирішив Рафаель, прагнучи жити будь-що-будь. Оточений розкошами, він перетворився на автомат. Коли старий Порріке побачив цей живий труп, він здригнувся: все здалось йому штучним у цьому мізерному, кволому тілі. Погляд у маркіза був жадібний, чоло насуплене від постійної задуми, і вчитель не пізнав свого учня,— він-бо пам'ятав його свіжим, рожевим, по-юнацькому гнучким. Якби цей простосердий класицист, тонкий критик, охоронець доброго смаку читав лорда Байрона, він подумав би, що побачив Манфреда там, де сподівався побачити Чайльд-Гарольда89.
— Добридень, шановний Порріке,— сказав Рафаель, потискаючи крижану руку старого своєю гарячою й вологою рукою.— Як ся маєте?
— Та я непогано,— відповів старий, і його вжахнув доторк цієї руки, немовби охопленої гарячкою.— А ви?
— По-моєму, я здоровий.
— Ви, певне, працюєте над якимсь чудовим твором?
— Ні,— відповів Рафаель.— Exegi monumentimi...* Я, любий мій Порріке, написав свою сторінку й навіки розпрощався з наукою. Не знаю навіть до пуття, де рукопис.
* Я пам'ятник поставив... (латин.).
— Ви подбали про чистоту стилю, правда? — спитав учитель.— Сподіваюся, що ви не засвоїли варварської мови нової школи90, яка думає, ніби сотворила чудо, витягши на світ Ронсара?
— Моя праця — твір чисто фізіологічний.
— О, цим усе сказане! — підхопив учитель.— У наукових працях вимоги граматики повинні пристосовуватись до вимог дослідження. І все ж, сину мій, стиль ясний, гармонійний, мова Массільйона, Бюффона, великого Расіна,— одне слово, стиль класичний — нічому не шкодить... Але, друже мій,— урвавши свої міркування, сказав учитель,— я забув, чого прийшов; Я навідав вас у справі.
Надто пізно згадавши про вишукане багатослів'я та пишномовні перифрази, до яких звик його навчитель за довгі літа викладання, Рафаель майже шкодував, що прийняв його, і вже ладен був побажати, щоб той швидше пішов, але зразу затамував своє таємне бажання, нишком зиркнувши на шагреневу шкіру, що висіла перед його очима, прикріплена до клаптя білої тканини, на якій зловісні контури були акуратно обведені червоною лінією. З часу фатальної оргії Рафаель придушував у собі найменші забаганки й жив так, щоб ані найлегший рух не пробігав по цьому грізному талісманові. Шагренева шкіра була для нього чимось на взірець тигра, з яким доводиться жити в близькому сусідстві під постійним страхом — не пробудити б у ньому кровожерності, Тому Рафаель терпляче слухав балаканину старого вчителя. Добру годину дядечко Порріке розповідав, як його переслідували після Липневої революції. Старенький Порріке, прибічник сильного уряду, виступив у пресі з патріотичним побажанням, вимагаючи, щоб крамарі зоставалися за своїми прилавками, державні діячі — при виконанні громадських обов'язків, адвокати — в суді, пери Франції — в Люксембурзькому палаці; але один з популярних міністрів короля-громадянина звинуватив його в карлізмі й прогнав з кафедри. Старий зостався без місця, без пенсії, без шматка хліба. А він же утримував бідняка небожа, платив за нього в семінарію Святого Сульпіція, де той учився, і тепер він прийшов не стільки заради себе, скільки заради названого сина, просити свого колишнього учня, щоб той поклопотався перед новим міністром — не про поновлення його, Порріке, на службі, а хоч би про місце інспектора в будь-якому провінційному колежі. Рафаель був під владою нездоланної дрімоти, коли монотонний голос старого затих у його вухах. Вимушений із чемності дивитись у тьмяні, майже нерухомі очі вчителя, слухати його повільну, кучеряву мову, він був приспаний, заворожений якоюсь нез'ясовною силою інерції.
— Так ось, любий мій Порріке,— сказав він, сам до пуття не тямлячи, на яке запитання відповідає,— я нічого не можу тут удіяти, анічогісінько. Щиро бажаю, щоб вам удалося...
І враз, не помічаючи, як відбились на жовтому зморшкуватому чолі старого ці банальні слова, сповнені егоїстичної байдужості, Рафаель зірвавсь на ноги, мов сполохана сарна. Він побачив тоненьку білу смужку між краєм чорної шкіри й червоною лінією і скрикнув так жахливо, що бідолаха вчитель перелякався.
— Геть, стара тварюко! — крикнув Рафаель.— Вас призначать інспектором! Чи ви не могли попросити в мене тисячі екю довічної пенсії, замість вимогти це смертоносне побажання. Тоді ваш візит не завдав би мені ніякої шкоди. У Франції сто тисяч посад, а в мене тільки одне життя! Людське життя дорожче за всі посади на світі. Жонатасе?
Увійшов Жонатас.
— Що ти накоїв, йолопе! Нащо ти сказав мені, щоб я його прийняв? — спитав Рафаель, показуючи на приголомшеного старигана.— Хіба на те я доручив тобі свою душу, щоб ти розтерзав її? Ти в мене щойно видер десять років життя! Ще одна така помилка — і тобі доведеться проводжати мене в ту оселю, куди я провів свого батька. Чи не краще володіти красунею Феодорою, ніж робити послуги старому шкарбунові? А йому можна було просто дати грошей... Та й хоч би всі Порріке на світі з голоду поздихали, яке мені діло?
Рафаель зблід від гніву, на тремтячих губах виступила піна, обличчя набрало кровожерного виразу. Обидва старигани затремтіли, ніби діти, що побачили гадюку. Молодий маркіз упав у крісло; якась реакція відбулась у його душі, з запалених очей ринули сльози.
— О моє життя? Прекрасне моє життя! — нарікав він.— Ні благодійних думок, ні любові! Нічого! — Він обернувся до вчителя.— Сподіяного не виправиш, старий мій друже,— провадив він лагідно.— Що ж, ви дістанете щедру нагороду за ваші турботи, і моє нещастя принаймні піде на добро славній, гідній людині.
Він вимовив ці малозрозумілі слова з таким глибоким почуттям, що обидва старигани заплакали, як плачуть, почувши зворушливу пісню чужого мовою.
— Він епілептик? — тихо сказав Порріке.
— Впізнаю ваше добре серце, друже мій,— так само лагідно провадив Рафаель,— ви хочете знайти мені виправдання. Хвороба — це випадковість, а нелюдяність — вада. А тепер лишіть мене,— додав він.— Завтра або післязавтра, а може, й сьогодні ввечері ви дістанете нову посаду, бо опір узяв гору над рухом91... Прощавайте.
Охоплений жахом і глибокою тривогою за Валантена, за його душевне здоров'я, старий пішов. Для нього в цій сцені було щось надприродне. Він не вірив самому собі й допитував себе, як після тяжкого сну.
— Слухай, Жонатасе,— звернувся Рафаель до старого слуги.— Зрозумій нарешті, які обов'язки я на тебе поклав.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Я перебуваю ніби поза життям.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Всі земні радощі виграють круг мого смертного ложа й танцюють переді мною, ніби прекрасні жінки. Коли я покличу їх, я помру. В усьому смерть! Ти маєш бути перепоною між світом і мною.
— Слухаюсь, пане маркізе,— сказав старий слуга, витираючи краплі поту на зморшкуватому обличчі.— Та коли ви не хочете бачити гарних жінок, то як же ви поїдете ввечері до Італійського театру? Одна англійська родина повертається до Лондона й відступила мені свій абонемент. Отож у вас чудова, можна сказати, розкішна ложа в бенуарі.
Рафаель не слухав його. Він запав у глибоку задуму.
Гляньте на цю розкішну карету, зверху скромну, темного кольору,— але на дверцятах її герб старовинного вельможного роду. Коли карета проїздить, гризетки милуються нею, жадібно розглядають жовтий атлас оббиття, пухнатий килим, ніжно-солом'яного кольору позумент, м'які подушки, дзеркальні шибки. На задку цього аристократичного екіпажу — два ліврейних лакеї, а всередині, на шовковій подушці — бліде обличчя з темними підковами під очима, з гарячковими рум'янцями, обличчя Рафаеля, сумне й задумливе. Фатальний образ багатства! Рафаель летить по Парижу, як ракета, під'їздить до театру Фавар; підніжки карети відкинуто, два лакеї підтримують його, юрба проводить його заздрісними поглядами.
"І за що йому припало таке багатство?" — питає бідний студент-юрист, за браком одного екю позбавлений змоги слухати чарівні звуки Россіні.
Рафаель неквапно походжав круг зали для глядачів, його вже не вабили насолоди, колись такі жадані. Очікуючи другого акту "Семіраміди", він гуляв по фойє, по коридорах, забувши про свою ложу, в яку навіть не зазирнув.