Вони пахли затхлістю стінних шаф, де їх протримали два роки. На столику ще лишився обв'язаний шнурком пакунок. Узявши його, Уайлд відчув рукою вагу своєї письмової сповіді.
— Я вважав за краще,— сказав майор Нельсон,— не посилати це зі своєю печаткою.
Оскар кивнув:
— Може, так і краще.
Начальник в'язниці взяв його під руку.
— Ще одне слово. Сьогодні в мене були два американські журналісти. Говорили, що хотіли б із вами зустрітись. Я дозволив. Мова йде про годинну розмову, щось на зразок інтерв'ю. Вони вам зразу ж виплатять тисячу фунтів. Тисячу фунтів чеком або, якщо побажаєте, готівкою.
Уайлд позадкував.
— Я не розумію, пане директоре, як можна пропонувати таке джентльменові.
— Ах, містере Уайлд, я не хотів вас образити. Мені дуже прикро. І я на цих справах не знаюсь. Я думав...
Майор Нельсон був такий знічений, що Уайлд усміхнувся.
— Я ладен дякувати Богу за те, що він протримав мене у в'язниці довше, ніж бажали мої друзі. Це дало мені змогу пізнати в цих стінах таке велике серце.
І подав майорові руку. Начальник Редінзької в'язниці міцно її потиснув.
Увечері 18 травня Уайлда перевезли з Редінзької в'язниці в Пен-тонвільську, перевезли таємно, щоб уникнути будь-яких демонстрацій. Наступного дня він був звільнений. За дворічну роботу йому виплатили півсо-верена. Було це рано-вранці 19 травня 1897 року. Біля воріт чекав невеликий екіпаж. У ньому сиділи Росе і превелебний Стюарт Гедлем, який вніс колись за Уайлда заставу і обіцяв, що відвезе його з в'язниці до себе додому. Приїхали вони туди о шостій ранку, і Оскар уперше після двох років випив чашку кави. Через годину з'явилося подружжя Леверсон. Коли Уайлд зайшов до вітальні, щоб з ними привітатися, у них виникло таке враження, ніби вони бачать короля, що вертається з вигнання.
— Як це мило,— сказав він,— що ви вгадали, який капелюшок треба надіти о сьомій ранку, щоб привітати так довго відсутнього друга.
Говорити про майбутнє. У Оскара був лист від Гаріса, який запрошував вирушити разом у подорож по Франції.
— Це неможливо,— жахнувся Уайлд. — Спілкування з Гарісом схоже на нескінченний футбольний матч.
VIII
Після сильної хитавиці з волі весняних вередів Ла-Маншу пароплав лише за кілька миль від порту заспокоївся і пройшов між молами Дьєппа під тихий плюскіт, яким спокорені води гавані приймають судна з чистого моря. Для Оскара Уайлда, що стояв на верхній палубі, цей легенький плюскіт був ніби доторком дружньої руки. Він з усіх сил вдихав повітря свободи і раптом затамував дихання, вловивши десь на його дні запах просмолених мотузів. Але то були всього лише линви, які накинули на борт пароплава. Роберт Росс вийшов з каюти, тримаючи на руці пальто. Він подав пальто Оскарові, силою примусив надіти ("В травні не буває спечно") і побіг збирати валізи.
Через годину їхні речі виносили з дрожок. Побачивши назву готелю "Сендвіч", Уайлд засміявся:
— Мабуть, Діккенс тільки з неуважності забув уставити його в який-не-будь роман.
За хвилину біля конторки портьє він записував своє прізвище в книгу. Маленький Роббі став навшпиньки і, глянувши через його плече, із здивуванням прочитав: Себастьян Мельмот.
— Так, дорогий мій,— мовив Оскар. — Це буде найбільш підходяще ім'я. "Мельмот Мандрівник", пригадуєш? "Une grande création satanique du révérend Maturin"1, як каже Бодлер. Метьюрін, друг Ґете, Байрона, Вальтера Скотта, був двоюрідним дідом моєї матері. Сідаючи писати, він наклеював на лоба облатку. Себастьян Мельмот — добре звучить. Святий Себастьян був гарний. До того як його біле тіло покололи стрілами, він ходив у пурпурі й золоті, як офіцер імператорської гвардії. Він жив на Палатіні. Як я. І я жив на Палатіні.
Правда, ім'я Себастьян застрягло в його пам'яті ще й з іншої причини. Вийшовши з тюрми, Оскар подався в Бромптонський монастир, щоб поговорити з отцем Себастьяном Бауденом. Він хотів тут-таки перейти в католицтво і прийняти нове віровизнання з рук цього побожного старого. Але отця Баудена в монастирі не виявилось. Уайлда попросили пройти до пріора. Він сказав, що ще вернеться, і більше туди не з'являвся. Вдруге в житті Уайлд підійшов до порога католицької церкви і вдруге не переступив його.
Дьєпп охоче відвідували паризькі літератори, але, дізнавшись, що туди приїхав Уайлд, кілька з них одразу втекли, зате наринула ціла галайстра молодих поетів. Оскар розкішно пригостив їх у "Кафе де Трібюн". Але вони поводились так галасливо, що супрефект попередив Уайлда: він не допустить нових "оргій", як він висловився. В цих словах відчувався стиль англійських туристів, які не бажали жити з Уайлдом під тим же клаптем неба.
Росе обшукав усі околиці й нарешті в малесенькому Берневалі найняв дві найкращі кімнати в "Отель де ля Пляж". Це був єдиний готель у селищі. За-ходячи до приготовлених для нього кімнат, Уайлд зрозумів, з якої причини Роберт напередодні не з'являвся в Дьєппі. В просторому кабінеті, куди лилося сонце з трьох великих вікон, стояла, крім звичних меблів, шафка з книжками.
Несподівана радість. Флобер, Стівенсон, Бодлер, Метерлінк, Дюма, Кіто, Марло, Чаттертон, Колрідж, Анатоль Франс, Ґотьє, Данте, Ґете. Він поглядом перебирав ці імена, наче струни. Від них ішли звуки його улюблених ритмів, виливалися образи творчих мрій, яким достатньо шелесту сторінок, щоб у них завирувало невпинне життя. Він знову міг сам собі визначати кожний свій день, заповнювати кожну годину. Міг собі сказати: "Завтра на світанні я вийду з похмурим Пафнутієм на пошуки Таїс, а під вечір послухаю пісню, якою Саламбо зустрічає схід місяця". Впродовж довгих, порожніх днів він дозволить Бодлеровому відчаю жити в своєму серці, яке ще зберігало відбиток власного відчаю, і з потужним потоком поезії Ґете випливе до якоїсь нової зірки радості. Для Оскара, що зголоднів у в'язничній пустелі, вигляд цієї книжкової шафки був як запах оазису. Коли він тиснув Россову руку, вона була волога — Росе щойно побризкав водою квіти біля готичної статуетки Матері Божої, яку він поставив у кутку кімнати.
Зразу після сніданку Росе поїхав, і Оскар лишився сам. Насунули хмари, ринула сильна злива. Коли небо прояснилося, вже сутеніло. Гроза тривала кілька годин, проте Оскарові видалась єдиною страшною миттю. Перехід від затхлої камери і в'язничної нерухомості до безмежних морських просторів, до блискавок і громів, до розкутості вільного існування був надто різкий: відходячи від потемнілого вікна, Оскар відчув таке сильне запаморочення, що ледве дістався до крісла. У двері постукали. На порозі стояв чоловік у пальті, з якого текла вода, і в покритих грязюкою черевиках. Він не наважувався зайти до кімнати і здаля простягав листа.
Бозі нарешті відгукнувся. Як завжди, в його листі були образи й погрози. Оскар поклав листа на нічний столик. Вийти попросити світла не було сили. Стало геть темно. Світ за вікнами згустився в непроникний вал пітьми. Це було мало не страшніше від в'язниці. В готелі панувала цілковита тиша, не відчувалось ані найменшої ознаки життя. Чувся лише гук припливу. Думка, прикута до цих гучних і дедалі ближчих хвиль, до цієї єдиної реальності, ніби сама починала гойдатися, втягуючи все його єство в своє кружляння, і вже не можна було опертися відчуттю, нібито ця темна кімната — загублений у морі човен; руки, марно шукаючи весел, зісковзнули не по бильцях крісел, а по борту човна, що зненацька нахилився, і тут щось остаточно зламалось і понеслося в бурхливому шумовинні.
Господар готелю, пан Бонне, увійшовши із засвіченою лампою, побачив, що Оскар лежить на підлозі непритомний. Він покликав служника, і вони вдвох перенесли Оскара на ліжко. Тут він розплющив очі. Потім сказав, що хотів би заснути.
"Цієї ночі я не міг спати,— писав він вранці Россові. — Обурливий Альф-редів лист був у моїй кімнаті, я, не подумавши, перечитав його вдруге і лишив біля ліжка. Мені снилася мати, вона мене попереджувала, непокоїлася за мене. Я вже знаю — щоразу, коли я в небезпеці, вона так чи інакше з'являється, щоб застерегти мене. Тепер я відчуваю справжній страх перед цим нещасним, невдячним юнаком, перед його позбавленим уяви егоїзмом, пс ред цією цілковитою відсутністю будь-якої чутливості до того, що є в інших доброго, милосердного чи що прагне бути таким. Я боюся його як лихого впливу. Бути з ним означало б вернутися у пекло, з якого я вже вирвався, в чому я певен. Сподіваюсь, що більше ніколи його не побачу".
Сніданок принесли до кімнати. Він зразу відклав листа і, поївши, сам відніс тацю з посудом. День став мимоволі заповнюватись безліччю дрібних дій: Оскар витирав пилюку, збирав з підлоги кришки, давав лад книжкам і паперам. В усьому цьому він не відчував себе самим собою, і йому здавалося, що світ перемінився, став від нього більш далеким, менш зрозумілим, а головне, менш реальним. З від'їздом Росса зникло відчуття, ніби все, що нині діється, перебуває у зв'язку з минулим. Оскар просто ще не вловив ритму цієї нової самотності.
Коли треба було вийти з готелю, довелося подолати певну несміливість. За порогом лежав край буйних лугів і острівців лісу. Біля рибальських хатин чоловіки курили люльки, а жінки лагодили сіті. Оскар вітав їх усмішкою, кивком голови в баскському береті. До обіду в нього вже було кілька знайомих, дітлахи йшли від нього з пригорщами мідяків.
"Відчуваю, що Берневаль буде моїм домом,— провадив він далі початого листа. — Адже дивно, що привіз мене сюди білий кінь, родом з цих місць, який знав дорогу й поспішав провідати батька й матір, обоє вони в поважному віці. Дивно й інше: я звідкілясь знав, що Берневаль існує і що він приготовлений для мене".
Під час обіду він познайомився з літнім добродієм, який приїхав на два дні і наймав номер у цьому готелі вже протягом двох років. Очевидно, в нього не було інших справ, окрім того, щоб їсти та вигріватися на осонні. Він скаржився на відсутність театру. Мосьє Бонне, подаючи омлет, зауважив, що театр йому зовсім не потрібен, оскільки він лягає спати о восьмій годині. Рантьє став заперечувати: тому, мовляв, він і лягає о восьмій, що немає театру. Сперечались вони досить довго, обмінюючись майже ритуальними фразами,— така розмова повторювалась уже не раз.