Я справді грав удвох з нею в "шістдесят шість", у "війну", пив чай з яблуневим цвітом і навіть з медом, мати, жартома погрожуючи пальцем, навіть давала мені сигарету, тим часом Лео десь у глибині дому грав якісь етюди, і всі ми, в тому числі й служниці, знали, що батько тепер — "у тої дівки". Певно, Марі якимось чином дізналась про ці мої "фантазії", бо, слухаючи мої оповідання, завжди поглядала на мене з недовірою, але ж того хлопчину в Оснабрюку я навіть справді бачив. Часом зі мною буває і навпаки: те, що я справді переживу чи побачу, здається уявним і нереальним, як от випадок, коли я з Кельна їздив у Бонн, до дівчат із групи Марі, щоб поговорити з ними про діву Марію. І те, що інші іменують nonfiction,[18] здається мені чистісінькою фікцією.
17
Втративши надію знайти свою марку в вуличному бруді, я відступив од вікна й пішов у кухню зробити собі ще один бутерброд. Їстівного лишилося в мене обмаль: банка квасолі, банка слив (я не люблю слив, але Моніка цього не знала), півхлібинки, півпляшки молока, чвертка кофе, четверо яєць, три скибочки сала й тюбик гірчиці. На столі в вітальні ще лежало в пачці чотири сигарети. Я почував себе так зле, що вже втратив будь-яку надію розпочати коли-небудь тренування. Коліно так розпухло, що холоша стала тісною, голова розболілась неймовірно: якийсь невгамовний свердлячий біль; на душі — чорніше темної ночі, і до того ж оте "плотське бажання" — а Марі була в Римі. Мені бракувало її, запаху її шкіри, її рук на моїх грудях. У мене, як сказав одного разу Зоммервільд, "живе й вірне відчуття тілесної краси", я люблю товариство красивих жінок, як от моя сусідка фрау Гребзель, але не відчуваю до них ніякого "плотського бажання", за що більшість жінок ображається на мене, хоча, якби я відчував і прагнув його вдовольнити, вони, напевно, зразу ж покликали б поліцію. Оте "плотське бажання" — складна й жахлива річ: чоловікам-полігамістам воно, певно, завдає постійних мук, а таких моногамних, як я, — завжди спонукає до прихованої неввічливості, бо більшість жінок ображаються, коли не відчувають в чоловіках того, що їм знайоме під назвою "ерос". Навіть фрау Блотерт, порядна й побожна жінка, завжди трохи ображалась. Часом я починаю навіть розуміти негідників, про яких так часто пишуть у газетах, та коли уявлю собі, що існує так званий "шлюбний обов'язок", мені стає моторошно. Певно, жахливо жити в такому шлюбі, коли держава і церква змушують жінку до "цього діла" законом. Адже не можна змусити людину до милосердя. Мені хотілось і про це поговорити з папою. Його, напевно, інформують невірно.
Я зробив собі ще один бутерброд, вийшов у передпокій і взяв з кишені пальта вечірню газету, куплену мною в Кельні з вікна вагона. Вечірні газети часом допомагають мені: вони спустошують мене, як і телевізор. Пере горнув газету, прочитав заголовки і нарешті знайшов замітку, від якої мимоволі засміявся: уряд Федеративної Республіки нагородив доктора Герберта Каліка хрестом за особливі заслуги. Калік — це той самий хлопчисько, що колись доніс на мене за пораженство і на домашньому суді вимагав жорстокої, нещадно жорстокої кари. Це він тоді, в останні дні війни, висунув геніальну ідею мобілізувати сирітський притулок на фронт. Я знав, що тепер Калік — поважна персона. В газеті писали, що він одержав той орден "за заслуги в поширенні демократичних поглядів серед молоді".
Якось, років два тому, він запросив мене до себе для примирення. Не знаю, що я мав дарувати йому — те, що його вправи з фаустпатроном призвели до загибелі сироту Георга, чи те, що він звинуватив мене в пораженстві й вимагав жорстокої, нещадно жорстокої кари? Марі вважала, що запросини для примирення відхиляти не можна, тому ми купили квітів і поїхали до нього. Він має чудову віллу на самому підгір'ї Ейфеля, гарненьку жінку та ще одне створіння, яке вони обоє з гордістю називали "нашими дітьми". Дружина його з тих красунь, про яких важко сказати, справжні вони чи заводні. Сидячи поряд з нею, я весь час ледве стримувався, щоб не схопити її за руки чи за плечі або навіть за ноги й перевірити, чи вона таки не лялька. Вся її участь у бесіді зводилася до двох коротеньких фраз: "Ах, як чудово!" та "Ах, як огидно!" Спершу вона здалася мені нудною, та потім я навіть захопився нею і став розповідати всяку всячину — як от опускають монетки в автомат, — аби тільки перевірити, як вона реагуватиме на все. Коли я сказав, що недавно померла моя бабуся, — до речі, це неправда, бо бабуся померла дванадцять років тому, — вона сказала: "Ах, як огидно!" А по-моєму, якщо хтось помре, то можна сказати яку завгодно дурницю — тільки не "огидно". Потім я розповів, що одному добродію на прізвище Гумелог дали звання почесного доктора (ніякий такий Гумелог зовсім не існував на світі, я нашвидку вигадав його, аби вкинути в автомат щось позитивне), вона сказала: "Ах, як чудово!" Потім я розповів, що мій брат Лео перейшов у католицтво, вона трохи завагалась — і те вагання здалося мені майже ознакою життя; вона глянула на мене своїми величезними й пустими, як у ляльки, очима, щоб перевірити, до якої категорії відношу цю подію я сам, потім сказала: "Огидно — правда?" Все ж таки мені вдалося вирвати у неї якийсь варіант стандартної фрази. Я запропонував їй відкинути "ах" в обох випадках і говорити лише "чудово" та "огидно"; вона захихикала, поклала мені ще спаржі на тарілку і лише тоді відповіла: "Ах, як чудово!" Кінець кінцем ми того вечора познайомились і з "їхніми дітьми" — п'ятирічним опецьком, що міг би хоч зараз виступати в рекламному телефільмі на тему: "Як треба ростити дітей". Як він ретельно чистить зуби, який вихований: "На добраніч, тату!", "На добраніч, мамо!", низенький поклін Марі, низенький поклін мені. Я просто дивувався, як це там на телебаченні й досі не знають про нього.
Пізніше, коли ми вже перейшли до каміна пити каву з коньяком, Герберт почав розводитись про "величну епоху, в яку ми живем". Потім ще відкупорив пляшку шампанського і заговорив з пафосом. Він просив у мене пробачення, навіть став навколішки, щоб, як він сказав, просити "відпущення гріхів"; я ледве стримався, щоб не вдарити його ногою нижче спини, та потім узяв зі столу ніж для сиру й висвятив його в демократи. "Ах, як чудово!" — гукнула його дружина, а я, коли розчулепий Герберт сів знову на своє місце, почав читати лекцію про "жидовствуючих янкі". Я сказав, що певний час гадали, ніби моє прізвище — Шнір — має щось спільне зі словом "шноррен" — "жебрувати", але потім було доведено, що воно походить від поняття "шнайдер" чи "шнідер", тобто "кравець", а не від "шноррен", і тому я не єврей і не янкі, а проте... — і тут зненацька дав Герберту доброго ляпаса, бо раптом пригадав, як він змушував одного нашого шкільного товариша, Гетца Бухеля, довести своє арійське походження і Гетц потрапив у досить скрутне становище: мати його була італійка, з якогось південно-італійського села, а дістати звідти будь-які докази про його бабусю, що хоча б здалеку натякали на її арійське походження, виявилось неможливим уже тому, що село, де народилась мати Гетца, на той час зайняли "жидовствуючі янкі". Гетц і його мати пережили жахливі, небезпечні для життя тижні, поки вчителю Гетца спало на думку звернутись до одного фахівця боннського університету в расових питаннях. Той установив, що Гетц "чистий, абсолютно чистий взірець романської раси", але потім Калік вигадав нову нісенітницю про те, ніби всі італійці зрадники, і вже до кінця війни Гетц не знав жодної спокійної хвилини. Про все це я згадав, почавши лекцію про "жидовствуючих янкі", — і просто дав Каліку в пику, жбурнув свій бокал у камін, а за ним і ніж для сиру, схопив Марі за руку й потяг за собою з дому. Там на підгір'ї таксі не знайшлося, і нам довелось довгенько йти пішки аж до автобусної зупинки. Марі всю дорогу плакала, говорила, що я вчинив не по-християнськи й не по-людськи взагалі, але я відповів, що я не християнин і що сповідальні для мене ще не відкрили. Вона ще спитала, невже я не вірю, що Герберт серйозно став демократом, і я їй відповів: "Та ні ж бо, ніяких сумнівів у мене щодо цього немає, навіть навпаки, але я просто не можу його терпіти і ніколи не зможу".
Я розкрив телефону книгу й почав шукати номер Каліка. Саме був відповідний настрій подискутувати з ним по телефону. Я пригадав, що потім ще раз бачився з ним у домі своїх батьків, на журфіксі: розмовляючи з якимсь рабином про інтелектуальність євреїв, він благально поглянув на мене і похитав головою. Мені стало шкода рабина. То був уже досить літній чоловік з білою бородою, такий добросердий і простодушний на вигляд, що мене це аж зворушило. Герберт, звичайно, кожному новому знайомому розповідав, що він був націстом і антисемітом, але що "історія розкрила йому очі". А втім, він ще за день до приходу американців у Бонн проводив з хлопчаками військове навчання в нашому парку й говорив їм: "Тільки-но забачите першу жидівську свиню, так зразу ж і паліть". Що мене дійсно хвилювало на журфіксах у матері, так це простодушність тих репатрійованих емігрантів. Їх так зворушувало каяття та базікання про любов до демократії, що вони ладні були кидатись в обійми своїх ворогів і брататися з ними. Вони зовсім не розуміють, що таємниця всього того жаху — в деталях, дрібницях. Розкаятись у великих гріхах — політичних помилках, у зраді дружини, вбивстві, антисемітизмі — дуже легко, але як може простити той, хто розуміє деталі? Скажімо, те, якими очима дивились Брюль і Герберт Калік на мого батька, коли він поклав руку мені на плече, і як Герберт Калік, втративши від злості самовладання, стукав кісточками пальців по нашому столу і, втупивши в мене свої мертві очі, вимагав "жорстокої, нещадної кари" або як він схопив Гетца Бухеля за комір, поставив його перед класом і, незважаючи на несміливі протести вчителя, кричав: "Ви тільки погляньте на нього — адже це жид!"
У моїй пам'яті закарбувалося надто багато таких моментів, надто багато деталей, дрібниць — та й очі Герберта не змінили свого виразу. Мені стало моторошно, коли я побачив його перед тим старим, трохи простакуватим рабином, який був настроєний так миролюбно, приймав од нього коктейлі і слухав балаканину про інтелектуальність євреїв.