Семен Петрович думав. Семен Петрович згадав, як бачив одного разу біля пивної на березі річки юнака, ще безвусого: він стояв біля стіни, похитуючись, не тримаючись на ногах, і кричав, і надривно плакав… Страшно стало від такої згадки. Семен Петрович з жахом уявив біля пивної свого Толика років через п'ять, і від цього здавило в грудях. Він підійшов до дружини, сів біля неї і спитав тихо, примирливо й для неї несподівано:
А може, купимо Толикові гарного собачку?.. Або випросимо Біма в хазяїна, га? Добре заплатимо. Як ти гадаєш?
Ох, не знаю, Семене, не знаю. Давай купимо, чи що.
Звичайно, Семен Петрович не зважив на маленьку обставину, що дружба й довір'я не купуються й не продаються. Не знав він і того, що Біма вже не знайдеш, якби він і захотів. Але Бім, наш добрий Бім, залишив слід і в душі Толикового тата. Можливо, це був докір сумління. Від нього ніхто й ніколи не втече, якщо він не схожий на ідеально пряму лозину: таку можна зігнути в дугу і, відпустивши при бажанні, випрямити, як вам завгодно. Та Бім тривожив Семена Петровича і вночі.
А тієї ночі Бім лежав усе ще там же, у фургоні, оббитому жерстю. Завтра ж Толиків тато організує розшуки Біма. Чи знайде він, чи збагне таємницю залізного фургона, чи зрозуміє всю силу і непереможність Бімових поривань до світла і волі, до дружби і довір'я?
Ні, цього не сталося з найпростішої причини. Вранці другого дня, в понеділок, Іван Іванович узяв рушницю в чохлі й поїхав на карантинну дільницю. Там зустрівся з тими двома собаколовами, з гіркотою і болем довідався від них, що зловили вони Біма коло самого будинку. Обидва обурювалися тією Тіткою і на всі заставки лаяли її. Тяжко було Іванові Івановичу від того, що загинув Бім через злочинницький наклеп. Він не звинувачував цих двох робітників, що виконували свій обов'язок, одначе молодий хлопець, як видно було, почував себе винуватим, хоча б уже за те, що повірив Тітці.
Та коли б я знав… — Він не договорив і вдарив кулаком по капоту автофургона. — От і повір такій гадюці.
Іван Іванович попросив їх одвезти Біма в ліс і запропонував за це п'ять карбованців. Обидва охоче погодилися. Поїхали утрьох у кабіні того самого фургона.
На галявинці, де перед кожним полюванням Іван Іванович сідав на пеньочок і слухав ліс, на тій галявинці, де в тужливому чеканні Бім терся мордою об пале листя, за кілька метрів од того пеньочка, закопали Біма. А зверху засипали злегка, тоненько, жовтим листям, перемішаним із снігом.
Ліс шумів рівно й негучно.
Іван Іванович розчохлив рушницю, вклав у неї набої і, немовби трохи подумавши, вистрілив угору.
Ліс, через шум, глухо, не ремствуючи, по-осінньому озвався сумовитою луною. Вдалині вона завмерла коротким, обірваним стогоном.
І ще раз вистрілив хазяїн. І ще ждав, коли простогне ліс.
Обидва його супутники вражено дивилися на Івана Івановича. Але він, не сходячи з місця, заклав ще два набої й так само розмірено, з абсолютно рівними проміжками, що визначалися по завмиранню звуку вдалині, вистрілив ще двічі. Потім зачохлив рушницю й попрямував до пеньочка.
Старший спитав:
А нащо це — чотири рази ото?
Так годиться, — відповів Іван Іванович. — Скільки років було собаці, стільки разів і стріляти. Бімові було… чотири роки. Кожен мисливець у такі хвилини скине шапку й постоїть мовчки.
Ти диви! — тихо і вражено сказав молодий хлопець. — Як при напасті… як у біді…— Він відійшов до фургона, сів у кабіну й зачинив за собою дверцята.
Іван Іванович присів на свій пеньочок.
Ліс шумів, шумі-ів, шумі-ів, однотонно, майже по-зимовому, шумів холодно, голо й незатишно. Снігу було — зовсім мало. Давно вже пора б йому, а забарився надовго. Може, тому й шум лісу став тепер буркітливо-нудним, сонливим, здавалося, таким безнадійним, що начебто й зими не буде, і весни не буде.
Але раптом Іван Іванович відчув у собі, у тій порожнечі, що лишилася після втрати останнього друга, теплоту. Не одразу він здогадався, що це таке. А були це два хлопчики, їх привів до нього, сам того не відаючи, Бім. І вони знову прийдуть, прийдуть не раз.
Дивним, дуже дивним здався Іван Іванович двом простакуватим собаколовам, коли, сідаючи в кабіну, він сказав немовби сам до себе:
Неправда. І весна неодмінно буде. І будуть проліски… У Росії бувають і зими, і весни. Ось вона яка наша Росія, — і зими, і весни неодмінно.
* * *
Повертаючись назад, молодий хлопець несподівано зупинив автомобіль навпроти невеличкого села, неподалік від шосе, відчинив двері фургона й випустив Кудлатку.
Не бажаю. Не хочу! — вигукнув він. — Біжи, собачко, в село, рятуйся, — там ціла будеш.
Що ти? Що ти?! Знають же — було двоє собак, — крикнув з кабіни старший.
Один сконав, друга втекла — от і все. Не хочу. Нічого не хочу. Не бажаю. От і все!
Кудлатка відбігла від шосе, сіла, здивовано провела поглядом фургон, потім розгляділася довкола й побігла собі, побігла в село, до людей. Тямуща собачка.
Ще в лісі Іван Іванович довідався, що молодого хлопця звуть Іваном і старшого — також Іваном. Усі троє — Івани, рідкісний збіг. Це їх зблизило ще більше, і розлучалися вони добрими знайомими. А всього ж бо між ними тільки й було: утрьох закопували собаку, котрий не пережив собачої тюрми. Буває, люди сходяться в якомусь нехай малому ділі і надовго, на все життя.
Коли Іван Іванович вийшов з кабіни й простягнув обіцяні п'ять карбованців молодому Іванові, той одвів його руку й сказав ті самі слова:
Не бажаю. Не хочу. От і все!
Стало цілком зрозуміло, що він вважає себе також винним у загибелі Біма; очевидно, він відчував докір мертвого. Що ж, докір мертвих — найстрашніший докір, бо ж від них не діждешся ні прощення, ні співчуття, ні жалю до грішника, який накоїв лиха й тепер кається. Але молодий Іван надто вже близько взяв до серця свою маленьку помилку. І це робить йому честь. Ось і ще один слід на землі доброго, відданого і вірного собаки. До речі, старший Іван не відчував якихось особливих душевних мук — він узяв п'ятірку з рук Івана Івановича й поклав її в бічну кишеню — із вдячністю. Звинувачувати його абсолютно ні в чому: він одержав договірну плату за працю, а ловлячи Біма, просто виконував свій обов'язок.
…Того дня Семен Петрович організував розшуки. По-перше, в газеті з'явилося оголошення: "Пропав собака — сетер, білий з чорним вухом, кличка Бім, видатного розуму вчений собака. Місцезнаходження просимо повідомити за добру винагороду на адресу…"
Велике місто заговорило про Біма. Тріщали телефонні дзвінки, йшли співчутливі листи читачів, снували в розшуках гінці.
Так Бім прославився двічі: один раз за життя — як скажений, другий раз після смерті — як "видатного розуму собака". В останній Бімовій славі заслуга Семена Петровича була безсумнівна.
Але Бімових слідів так-таки й не знайшли, ні протягом усієї зими, ні згодом. Та й хто міг знати? Молодий Іван розрахувався з карантинного двору й, із зрозумілих причин, не відгукнувся на оголошення; Івана-старшого попередив Іван Іванович — щоб анічичирк! А більше жодна людина не знала, що Бім лежить у лісі, у свіжій промерзлій землі, запорошеній снігом, і що його вже ніхто ніколи не побачить.
Зима того року була суворою, з двома чорними бурями. Після них білий сніг на полях став чорним-чорним. Але на тій, знайомій нам галявинці у лісі він лишався чистим і білим. Її захистив ліс.
РОЗДІЛ 17
Ліс зітхнув
(Замість післямови)
І знову настала весна. Сонце геть виштовхувало зиму. Вона тікала, розкисла, на напіврозталих і немічних ногах, а слідом за нею, помаленьку, але не відстаючи, прибували й прибували теплі дні, підпалювали стару зиму плямами, розривали на брудно-білі клапті. Весна завжди безжалісна до конаючої зими.
І ось струмки вже заспокоїлись, не поспішають, усе меншають і меншають, все тоншають і тоншають, а вночі майже зовсім завмирають. Весна арийшла пізня, рівна.
Така весна — на урожай, — сказав Хрисан Андрійович днями, коли ночував з Альошею у Івана Івановича.
Незабаром вони виженуть овець на пасовище, але Альоша тепер аж до самих канікул тільки "виряджатиме" з батьком отару вранці і "зустрічатиме" за селом увечері.
Альоша й один приїздив кілька разів. У такі дні вони з Толиком не розлучаються й знову шукають Біма, хороші хлоп'ята. Але одного разу, як усі разом пили чай у Івана Івановича, Хрисан Андрійович висловив таке своє міркування:
Коли вже у газетах надрукували, та не знайшовся, то, мабуть, його повіз хтось далеко. Росія велика, матінка, — піди знайди. Якби він загинув, то неодмінно хтось би об'явився: так, мовляв, і так — сконав ваш собака, бачив отам чи отам. Головне діло — живий, оце й добре. Не кожен знаходить свого собаку. І тут, фактично, нічого не вдієш. — Вони, зрозумівши один одного, перезирнулись з Іваном Івановичем, а Хрисан Андрійович додав ще — Отож годі вже шукати його, хлоп'ята. Правильно я кажу, Іване Івановичу?
Той погодився, кивнувши головою.
З того дня розшуки припинилися. Залишилась тільки пам'ять, і залишилась вона у хлопчаків на все життя, до кінця днів. Можливо, через багато-багато років вони, наші хлоп'ята, розкажуть своїм дітям про Біма. Адже кожен батько або дідусь, якщо в нього був друг-собака, не забуде розповісти дітям і онучатам про цікаві чи сумні пригоди, які сталися з його собакою. І тоді підліткові захочеться мати свого собаку.
Ідучи вже додому, Хрисан Андрійович поклав за пазуху місячне цуценя вівчарки — подарунок Івана Івановича. Альоша був у захваті.
…В кімнаті грається зі старим черевиком нове цуценя, теж — Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав "на двох" — собі й Толикові.
Але старого друга він уже не забуде. Не забути йому мисливських зорювань, подарованих Бімом, не забути його доброти і всепрощенної дружби. Пам'ять про вірного друга, про його сумну долю тривожила старого чоловіка. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Оглядівся довкола. Він прийшов послухати ліс.
Був неймовірно тихий весняний день.
Небо густо забризкало галявину пролісками (крапельки неба на землі!). Багато разів у житті Івана Івановича повторювалось таке чудо. І ось воно прийшло знову, тихе, але могутнє у своїй істинній простоті і кожного разу дивовижне у неповторній новизні народження життя, — весна.
Ліс мовчав, тільки-тільки пробуджуючись від сну, окроплений небом і вже тривожно зачеплений теплими сонячними зайчиками на блискучих і таких млосно-ніжних язичках ще не розкритих листочків.